ШТУРМЕН

Більше лінгвістичних цікавинок ви можете знайти в моїй книжці «Лінгвістика на карті світу», яка скоро вийде у видавництві «Віхола». Підтримайте українських видавців, замовте книжку тут.

Перший секретар ЦК Комуністичної партії Чехословаччини Александер Дубчек сидів у кріслі й тримав ватку на місці уколу. Введене заспокійливе допомогло йому підписати документ, який фактично припиняв усі чехословацькі реформи, спрямовані на децентралізацію влади й розширення прав і свобод у країні. Реформи ним же, Дубчеком, і розпочаті. Проте, крім введеного реформатору препарату, Москва за кілька днів до цього ввела дещо не зовсім заспокійливе, а саме танки в Прагу. Отже, можливість не підписувати протокол у пана Александера технічно була, але слабка. Він був повністю пригнічений і байдужий. Єдиним, хто не підписав московський протокол, був Франтішек Кріґель, і Дубчек внутрішньо готувався до того, що КДБ не захоче відпускати того з рештою делегації назад у Прагу, а отже, доведеться відвойовувати колегу. Поки що перший секретар ЦК КПЧ відчайдушно дивився в стіл і думав, як добре було б зараз опинитися вдома. Щоб ні Москви, ні КДБ, ні протоколів цих безглуздих. Як добре зараз було б опинитися у рідному словацькому будинку, у рідному словацькому селі Угровець. У тому самому будинку, де приблизно за 100 років до Дубчека народився Людовит Штур (Ľudovít Štúr).

Якби у Словаччині створювали власний всесвіт супергероїв, повірте, першим у переліку був би такий собі Штурмен. Гаразд, якщо точніше, то Štúrman. Герой, на якого Братислава заслуговує і який їй потрібен. Плащ, велика буква Š на пузі, ви зрозуміли. Не знаю, принаймні я на місці словаків голосував би саме за нього. У цьому матеріалі поговоримо про людину, яка хай і не створила Словаччини, але розробила основу, на якій незалежній Словаччині було легше утворитися. Людину, яка була (нехай дещо відмінно від Дубчека) відчайдушно віддана рідній землі, культурі й мові. Влаштовуйтеся зручніше, тут говоритимемо про боротьбу за словацьку мову й словацьку ідентичність, а ще — про невдалі постріли й поганих шоферів.

Людовит Штур, людина, чиє ім'я та прізвище нещадно поцятковані діакритичними знаками, народився в 1815 році. Народився, як я вже сказав, у тоді ще австро-угорському селі Угровець. Він з'явився на світ другим у сім'ї, де разом було п'ятеро дітей. Плодовитий батько, Самуель Штур, учителював у місцевій євангелічній школі, чим, звичайно, скористався й сам Людовит. Здобувши там початкову освіту, він спочатку вирушає до гімназії в місті Раб (нинішній угорський Дьйор), а потім у 1829 році їде до Братислави, щоб продовжити навчання в тамтешньому євангелічному ліцеї. Під час навчання в Братиславі в не дуже багатого Людовита починаються проблеми з грошима, і він на якийсь час повертається до рідного Угровця для роботи писарем, а ми теж зробимо невелику паузу й відзначимо важливе.

Людовит Штур

По-перше, Штур повертається у рідні краї вже чинним членом Чесько-слов'янського товариства, а по-друге, він першим серед членів того товариства додає до свого імені слов'янське ім'я Велислав. Ці факти допоможуть вам зрозуміти, чому Штур був слов'янофілом, ратував за словацьку незалежність, та й заодно чому він упевнено крокував до проблем з угорцями, які мали власні погляди на цю саму їхню незалежність.

Робота писаря Штуру дуже подобалася, а особливо подобалася фантастична для нього зарплата — 325 злотих на рік. Він трохи зібрав і, звісно, одразу повернувся до Братислави, де на нього чекали побратими з Товариства й великі справи. У величі справ Людовит Велислав Штур анітрохи не сумнівався. Щоб і у вас не було сумніву, скажу, що у квітні 1836 року члени Товариства вирушають на Девінський град для «національного хрещення». Під час цього символічного обряду брати присягаються, що помруть за правду й свій народ, якщо буде треба. Що важливо, жити за свій народ вони також присягаються. Ніхто відкрито Штура тоді вождем ще не називає, але молодь із Товариства дедалі частіше називають штурівцями. І це дивно, адже сучасники у записках Товариства особливо про лідерські якості лінгвіста не розводилися. Навпаки: він був сором'язливий, горбився, щоправда, не боявся виступати, а коли виступав, багато жестикулював. Але, мабуть, було щось у тому юнакові, якась незрима сила, що вела за собою. Сила Штура була під масть, бо на той час, а це 1836–1837 роки, у Братиславі розпочинаються студентські заворушення. Молодь незадоволена діяльністю сейму, не ходить на пари, щось там погрожує комусь, кричить щось про гуманізм. Угорська влада подивилася на цю справу і сказала: ми вас почули, вам було мало гуманізму, то тепер узагалі не буде. Відтепер Товариство ваше заборонене, не забудьте вимкнути світло, коли виходитимете, з повагою, угорці. Невдоволення Штура назріває, але він поки що не готовий до різких рухів.

До речі, я тут вже встиг його лінгвістом назвати. Напевно, рано, але не безпідставно. У 1838 році двадцятитрирічний Штур їде до Німеччини, щоб вступити в Університет Галле. Там Штур не тільки знайомиться з філософією Гегеля, але заодно й відшліфовує свої знання в латині, угорській, французькій, грецькій і майже всіх слов'янських мовах. Він також вивчає іврит та англійську, чим остаточно стверджує своє добре ім'я лінгвіста. Ще він знаходить час, щоб змотатися з Галле до лужицьких сербів і дізнатися, як живуть тамтешні слов'яни, чим остаточно стверджує своє добре ім'я слов'янофіла.

Будівля Університету Галле, де Штур навчався в 1838-40 роках

Однак велика справа не чекає, і після двох років у Німеччині Штур повертається на батьківщину, а батьківщина зустрічає Штура не так щоб з розкритими обіймами. Проїздом у Празі словацький філолог дізнається, що австрійці й угорці шерстять по всіх студентських спільнотах і в зародку знищують будь-які прояви національної самосвідомості. Загалом не дуже дивно, що у відповідь на ідею створення в братиславському ліцеї кафедри слов'янської мови та літератури Штур отримав від генерального інспектора школи Карола Зая лист із категорично зрозумілим посилом: «Вашим обов'язком є трудитися для віри й батьківщини, тобто для мадяризму, а не лінгвістичними дослідженнями гробити свій багатий талант». Що ж, куди вже дохідливіше.

Штура, здається, цей опір лише заводить. Він не те що не відмовляється від своєї Ідеї, а навпаки, формулює її для себе дедалі виразніше: необхідно захищати права словацького народу й виступати проти насильницької мадяризації. Штур навіть пише німецькою працю «Протести й скарги Слов'ян в Угорщині з приводу протизаконних дій Угорців» («Sťažnosti a žaloby Slovanov v Uhorsku na protizákonné prechmaty Maďarov"), у якій недвозначно вказує на зв'язок між народом і його мовою. На думку Штура, народ, який утратив свою мову, втрачає і право на своє існування (тут Людовит передає сумний привіт сучасним білорусам). А отже, вона, словацька мова, є вирішальним чинником подальшого розвитку нації, і розв'язання проблеми літературної мови — найгостріше серед усіх. Ось так. Тут, звичайно, варто відзначити, що угорці, вочевидь, навіть погоджувалися з Людовитом у фундаментальному, просто під народом вони розуміли "мадярів", а під мовою — "угорську", а не ось ці ваші кумедні прислівники.

Про реформу Штура поговоримо трохи згодом, але вже зараз треба зрозуміти, в чому, власне, полягала проблема єдиної мови. Річ у тому, що католицька верхівка в ролі літературного стандарту використовувала версію словацької, що спиралася на західнословацьке наріччя. Її називали й називають бернолаківщиною на ім'я католицького священника та філолога Антона Бернолака. А євангелічна інтелігенція використовувала чеську мову, що для простого словака була не зовсім близька. Тож народження єдиної словацької мови було просто необхідним, тут зі Штуром не посперечаєшся. І ось 14 лютого 1843 року в братиславській кімнатці Штура на Паненській вулиці зібралося кілька людей на чолі з нашим героєм, які назвали цей день "днем відродження словацької мови". Вони домовилися, що від сьогодні писатимуть тільки словацькою, а не словацькою не писатимуть зовсім.

Далі в їхнє обговорення долі словацької мови вривається несподіванка. Двадцять шостого червня 1843 року до ліцею на Конвентній вулиці в Братиславі приходить комісія на чолі з бароном Габріелем Пронаєм. Барона цікавить антиурядова діяльність Штура та його спільників. Не знаю, накопали вони там щось чи ні, але вирок 31 грудня того самого року ухвалили. Штура не посадили, але викладати заборонили. Втіхою для лінгвіста було те, що на знак протесту за ним пішли 22 студенти.

Людовит був дивовижною людиною. Його усувають від педагогіки, а він каже: ну, тоді піду в угорський парламент виступати, бо що ж це я. У парламенті він виступає і каже: даремно ви змушуєте словацьких дітей вивчати угорську. Угорці-парламентарі слухають і поблажливо кивають головами. Проте поблажливість швидко випаровується, бо вулиці Європи струшують революційні події. І угорці, і сам Штур розуміють, що настають неабиякі зміни, і тільки твердість духу допоможе перемогти.

Людовит Штур в угорському парламенті

Людовит з товаришами починає революціонувати вже всерйоз. Вони катаються країною, виступають із промовами, ухвалюють документ "Вимоги словацького народу", їдуть до сербів і хорватів по допомогу для словацького повстання. А особисто Штур паралельно ще намагається тікати від поліції, побоюючись арешту. Ставки зростають, наближається година Х, і вона настає, але не так, як уявляли собі революціонери. Коли замертво впали перші жертви боїв з угорською гвардією, лави повсталих помітно порідшали. Зокрема, втік один з найближчих соратників Штура філолог Міхал Годжа. Революція 1848–1849 років закінчилася насправді нічим.

Не знаю, чому Штура не посадили за заклики до повстання, та його не посадили. Ба більше, він ще хотів видавати газету після всіх цих подій. Газету йому видавати не дали, товариство "Татрін" теж відновити не вийшло, але це, якби ви мене спитали, вже й не так важливо. Адже ще 1846 року Штур встигає видати свої головні праці "Наріччя словацьке, або Потреба писати на цьому наріччі" та "Наука мови словацької", де він з регулярною завзятістю відстоює потребу вживання нової літературної мови. Незабаром після виходу цих праць представники католиків і євангелістів остаточно домовилися використовувати нову літературну словацьку мову. Головний фундамент було закладено.

Тут зроблю застереження. Як ви вже зрозуміли, стверджувати, що до Штура словаки сиділи на дереві й мугикали, а мова в них з'явилася тільки з його приходом, — м'яко кажучи, перебільшення. Радше розвиток словацької наблизився до точки, коли така людина, як Штур, знадобилася. І ось тут наш герой не схибив, показав себе у всій красі. Чудова лінгвістична підмога Штура й знання напрацювань мовознавців минулого дозволили йому ґрунтовно підійти до кодифікації словацької літературної мови. Кодифікація, звичайно, зазнала подальших змін і різних реформ, але все-таки нинішня писемна словацька веде родовід саме від тієї "Науки мови словацької".

Писати докладно про штурівську кодифікацію і вказувати, яку літеру на яку замінили, певно, логічніше в тексті про словацьку мову, а не про словацького лінгвіста, та й у цей матеріал усе це вже просто не вміститься. Однак хочу відзначити кілька головних моментів. Коли говоримо про штурівщину, слід пам'ятати, що:

а) Штур не воював із попередником Бернолаком, а радше продовжував його справу. Обидва були прескриптивістами, тобто формулювали нову норму, пояснювали, як треба писати. Просто Бернолака хилило на захід країни, а Штур вважав, що ядро мови має базуватися на середньословацькому діалекті;

б) Штур краще розумів і описував структуру мови — далася взнаки профільна освіта в хорошому закладі;

в) Штур застосував синхронічний підхід до опису мовної системи. Інакше кажучи, він покладався на живі елементи мови, що реально використовувалися.

Якщо вам цікаво більше, можу порадити чудові праці радянських лінгвістів Смирнова та Кондрашова, бо читати Штура в оригіналі особисто мені моя словацька ледь дозволяє.

Учасники Слов'янського Конгресу в Празі, Штур зліва (літографія 1848 р.)

Та повернімося до нашого фундаменталіста. У 1851 році, коли гуркіт розбитих надій словацької революції став ледь помітним, у житті Штура пішла по-справжньому чорна смуга. Смуга, яка, на жаль, уперлася в могильну плиту видатного лінгвіста. Для початку в січні помирає його брат Карол, і Людовит змушений виїхати в його будинок у Модрі, щоб доглядати сім'ю з осиротілими племінниками. За пів року помирає батько. У Модрі Штур намагається писати, але робити це під постійним наглядом поліції (а за ним наглядають, так!) для творчої натури не дуже добре. У 1853 році у Відні помирає близька подруга Штура Адела Остролуцька, а потім у Тренчині — його мати. А потім…

А потім з'ясовується, що проявлене в боротьбі за мову й незалежність геройство, на жаль, на майстерність володіння зброєю не поширюється. Двадцять другого грудня 1855 року, на біду Штура, до нього приходять двоє друзів. Кажуть, охота пополювати їм, бо що ж це ми все по хатах та й по хатах. Близько 10 години ранку друзі виходять з дому і вирушають шукати живність. Штур спочатку бродить у виноградниках, але невдовзі вирушає до поля. Тільки-от поле від виноградників розділяє невелика канава. Людовит відштовхується від землі, рушниця криво впирається в промерзлу землю і відправляє весь заряд у ногу волелюбного лінгвіста. Штура виявляє візник, який проїжджає повз, і разом з друзями, які нарешті прибігли, відправляє його в тритижневу подорож на домашнє ліжко. Якоїсь миті вже здається, що нога гоїться, проте за цим слідує абсолютно ідіотське продовження.

Раптом виявивши, що поранена нога коротша за здорову, Штур кличе лікаря й каже йому щось типу: "В мене одна нога коротша за іншу. Я шкутильгатиму, чи що? Може, потягнете, га?". Лікар утратив глузд не цілком, тож спершу відмовився, проте Штур наполіг. Тоді лікар таки вирішив трохи глузду втратити й потягнув. Штур застогнав від болю, і лікар ногу одразу відпустив, але за мить навіщось продовжив. З рани щедро заструменіла кров. Тут Штур здогадався, що не всі рішення в його житті були виправданими, й промовив: "Кепські мої справи". Дванадцятого січня 1856 року сорокарічного Людовита Велислава Штура не стало.

Штур на грошах

Я розумію, що говорити про тлінність фізичну й безсмертя духовне — це просто дике кліше, але тут без нього не обійтися. Штур, про якого за кордоном знають дуже мало, а в Словаччині знають майже всі, справді в певному сенсі "знесмертився". Іменем лінгвіста назвали місто Штурово, багато вулиць і затишну планету під номером 3393. По всій Словаччині розсипані пам'ятники, на його честь засновано орден, а на банкноті в 500 крон навіть розташували величний портрет (звісно, коли в Словаччині були крони). І, зрозуміло, будинки-музеї: у Модрі, де Штур так безглуздо й рано помер, і другий в Угровці, де народився.

Той самий будинок в Угровці

Угровецький будинок-музей з пам'яттю Штура ділить пам'ять Александера Дубчека, який не лише розпочав коротку Празьку весну, а й став одним з найактивніших учасників Оксамитової революції у Чехословаччині у 1989 році. Штур-то взагалі не застав революції, "яка змогла", а ось Дубчек застав, але не встиг насолодитися всіма її плодами. Першого вересня 1992 року машина реформатора рухалася чеською автострадою Прага — Братислава. Погода була кепською, водій Дубчека — лихим, а швидкість — позамежною. Могло би пронести, але не пронесло. Шофер отримав рік в'язниці, а Дубчек — госпіталізацію, операцію й два місяці лікарні. Сьомого листопада 1992 року Александер Дубчек помер.

Александер Дубчек

Більше лінгвістичних цікавинок ви можете знайти в моїй книжці "Лінгвістика на карті світу", яка скоро вийде у видавництві "Віхола". Підтримайте українських видавців, замовте книжку тут.