ФОРМУЛА ШИКЕЛЬГРУБЕРА?

Сей раз буду стібатися не з політичних новин, а з себе.

Суспільство має запит на емоції? Підходимо, не стидаймося, свіженьке привезли.

18 вересня пішло намазування зрадоньки на хлібчик. То формула, то «це фейк!», то погодили, то застопорилися. То вже савсєм всьо, то вже все відмінили.

Станом на 19 годину я мала такий вигляд, що в кав'ярні з мене грошей не взяли.

Я згадала осінь 1991. Мама побачила в універсамі однополчанку мого дідуся. Старенька плакала. Жіночка, що пройшла (не пережила – переповзала з одного окопа до іншого) Другу Світову, плакала. Через страх за майбунє отого Союзу. Через те, що не знала, як воно буде далі. І взагалі – чи щось існує поза межами того, до чого вона звикла. Я повністю зрозуміла й відчула цю жіночку, відкриваючи двері в квартиру.

Мені було треба оті дві-три години.

Аби збагнути, наскільки вибиває контраверсійність інформації.

Параноїки мають народню мудрість: як вам здається – то вам не здається.

Колеги мають рацію. Таке розхитування, навіть схоже на «самі не знають, що бовкнути» — на той момент гірше за остаточно негативні новини.

А потім сталося диво.

Ні, я не порозумнішала. І авіаквитки не подешевшали настільки, аби я схопила торбу кави й попхалася рішать вапрос особисто.

Ожили соцмережі. Люди в Україні були в такий же темряві, як і я. Але вона не заважала їм бачити головне. Їхню мету та єдність. Станом на 23 годину в мене б узяли навіть чайові.

Дорогі співвітчизники!

Не робіть дурниць! Я вже й за вас все... поробила!

Не дайте ся деморалізувати й роз'єднати!

Не накручуйте себе, навіть віртуально — йдіть до своїх – до тих, у чиїй адекватності та проукраїнській позиції ви впевнені! Хай у вас в хаті пахне кавою та п'ятизірковим ароматизатором, а не корвалолом, як у декого.

Формула Шикельгрубера? Я, я, ніх... чого такого немає.

Знаєте, чим відрізняються панкейки з беррі-кулі від оладків з ягідним пюре?

Понтами, панове. І цінником у меню.

Щоб б вам скоріше зайшло – формула Штрейкбрехера чи «расклад для лохов by Сірожа Лавров»? Отож. Але крам колоніяльний часто дорожчий за вітчизняний. Це теж треба пам'ятати.

Велику біду тре ділити на шматочки й потроху вирішувати.

Переговорний процес застопорився саме там, де й мав забуксувати. Ми хочемо жити, наші вороги хочуть бачити нас мертвими. Це лишає мало можливостей для компромісу. Голда Меір. Киянка.

Ставати на коліна перед урус-бабаєм, не маючи під рукою бензопили «Дружба» — просто не має сенсу. Домовлятися? Ну Вато-вариші рашисти, кіко мона... Назву бензопили всі прочитали? Іншої дружби від них годі сподіватися. Зійтися посередині – це між молотовим і рібб..., пардон, між молотом і наковальнею. Цікаво, а дрисьпубліки вже на пальцях кидають, хто з гих буде протекторат Богемії, а хто – Моравії? Ага, щазз... Гаспада, я ся несамовито пробачаю, але це окуповані Росією райони Донецької та Луганської областей. І без деокупації та відведення РОСІЙСЬКИХ ОКУПАНТІВ к салдатскай мамє запор-єбрік там замість Богемної Рапсодії буде бу-га-га, а в Моравії – тупо мурка за державний гімн.

Шматувати велику біду почало саме українське суспільство. Не Бе, не Зе і не ОПУ.

Вийшло і взгризлося.

Я обожнюю українські червоні лінії!

Ось вам, пацантре, лінія. Червоненька. Міцнюча. Ще бабуня на Житомирщині ткали. Ось вам мило – трояндове. Капець глямурове. Браття-татари варили, коли Гузєль Кирим ще не називався Острав Амєрзєнія. А ось вам табуреточка, то хлопці з-під Вінниці передали. Користуйтеся на здоров'ячко!

І тої... A gentle reminder: то Яник був здоровий дядько. На єдного страуса сам вскочив, на іншого батони навантажив і вперед! У вас ситуація гірша – одне до крильця не дострибне, інше так вапще роздавить пташечку. Це вам так, для роздумів.

«Інакше будуть заворушення» — це не просто політичний досвід.

Це інстинкт самозбереження.

А головне — це визнання того, що в Україні є такий фактор, як нація.

І тут ігрушечкі швидко закінчуються. Це не Планктонія, де на слово «народ» не прийнято реагувати. Кто? Нє дєржим-с. Там роблять усе, аби не було Майдану. Тільки Майданек по всьому периметру.

Але бабуня ж не одну червону лінію виткали. І дідо... Шкода, що правильні діди так мало розповідали!

Людоньки, ви неймовірні!

Я не маю права писати про якусь «приналежність». Я далеко. Я не була на Майдані.

Повірте, мені фізично болить так же, як багатьом з вас. Бо ненавиджу насильство, яке грунтується на зухвалій брехні.

Це моя земля. Мені її по-справжеьому відкрили й повернули майданівці, армія, добровольці й волонтери.

Я народилася й виросла в Києві – в російськомовному середовищі, з розбитими за «малайську жидівку» окулярами. І мені не РОНUY, якою буде Україна. І де і ким виростуть діти моїх друзів – про яких я тепер кажу «народилася до війни» чи «під час війни».

Просто хочу подякувати за щастя читати ваші дописи, листуватися з вами й бачити, що вся клята хунта онлайн. Значить ми є і боротьба триває.

Шматуйте сю біду!

Дякую за те, що ви є й можна відчути себе серед своїх.

І щодо шматочків, якими все й вирішується. Поцкальська бронетехніка від наших кордонів нікуди не поділася. Навпаки, її стає дедалі більше. Українське Військо потребує підтримки – матеріальної, речової, психологічної, молитовної. Кожен з нас у своїй ситуації. Все ж таки звертайте увагу на дописи тих волонтерів, у чиїй адекватності та... Не мені вас учити. Просто помоліться за наших.

Я надіслала скрін листування щодо шкарпеток та білизни для бійців своїй родичці. Вона почала розмовляти з колегами. Реакція дорослих тіток, у яких уся фб-стрічка забита жовто-блактиними постиками: «А куди ж ідуть наші півтора відсотка?»

В мене цигарка в абсент випала. Вийшло Б-52 й новий олівець для чорнобривої.

Хай вдавляться!

Я не знаю, до якої стражденної бєніної мами зараз можуть йти ця півторашка.

А волонтерські трусікі-канфєткі – доїздять! Без пафосу й пострадушек.

Підтримуймо тих, хто вперся за всіх нас!

Людським миром ми московському тиреному гербу зав'яжемо курко-голівки!

І звернемо увагу на те, що пройшло тихіше: Єфремова. компартію, зниження українських єврооблігацій на фоні таких новин.

То що, всьо пропОРДЛО?

Канєшна!

Але не для Української Нації.

ВсьопропаДло може буть тільки для Шефа. Всі пам'ятають, як його звали? Міхал Іванич. Отож.

Світом правлять знаки. Чесне джедай-масонське.

Поборемо!