«Ви з цього мікрорайону? Я цією вулицею дійду до кагебе?» – запитує улітку 2022-го пані років шістдесяти десь посеред Тернополя.

Поки шукаю очима машину часу та міркую, як увічливо пояснити, що «кагебе» та мікрорайонів давно вже нема, охочіші допомогти перехожі підказують, що якщо докласти зусиль, то можна і до «кагебе» потрапити.

Тобто мікрорайони ще є, але якось напівофіційно. Практичних функцій вони не виконують та часто не мають чітких меж – я, наприклад, не знаю, у якому мікрорайоні мешкаю, чув три варіанти від різних людей, – але навіщось їх вживають навіть посадовці. Термін цей суто радянський: одразу згадуються панельні дев'ятиповерхівки, що з висоти пташиного польоту утворюють напис «СССР», та чехословацькі тролейбуси, що з'єднують мікрорайони між собою.

Звідти ж родом і райони у великих містах, хоча й виконують адміністративну роль. Чому б не подивитись, як собі з цим радять у інших країнах? Чим погані округи, дільниці, квартали?

Так само і з районами як складовими областей, та й із самими областями. Реформу провели, кількість районів зменшили, але термін залишили. Балтійські країни, скажімо, змогли позбутись радянського адміністративного поділу, то чому ми не можемо? Усюди регіони, краї, повіти, муніципалітети, а нам хочеться жити в районах з областями та ностальгувати за дешевою ковбасою з пломбіром.

А в областях і районах досі можна натрапити на «селища міського типу» – термін типово радянський, канцелярський, як «продукт м'ясовмісний ковбасного типу». Чому б не називати їх просто селищами, або ж, якщо цього «міського типу» в них достатньо, – містечками?

В смт і мікрорайонах жінки досі ходять у «декрет», а чоловіки – до військкомату (рідше навпаки). І те й інше започатковано декретами Ради Народних Комісарів, хоча перше тепер суто мовний паразит, та друге все ще цілком офіційне.

Все це терміни з радянської реальності. І хоч союз давно розпався, їх і далі вживають навіть ті, хто його навіть не застав, створюючи у своїй підсвідомій топографії такий собі куточок цієї невмирущої реальності.

Вплив радянського періоду на те, як ми розмовляємо, дужчий, ніж ми усвідомлюємо. І мова навіть не про суржик чи очевидні москалізми – це явища радше природні, спричинені затісними контактами.

Численні реформи, починаючи з правопису 1933 року, намагались вказати нам, як ми маємо чи не маємо казати, каструючи українську мову, щоб зблизити з москальською.

Пам'ятаю, як у першому класі нам розказували про «нову» – себто добре забуту стару – літеру ґ, яку ще не встигли внести до «Букваря».

Про давноминулий час у школі в дев'яностих мені ніхто не розказував – хоча вживав я його завжди, та лише у дорослому віці дізнався, як це називається у лінгвістиці.

От двоїну, на жаль, в дитинстві не засвоїв, хоча зрідка чув її від своїх бабусь, які вивчились ще за Польщі, тому керуватись радянським правописом у повсякденній мові не мали жодних причин, хоча одна з них мусила його опанувати, адже сама навчала дітей у школі.

Я в жодному разі не закликаю повертатись до правопису сторічної давнини. Та й до якого: 1929 року? 1918-го? Хто сказав, що той чи той правопис був остаточним, повністю логічним, охоплював все і всіх? Адже мова тоді розвивалась, як і далі розвивається нині, була живою, дозволяла пошук, власне бачення, як показують твори письменників тієї доби.

Інша справа – усвідомити, як і чому ми розмовляємо, визнати за мовою право на життя й розвиток та не скреготати зубами як на нові явища, так і на форми, що вживались класиками.

Коментар цієї пані нагадав мені сумнозвісну статтю у газеті «Правда» за 4 жовтня 1937 року: