Українська митниця — орган, чи не найбільше відповідальний за знищення нашої культурної спадщини в останнє десятиліття. Якщо ви не ввозите/вивозите іспанське золото чи інші предмети, зроблені з цінних матеріалів (це принциповий момент) — на вас усім буде настільки байдуже, наскільки це можливо. Якщо це буде іспанське золото — в принципі, теж можна, але доведеться платити.
Унікальні видання двадцятих-тридцятих? Будь ласка.
Непаспортизований чорнокоп? Прошу дуже.
Прижиттєве видання Вольтера? Так, звісно, не треба ніяких документів, що ви законний власник.
Старий український одяг і декоративно-ужиткові предмети? Пфф, проходьте і не затримуйтесь.
Причин ряд.
По-перше, всім похуй (не байдуже, а саме похуй). Тому що поки це не золото, срібло чи діаманти, а більш ужиткові матеріали, для оцінки віку і вартости треба мати компетенцію, котрої не має (і не може мати) працівник митниці.
По-друге, загальний нагляд за паспортизацією і обліком колекцій межує з відсутнім. Тобто якщо ти відповідальний колекціонер і знаєш, що в тебе звідки — ти молодець. А якщо ні — і так покатить, кому воно взагалі здалося.
При цьому затримувати всі підозрілі речі і проводити експертизу — відповідно без сенсу. Єдиного прийнятого паспорта для подібних артефактів ми не маємо, більшість пам'яток у приватних руках ніяк не обліковані, а з них більшість уже й не вийде паспортизувати, бо вони часто проходять не одні руки лише на тій підставі, що красівоє. Так характерна для певного покутського села сорочка може опинитись у Києві як «гуцульська», бо її купили на косівському базарі.
Але це все були би просто внутрішньоукраїнські проблеми. А от українська митниця, котра в цьому не розбирається і їй просто байдуже, випускає численні артефакти за кордон, бо їх собі продали десь на аукціоні. І це не запрана сорочка з 60-х, яку ви купили на базарі за 500 гривень, бо на більше не стало. За кордон їдуть найліпше збережені артефакти, зокрема — унікальні. Бо вони, ясна річ, дорожчі. Їдуть тисячами.
Ця проблема дуже гостро стояла всі попередні роки. Якщо ви про неї не чули — в тому не ваша вина. Тема не така срачогінна як дерибан землі чи бійка в раді, тому в медіа не потрапляє. Всі ці роки проблема існувала і лише поглиблювалась. Тому що — я здивований, що багато для кого це, виявляється, нова думка — нові культурні артефакти не з'являються на заміну старим. Людей, котрі бережуть і розвивають традицію нині, можна лічити на пальцях у більшості галузей. Тому речі, які потрапляють за кордон, для нас зникають навіки — без жодної, бодай приблизно рівноцінної заміни.
При чому продають їх за кордон дуже часто ті самі шляхетні та горді українські колекціонери, котрі ці речі самі не паспортизують, не відфотографовують (підказка: це не те саме, що зробити фоточку для оголошення на ібеї), не відшивають (бо репліка часто може бути дорожча від оригіналу), а просто продають, тому що за це дають гроші. Непогані гроші, до речі. Накрутка в 10-20 разів порівняно з оригінальною ціною викупу — це не просто реальна накрутка, а ще й радше в нижніх межах. Але ці самі шляхетні колекціонери дуже вправно залупаються і називають тебе ліваком, котрий рахує людські гроші, коли ти звертаєш увагу на проблему безконтрольного вивезення матеріальної спадщини. Це вони роблять професійно.
А тепер уявіть собі, наскільки гостріше ця проблема постане сьогодні, коли в світі так стрімко зріс інтерес до України. Це вже можна побачити на відповідних майданчиках — люди продають натурально музейні експонати (а не раз і речі, котрих у музеях немає, бо «їх тисячі, музеям то не треба»), в прямому сенсі пропиваючи ті окрушини, котрі дійшли до нас від 19 і першої половини 20 століття. І на цьому артефакти для нас зникають. Так, людина наварила на цій сорочці тисячу баксів. Молодець, людина. От лише з погляду культурної спадщини вона з тим само успіхом могла б облити її бензином і підпалити. Що так, що так, вона для нас втрачена і поза межами досяжности.
Інший аспект, на який взагалі заведено заплющувати очі (бо інакше стане сильно незручно) — збитки, яких це завдає сучасним майстрам. Бо вишита вручну (а паче пошита за старою технікою) сторочка коштує десь середню зарплату. Десь на рівні з антикварною. Верхній одяг спокійно витягує й більше. А навіщо платити майстрам за роботу, яка займе кілька місяців часу, якщо можна купити готовий музейний експонат?
Але, знову ж, людям, котрі таким займаються, казати про це напряму не можна. І казати торгашам, що вони торгаші, котрі просирають українську культуру, тобто казати правду — зась. І казати, що користуватись автентикою не можна, бо є причина, з якої музейні експонати опиняються в музеях, теж не можна. Очі видряпають. Не тобі розказувати, мовляв, що нам тут робити з десятками сорочок з різних регіонів, які ми успадкували від своєї баби! Бо ти, падло, сам нічого не робиш, а вчиш тут жити людей, котрі роками! десятиліттями! цікавляться українською культурою, поки ти ще під стіл пішки ходив! Ну, Герострат у певному сенсі теж цікавився архітектурними шедеврами. Коли росіяни вивозять наші кульутрні надбання до себе — це грабунок української культури. Коли українці роблять те саме, але з персональним зиском — це вони двигають культуру. Двигають. Дивно тільки, як їм від цього двигання ще грижа не повилазила.
Словом, вважайте це песимістичним прогнозом на майбутнє. Якщо нічого не зміниться, українська культурна спадщина потече за кордон ще ширшою рікою, ніж досі. А ця ріка уже вельми повноводна. І дослідники, котрі (місце для великої розповіді про паскудне фінансування науки в Україні) природно не мають грошей, аби викупляти фондові речі в сраних браконьєрів, розводитимуть руками. Бо торгівля матеріальною культурною спадщиною сотнями людей чомусь подається як нев'їбенний культурний активізм. Котрий добиває зразу кілька дослідницьких галузей, але так далеко в нас думати не прийнято. А от як ефективно її можна вирішити, тим паче зараз (коли інституційніих змін очевидно не буде, а деякі «колекціонери» вже стараються з потроєною силою) — я, на жаль, не уявляю. Хіба що пропонувати суто індивідуальний етичний підхід: продаєш чорний антикваріат=рсня, бо завдані культурі збитки абсолютно співмірні.