Завжди хотілося, хочеться і хотітиметься простого дива: ось тепер-то вже раптом усе зміниться, ми видужаємо від виразок минулого, скористаємося історичним шансом та заживемо як мріялося. В новітній історії Україні такі переламні «раптом» траплялися принаймні тричі: у 1991 (проголошення незалежності), у 2005 та 2014 (перемога народних повстань). Четвертий зламний момент настав 24 лютого  2022 року.

Можна довго й нудно аналізувати ці злами з різних боків, що й зроблено низкою болтологів та політолухів з чималим зиском для себе. Ми ж подивимося на найочевидніше.

По-перше, більшість українців, які підтримали три злами, мислили у простій схемі. А саме: тоталітаризм, чиновництво, корупція, монополізм, олігархат, кримінал, несправедливість зубожіння – з «темного» боку, демократія, відродження України, європейські цінності, добробут, справедливість – з «світлого».

По-друге, перехід від темряви до світла жодного разу не ставав повним та необоротним, а от кожна нова спроба такого переходу вимагала від народу усе більших зусиль, напруження, жертв.

В результаті завжди виходило дещо третє, «компромісне», а відтак нестійке. Кравчуко-кучмівський шлях до влади олігархату, зорієнтованого на Москву. Ющенківська невдала спроба приборкати та подоїти цей олігархат, що закінчилася ганебним компромісом під назвою «універсал…». Ба, навіть не компромісом, а повною капітуляцією перед виборами 2010 року.

Період Януковича мав би повністю перетворити Україну на лукашенківську Білорусь. Так би воно й сталося, якби олігархат був хоча б трохи інтелігентнішим, а не настільки відверто кримінальним. Та й розуму у його бикуватого донецького ставленика було б хоч трохи  більше.  Так чи інакше, але й тут народ терміти не став.

Постмайданний період взагалі став великим програшем демократичних сил, лідери які раптом перетворилися на закінчених корупціонерів. Звідти й «стіни яценюка-авакова» та схеми порошенка. І торгівля – товарами з ворогом та індульгенціями із злочинцями.

Щоправда, протягом тридцяти років нашої історії суспільство хоч і повільно, та ставало все більш волелюбним. А ще освіченим та здатним до самостійного мислення. І головне, що ці процеси йшли незалежно від економічного розвитку країни та зростання добробуту. Але перемігши головне зло, ми завжди зупинялися і сподівалися, що якось воно саме владнається. 

Не владнається. З нашого ж дозвоолу та доброї волі.

Сьогодні очевидно, що протистояння для нас досягло термінальної стадії. Або-або, без буль-якого компромісного третього стану.

І все ж. Навіть у таких кривавих умовах проростають пагони тієї корупції та несправедливості, проти якої, власне й боремося. З публікацій сумлінних журналістів бачимо корупційні схеми на високих владних рівнях. З власного досвіду бачимо свавілля на нижчих рівнях. Саме те, що намагається зробити нас тими ж лояльними до власних панів московітами, щоправда вже у вишиванках. Як при Ющенку та порошенку!

Безумовно, зовнішнього ворога з темного боку ми переможемо. Пасіонарності народу та бажання західних друзів повинно вистачити. Але ж маємо ще й внутрішнього ворогу з того ж боку – менш помітного, проте не менш небезпечного. Це та сама корумпованість та свавілля того, хто має бодай якісь розпорядчі функції.  Це любов до зиску, яка тягне в бік навіть найполум'янішого революціонера. І знаємо, в який бік.

Але боротьба з цим ворогом, хоча й не така кривава, проте зусиль вимагає постійних та повсякденних. Бо ворог внутрішній і часом зовсім не сприймається як ворог.

Ось допомогти з цією проблемою нам не в змозі навіть найкращі західні союзники. Лише ми.