6065e973443bf.jpeg

На перехресті вулиць Сербської і Староєврейської танцював Віталік. Його танець був своєрідний, з дивними для стороннього спостерігача рухами і з дивною ритмікою. У них Віталік відображав і виражав себе і своє незвичне життя. Він фактично був безхатьком, на прізвисько «Француз». Правда, цей «статус» Віталік категорично заперечував. Казав, що квартира у нього є і тому не потрібно його прирівнювати до «бомжів».

Ми познайомилися випадково, коли «Француз» в не надто притомному стані перекрив вхід у будинок, розклавшись на сходинках. Я йому сказав, що не можна блокувати вхідні двері, що це не є місце для відпочинку і скерував його у сквер неподалік. Можливо, звичність моєї поведінки й зумовила появу розмови. «Там не так», — туманно пробурмотів Віталік, виразно показуючи на сусідні двері продуктового міні-маркету, даючи зрозуміти, що це місце його годує. Підтвердження його слів я отримав, коли звернув увагу на те, що біля усіх продуктових магазинів, які працюють цілодобово, «чергують» безхатьки. Складається враження, що ці місця якось поділені між ними. Місце «Француза» було тут.

Віталік виявився слухняним. Перемістився ближче до дверей магазину і навіть погойдуючись прибрав, після мого зауваження те, що насмітив, та викинув у найближчу урну. Моє звернення на «Ви» виявилося для Віталіка якимось нереальним, можливо навіть й неприємним, тому що могло нагадувати йому про те життя, якого у нього уже не було. При наступній розмові він сказав, щоб я звертався до нього на «ти». Ми приблизно одного віку, тому я погодився і сказав, щоб і він звертався до мене на «ти». Можливо через це, а можливо через моє звичне ставлення до нього, Віталік зачислив мене у категорію «нормальний» — що це означає, мабуть відомо лише йому. Але коли я наводив порядок біля будинку, заставляючи його знайомих безхатьків прибирати засмічений ними тротуар, «Француз» казав: «Слухайте його! Він нормальний!».

Віталік не є підлим. Думаю, що він не краде. Впевнений, що не дозволяє собі чогось такого, як роми-прохачі, хтось з яких може підійти до вуличного столика дорогого ресторану або бару, вмочити палець у бокал з елітним коньяком, а потім спокійно запитати в отетерілого туриста, чи буде він це допивати. Турист відмовляється – і елітний коньяк негайно випивається брудним хитруном.

Зазвичай Віталік чемно сидить біля вхідних дверей в магазин, не простягає руки, загалом не жебракує, але від простягнутих йому купюр не відмовляється. На зібране купляє пляшечку грам на 150-200, потягує її вміст і входить не в корисний для себе, але в спокійний та безпечний для оточуючих стан забуття. Гірше – коли грошей не вистачає. Тоді йде неподалік, до якоїсь «легендарної» і відомої, в тому числі й поліції, Нонни, купляє дешевий алкогольний продукт невідомого складу – і тоді виникають проблеми. Він або лежить у безтямі, обливаючись власними виділеннями, або перекидає смітники, хуліганить у магазині, кричить на прохожих, за що може отримати добряче «на горіхи». На завтра Віталік усе забуває...

Одного разу я сказав йому: «Чому ти сидиш під нашим будинком? Йди і сідай на сходи до Нонни!». І жартома додав: «А краще – одружись з Нонною. Ти й так носиш їй гроші». Знайомий «Француза» безхатько «Грузин» реготнув і замріяно прорік: «Бухло безплатно-о-о...».

До карантину життя Віталіка було «забезпеченішим». Якщо він бачив групу іноземних туристів, то звертався до них доброю французькою, іноді – поганою англійською і просив кілька гривень. Це діяло безвідмовно. Часом навіть іноземці вступали з ним у розмову. Чи то через знання французької, чи то через те, що Віталік колись проживав у Франції, він отримав прізвисько «Француз». Знайшовши ефективніший від інших спосіб отримання грошей, не будучи жадібним і ділячись (одного разу навіть мені пропонував вино) Віталік мимоволі почав приваблювати багатьох безхатьків, які далеко не завжди оцінювали його доброту. Одного разу він жалівся мені, що вночі його побили «бомжари» і забрали усі гроші. Іншого разу розказував, що впустив у якусь свою кімнату на Вірменській переночувати, а «бомжари позорні» «наклали купу» посеред кімнати. Також й «Грузин» казав, що Віталік веде себе неправильно – витягує жмутом гроші з кишені, дає якусь купюру і посилає когось із безхатьків за випивкою. А одного разу навіть показав купюру у 500 грн. Цей жест викликав у «Грузина» безмежне здивування, адже як можна так по-дурному «світити» таке багатство.

Історія з кімнатою на Вірменській мабуть закінчилась для Віталія сумно. Адже він ночував під кущем у скверику: жалівся, що спав там з якоюсь жінкою, а вона така погана, що відлежала йому руку, а рука болить уже третій день. До жіночої частини Віталік проявляв театральний інтерес: любив підтюпцем бігти за зграйкою молоденьких дівчат на Сербській і видавати звук: «У – тю – тю – тю!». Дівчата весело сміялись і казали одна одній: «Це він до тебе! Ні, це він до тебе!». Одного разу прийшла до «Француза» одна жінка. Виглядало, що це його колишня «пасія». Мабуть це була та жінка, про яку Віталік одного разу згадував. Вона розважливо говорила: «Ну ти ж розумієш, що ти опустився». Віталік скрушно хитав головою і мабуть на цьому усе й закінчувалося. Він продовжував жити як і жив, у своєму середовищі.

А середовище було своєрідним, для нас незрозумілим. Добра душа «Француза» притягувала неагресивних безхатченків. Вони, якщо не були у повній «відключці», трохи комічно, але щиро демонстрували чемність і навіть якесь розуміння неприхильного до них ставлення. В розмовах, згадуючи про своє минуле, вони подавали усе так, ніби й тепер живуть у ньому. «Грузин» розказував, як він щоранку займається на спортивній площадці, підтягуючись на «брусах». Насправді ж ледве заніс сумку непотрібних пляшок з підвалу до смітника. Мабуть «Грузин» мав колись стосунок до спорту. Інший знайомив Віталіка, весь одягнений у добряче потертий шкіряний одяг, виглядав чи то на рокера, чи то на байкера у минулому. Коли я запитав, як його звати, Віталік дуже здивувався моїй необізнаності про відносини у їхньому середовищі і твердо сказав: «Він має погоняло!». Але «чи то рокер, чи то байкер» після паузи з гідністю відповів: «Андрій Георгійович». Було видно, що він давно цих слів і не вимовляв, і не чув. З усіх виділявся безхатько з Донецька – із добрим, але здивованим, якимось розгубленим, напруженим, загнаним виразом обличчя.

Одного разу до Віталіка прийшов чоловік весь у чорному. Він не мав вигляду безхатька. На шиї в нього був помітний мабуть золотий ланцюжок від якогось медальйону. Чоловік кипів агресією, звинувачував мене у тому, що Віталік став таким, що його недавно побили і пошкодили йому око, що я гірший навіть від Віталіка в такому стані тощо. Заперечення Віталіка щодо мене: «Він нормальний! Він нормальний!» не діяли взагалі. Насамкінець чоловік у чорному почав засовувати у кишеню Віталіка 200-грамову пляшечку горілки. Я сказав: «Навіщо ви це робите? Віталік й так у напівпритомному стані! Це такою має бути йому допомога?». Рука чоловіка на мить зупинилась, а потім рішуче таки засунула горілку у кишеню «Француза». У цій ситуації уже не було сенсу про щось говорити.

Чи влаштовувало Віталіка таке життя? І так, і ні. Ні, тому що не раз у пориві відвертості він мені повторяв: «Я хочу здохнути, я хочу здохнути!». Це звучало не як суїцидальне бажання самогубця, а як бажання знищити у собі щось ненависне. Але сили волі для цього в нього не вистачало. На Сербській Віталіка сприймали як своєрідного, але свого. Йому неодноразово намагалися допомогти. Директор продуктового міні-маркету п. Ірина домовилася про те, що його візьмуть у християнську організацію, але він відмовився, грубувато сказавши: «Тобі треба – то йди!». Насправді п. Ірину – добру, душевну і співчутливу жінку – він поважав. Коли ж одного разу «Француз» уже надто багато насмітив під магазином і отримав від п. Ірини добрячого «домашнього» прочухана, він філософськи промовив, як кажуть після отриманої прочуханки дома від жінки: «Іра зіпсувалася...».

Насправді ж Віталік, якби здогадався, міг би загадувати бажання, тому що постійно перебував між двома Іринами. Йому допомагала власниця сувенірного магазину навпроти, те ж Ірина. Він її теж поважав. Повернувшись одного разу після кількамісячної відсутності, ззовні не маючи жодних ознак безхатька, в довірливій розмові Віталік сказав п. Ірині, що це добре, але у такому випадку у нього немає свободи. Можливо, у його розумінні, існував лише вибір: або несвобода звичного життя, або свобода безхатька.

На початку минулого літа Віталік появився пристойно одягнутим, підстриженим, з доглянутою бородою. Я з трудом упізнав в ньому нашого «Француза». Повернувся мабуть за свободою... Але через місяць цієї «свободи» опустився катастрофічно. Лице в нього опухло, було побитим, зрештою – втратив око. Допомогти йому взявся Ерік – мешканець одного з будинків. Ерік щоденно купляв пластир-перев'яку для ока, щось з їжі, чай чи каву, давав одну сигарету (сам Ерік не палив – він купив пачку і брав по одній). Для Віталіка Ерік став найбільшим авторитетом. Він «захищав» машину Еріка від перехожих. На вулиці часто лунав окрик: «Відійдіть! Це машина Еріка!». Здивовані перехожі від несподіванки шарахалися в сторону.

Не всі схвалювали такі дії Еріка. Казали, що він тим самим «прикормлює» Француза. Але Ерік тактично діяв правильно: не звинувачував Віталіка, що той сам в усьому винен і не йойкав над його нещасною долею. Еріка меценатство було конкретним. Він переконував «Француза» у тому, що йому потрібна допомога і таку допомогу можна надати. В результаті я знайшов контактні дані «Оселі» у Винниках, Оксана – дружина Еріка – домовилась про час співбесіди, а Ерік вирішив фінансово підтримати заклад, в якому мав проходити реабілітацію «Француз». Появились сподівання на вирішення проблеми. Ввечері Ерік приготував пристойне ліжко для Віталіка у підвалі, щоб він мав де переночувати і не напився увечері. Адже умовою проходження співбесіди був тверезий стан «Француза».

Але «Француз» просто не появився... Причина найймовірніше була в тому, що як він казав мені раніше: «Там не можна бухати». Говорив про це як про спосіб самозабуття. Віталій надав перевагу вуличній вольниці. Ерік після цього випадку резонно зауважив: «Я тобі не допоможу, якщо ти не хочеш допомогти сам собі». А вольниця ставала усе гіркішою. Віталій приходив більше побитий. Казав, що це наркомани заставляють безхатьків жебрати удень гроші, а вночі приходять, усе забирають і б'ють. Він перестав напиватися удень, щоб вночі бути тверезим. Було видно, що боїться. Зранку, правда, він «доганявся» і спав на сонячній стороні тротуару або у великих ящиках вуличних дерев до пообіддя. На моє зауваження по те, що він пропустив прекрасний шанс, який йому давав Ерік, Віталій грубо, але точно відповів: «Я прос...в!». Здавалося, що це стосується не лише цього конкретного випадку, а багатьох інших випадків у його житті.

Віталік казав, що жив і працював у Франції, купляв та переправляв в Україну автомобілі, зібрав немало грошей, але «вони усе забрали». Хто «вони» не уточняв. Казали, що Віталік має сім'ю – дружину і двох синів. Що над ним встановлене піклування або опіка. І дійсно він іноді зустрічався біля пам'ятника королю Данилу з кимось, вів якісь перемовини щодо себе, чогось очікував, іноді у нього після таких зустрічей появлялись гроші. Але часто повторював: «Я не хочу до них йти!». Мабуть йшлося про сім'ю. Не можемо судити, що там відбулося, але те, що ця ситуація є навіть не сімейною проблемою, а триваючою сімейною трагедією – очевидно. Документів Віталік не має. Це й зрозуміло: якщо має частку, наприклад, у квартирі, то для аферистів заставити його щось підписати не буде становити жодної проблеми.

Тепер Віталік став іншим. Він пережив зиму, але змінився. Мені не зразу вдалося його впізнати, тому що він одягнув окуляри для постійного носіння. Значить має проблеми з зором. Сидів Віталік, заглибившись у себе, відсторонено, але п'яним не був. Був збайдужілим. Мене впізнав не відразу. Сказав, що не п'є. Розмови, як колись, чомусь не вийшло. Відходячи, я ще раз глянув на нього і у мене тьохнуло серце. Здалось, що це сидить велика загублена дитина, яка так і не зрозуміла, що колись закінчується дитяча гра у життя і приходить життя реальне, доросле. Не зрозуміла, що таке доросле життя, що значить дорослішати, чому, коли, як і навіщо брати на себе обов'язки дорослого і щодо себе, і щодо інших.

На перехресті Сербської і Староєврейської Віталік уже не танцював, хоч вуличний музика на звичному місці грав звичні мелодії. У Віталіка щось зламалося, щось таке, що викликало тривогу... Я не хотів би повернення його до того стану, коли він безжурно танцював на вулиці під здивовано-поблажливо-іронічно-зверхні погляди туристів і прохожих. Я хотів би побачити, як він танцює під щасливі погляди своєї родини на весіллі своїх внуків...

Але реальність була іншою – на звичному місці сиділа велика, доросла, забута, загублена та згорьована дитина.

Поки-ще сиділа...