Немає більшої небезпеки для воюючої країни як оманливе самозаспокоєння. Це призводить до того, що у критичний момент держава не буде готовою захищати себе. На це й розраховує противник, який скрупульозно готується до війни. В сучасних умовах той, хто веде гібридну, основну ставку робить саме на неготовність країни-жертви. Гіркий досвід України з 2014 р. цьому є незаперечним підтвердженням. Нинішня гібридна війна в Україні – це ведення воєнних дій з поєднанням традиційних (бойові операції на фронті) і нетрадиційних (будь-яких інших), але найбільш ефективних в конкретних умовах методів та способів.
Заявлене відведення російських військ від кордонів України є лише звичайним маневром, що неодмінно наступає після зосередження. Саме ж зосередження військ не може тривати довго, тому що у цей час оголені інші ділянки оборони. Зосередження має два розв'язання: 1) початок воєнних дій; 2) відведення військ. І у першому, і у другому випадку досягається якась мета. Загалом, окрім психологічного тиску на Україну та її громадян через «брязкання зброєю», очевидним є відпрацювання Росією наступного:
- комплексного одночасного зосередження військ на північному (Білорусь), східному, південному (Крим), частково західному (Придністров'я) напрямках, в результаті якого було здійснено: відпрацювання на місцевості шляхів пересування змішаних та незмішаних військових колон, їх швидкості, пунктів розгортання; встановлення польових місць дислокації підрозділів; розміщення ремонтних баз, станцій ПММ, відпрацювання логістики тощо;
- виявлення характеру і способів реагування центральної української влади на загрозу вторгнення: а) способів і методів мобілізації ЗСУ (призов без оголошення мобілізації тих, хто має бойовий досвід); б) готовність територіальної оборони України (тут було продемонстровано відмінності і неузгодженості у підходах військового керівництва і місцевих органів влади); в) наявність політичної волі і готовності до конкретних дій керівництва держави (декларування політичної рішучості відбувалось на фоні відсутності реальних, чітких та конкретних кроків влади) тощо;
- збір інформації про характер та способи реагування на загрозу вторгнення політичних сил (перш за все парламентських партій), місцевих органів державної влади, місцевого самоврядування, великого, середнього та малого бізнесу, центральних та місцевих ЗМІ, церковних ієрархів, релігійних конфесій, віруючих, лідерів громадської думки в українському суспільстві, соціальних мереж тощо;
- виявлення особливостей реагування на вторгнення населення прифронтових та суміжних з ними територій. Тут не було ні стихійних, ні організованих українськими органами публічної влади мітингів з метою самоорганізації населення для забезпечення готовності захищати свою землю, життя та здоров'я родин, майно та державу загалом. Це показало наявність проблеми єдності державної влади і громадян на загрозливих напрямках вторгнення;
- отримання інформації про характер реагування української сторони на нагнітання провокацій та на створення інформаційних приводів для початку відкритих воєнних дій. Видається, що у цьому питанні Україна була найбільш готовою до відсічі, хоч цей аспект, як показують приклади з історії, не є таким, на який зважає агресор;
- прояв характеру, способів та методів реагування союзників України; визначення тих, хто буде фактично нейтральним і, особливо, способів реагування систем європейської безпеки. У цьому контексті Україна отримала чітку підтримку невеликої кількості країн. Це зокрема Польща, країни Прибалтики, особливо Литва. Інші ж країни колишнього соціалістичного блоку не показали однозначної підтримки України у відсічі агресору. А домінуючі у ЄС держави – Німеччина і Франція – навіть закликали до взаємного стримування, що у дипломатії означає покладення відповідальності за агресію на обидві сторони. Цим було показано, що Україна не може сподіватися на використання інструментів спільної політики безпеки і оборони ЄС. Однозначна підтримка була продемонмтрована з боку НАТО, головним чином через позицію США та за підтримки Канади.
Заяви нинішньої влади про те, що Росія заплатить велику ціну у випадку вторгнення в Україну ґрунтуються, найперше, на готовності активної частини українських громадян самовіддано захищати свою землю. Тобто, заплатити життям за життя своїх рідних. Проте, немає впевненості у тому, що сама влада зробила усе можливе, щоб така ціна була якнайменшою. Постійно виникають питання з оборонним замовленням. Воєнні витрати воюючої України сьогодні становлять 5,93 % ВВП. Держава яка не має союзників (жодних союзних оборонних договорів Україна сьогодні не має) у мирний час повинна витрачати на воєнні потреби щонайменше 3 – 4 % ВВП. Звідки можна взяти внутрішні кошти для оборони: а) з тих громадян-олігархів, які за час війни збагатилися, в той час як основна маса населення збідніла; б) через закриття корупційних схем (а не переключення на «своїх») і спрямування додаткових коштів на оборону; в) з тіньового бізнесу шляхом виведення його у правове поле і встановлення відповідного оподаткування.
Росія сьогодні не відступила. Вона лише реалізувала один із багатьох етапів комплексної спецоперації, спрямованої на поглинання України, отримавши на цьому етапі певний досвід. Найвищий час й нинішньому президенту України зробити очевидні уже висновки і перестати нарешті грати роль президента, а хоча б спробувати ним стати насправді.
Адже гібридна війна в Україні триває і кінця їй поки-що не видно.
