Що далі в ютуб (але насправді це стосується всіх сфер життя), то більше і більше помічаю, що будь-яка інформація, котра суперечить усталеному уявленню про будь-що, пропонує неочікуваний погляд на питання чи просто намагається критично оцінити ті самі попередні уявлення, наштовхується на звинувачення в сенсаціоналізмі та «міфоборстві».
Звісно, жодне повідомлення не може бути однаково сприйняте всіма реципієнтами, тому цілком очікувано, що на кожне довільне повідомлення існуватимуть люди, які з ним не погодяться. Існують навіть люди, котрі вважають землю пласкою, тому в гуманітарних науках тим паче не випадає дивуватись. Але є одне але.
Медіапростір призвичаїв нас до сенсаціоналізму в тому сенсі, що повідомлення зобов'язане бути субверсивним. Воно зобов'язане підважувати наші уявлення про певні речі та перевертати їх з ніг на голову — інакше це повідомлення нікого не зацікавить. Ютуб є активним співучасником цього процесу, бо його алгоритми дуже непропорційно люблять саме клікбейт. Це, як на мене, створює трохи викривлене очікування від контенту як такого. Не в тому сенсі, що люди розчаровуються, бо контент обманює їхні очікування. Радше навпаки. Люди надінтерпретують конент настільки, щоб він відповідав їхньому запиту на сенсаційність.
Щось подібне часто відбувається у ЗМІ, коли журналіст береться переказувати наукове дослідження, заміняючи «можна припустити» і «потребує подальшого вивчення» на «вчені з'ясували» і «скоро ми вилікуємо рак». Технічно в основі повідомлення лежить та сама інформація, але науковець і журналіст інтерпретують її страшенно по-різному. Це навіть не ефект Даннінґа-Крюґера, скоріше пошук додаткових ендорфінів від інформації, чи що. Бо «скоро ми вилікуємо рак» просто звучить приємніше за «досліди на мишах показали сповільнення росту ракових клітин на 30% порівняно з контрольною групою».
Але в гуманітаристиці, особливо коли в гру вступає політична та ідентичнісна складова, цей пошук сенсацій на рівному місці часто перетворюється на полювання на відьом. Нагадую, дуже багато царин гуманітаристики (українська мова, література і культура практично повністю, історія — в більшості моментів) мають статус святої корови. Тому, в дусі виглядання сенсаціоналізму, інформаційне доповнення чи критичний огляд попередніх уявлень трактуються як субверсивні та зараховуються до крайнього прояву — це неповага до мови/літератури/культури/ідентичности як такої, а метою повідомлення є не інформувати чи аналізувати, а підважувати і руйнувати. Така ціна догматизму, помноженого на сенсаціоналізм.
«Розвінчування мітів» — штука взагалі своєрідна. Я завжди сприймав це поняття радше в бартівському, ніж загальноприйнятому розумінні. Міт за Бартом — це одиниця інформації, повідомлення. Тобто (і це загалом відповідає суті будь-якої наукової роботи) розвінчанням міту є будь-яке повідомлення, котре певним чином змінює наші вихідні припущення.
Так, теза про те, що козаки доби Хмельницького виглядали не так, як сучасні косплеєри на Хортиці чи танцівники Вірського — це розвінчання міту. Бо сам вигляд танцівника Вірського є мітом. Його вигляд є частиною повідомлення, трансльованою через взаємодію з публікою. Але і твердження шкільної вчительки про те, що іноді слід писати букву щ, адресоване дитині, котра доти пише тільки шч, теж є розвінчанням міту (хоч і дещо іншого ґатунку). Звістка про політичний форс-мажор, яка змушують вас переглянути своє ставлення до ситуації в світі, розвінчують міти. І прогноз погоди, котрий змушує вас скасувати плани на вихідні, розвінчує міти ("передпроживання" досвіду через планування поступається місцем зовнішньому прогнозу).
Тільки ж далеко не кожне повідомлення звинувачують у сенсаційності. Почасти це залежить від новизни самого повідомлення. Ми не бачимо розвінчування міту в словах учительки, бо самі добре знаємо букву щ. Ми не бачимо розвінчування міту в прогнозі погоди, бо звикли покладатись на нього у плануванні. Переважно (хоч і не завжди) ми не бачимо розвінчування міту в політичних новинах, бо звикли отримувати з них інформацію про сучасність.
Як мені здається, цим трьом прикладам бракує сенсаційности через те, що адресант повідомлення у певному сенсі не є "носієм" інформації. "Нове" у таких повідомленнях формується через позамовні обставини, які ми приблизно розуміємо. Іноді не розуміємо — так з'являються свідки вакцинного аутизму і пласкоземельники. Але переважно розуміємо.
Натомість повідомлення, яке кидає виклик інтерналізованій інформації, котру ми самі не звикли ставити під сумнів, викликає трохи більший дискомфорт. У всіх наведених прикладах є "подушки безпеки": у прикладі з учителькою ми самі не поділяємо віру в міт, тому хіба поблажливо посміюємося з дитини, котра починає допитувати вчительку "А звідки ви знаєте, що воно так?"; у прикладі з прогнозом ми покладаємось на дані, до яких не маємо доступу; у прикладі з політичною новиною ми покладаємось на такий собі "ефект самовидця", в якому віра в повідомлення породжується самою здатністю адресанта його донести.
Але з гуманітаристикою це працює значно гірше, оскільки тут носієм інформації є соціум. Мова, історія і культура не тільки існують собі "десь там", вони існують також безпосередньо в нас, а також в наших комунікативних актах та історіях, які ми розповідаємо одне одному. Мова, історія і культура є частиною нашого міту про самих себе.
Тому, якщо ми схильні бачити в кожному повідомленні сенсаціоналізм (чи навіть гірше, поділяємо думку, що несенсаційне повідомлення не варте донесення), ставлення до будь-якого повідомлення прямо залежить від того, чи здатне повідомлення кинути виклик цьому увнутрішненому міту. І якщо здатне — нам дуже легко зробити висновок, що саме повідомлення скероване проти того, що нам любе і дороге. При чому скероване не так інформаційно (нова інформація сама собою цілком нейтральна), як етично.
Звісно, це значною мірою оборонний механізм, і було б дивно, якби за 19-20 століття він у нас не сформувався. Але також це механізм стагнації, бо замість необхідного критичного сприйняття повідомлень ми отримуємо точно таке некритичне відкидання будь-якої інформації, котра містить новизну (тобто не підтверджує наші вихідні упередження). Дуже добрий приклад такого підходу до реальности можна знайти в останній частині "Хронік Нарнії", в розділі "Як гноми не дали себе ошукати". Звісно, в ориґіналі перед нами делікатний християнський антисемітизм, але це в якомусь сенсі лише підкреслює іронію такого ставлення до догматики. Просто замість абсолютної істини, якій опирались гноми у Люїса, в реальності слід фокусуватись якраз на принциповому консерватизмі. Істинність повідомлення не має значення, якщо адресат фундаментально відмовляється його сприйняти.
Такий підхід, звісно, не домінує і навряд чи колись домінуватиме. Зате сенсаціоналістський підхід, котрий і породжує недовіру як до адресанта (несенсаційне повідомлення немає сенсу транслювати, отже ми досконало розуміємо мотивацію адресанта), так і недовіру до повідомлення (те, що кидає виклик моїм вихідним припущенням, є небезпечним, отже його належить уникати) таки домінує. І в ЗМІ, і в соціумі загалом. Zeitgeist, звісно, іншого й не обіцяв, але це не має заважати розпізнавати світоглядні проблеми, які цей Zeitgeist породжує. І, як на мене, одна з найбільших інтелектуальних проблем постінформаційного суспільства (особливо в дальшій перспективі) — вперте ототожнення "нового" і "сенсаційного".
І цей побічний ефект особливо боляче бачити як наслідок своєї власної діяльности. Щоразу, коли розповідь про варіативність мови чи множинність інтерпретацій якогось твору сприймають як пояснення "справжнього стану речей" і аргументують певним дуже конкретним і однозначним чином, після чого розповідають іншим, що "твердження Х істинне/хибне, бо так сказали в ТПГ" — я ніби дивлюся на спотворене відображення того, що насправді намагаюсь робити. Але — Zeitgeist. Котрий передбачає сенсаціоналістське прочитання повідомлення, але не методу його донесення. Тому-то, гадаю, багато кому зі сторони й видається, що боротьба з мітами породжує нові міти.
Породжує, звісно. Така вроджена вада комунікації, і сучасні способи комунікації змінам на краще геть не сприяють.
На ілюстрації: карикатура, що обговорює схожу проблему сто років тому.
