З розмов і пояснень навколо цієї теми мені все більше й більше видається, що в нас це питання прийнято сприймати серйозно. Але ж питання не буквальне. Йдеться не про те, де у фізичному сенсі наш, скажімо, Шекспір. І йдеться не про імплікацію (яку багато хто бачить) «Чому наша культура не породила свого генія подібного рівня»?
Людина, котра ставить подібне питання, очевидно не знайома з українською літературою в принципі. Точно так само як людина, котра стверджує «українські переклади погані» очевидно не знайома зі станом українского перекладу. Це не поспішне судження про людей, котрих я не знаю. Це єдиний варіант. Рівень знань, що криється за цим твердженням, приблизно дорівнює знанню фізики в людини, що питає «А як земля кругла, якщо горизонт рівний?» В обох випадках проблема в тому, що людина бачить зникомо крихітну частину реальности, з якої екстраполює щонайзагальніші судження.
Так от, про літературу. Тексти не стають великими самі по собі, через власну герметичну цінність. Через це вони можуть стати популярними, але не великими — а більшість популярних і читаних авторів усіх поколінь нині забуті і навряд чи колись повернуться в мейнстрим. Хто з вас читав «Чорну красу» Анни Сьюелл чи бодай одну книжку Барбари Картленд? Йоганна Шпірі — одна з найпопулярніших дитячих авторок в історії (можливо, найпопулярніша, якщо робити поправку на час написання), але я не здивуюсь, якщо більшість із вас не зможуть назвати жодного її тексту.
Література стає безсмертною не тому що вона об'єктивно безсмертна, найкраща в своєму роді та обожнювана сучасниками. Література стає безсмертною тому що породжує нову літературу, масштабуючись на інші країни. Едґар По на час смерти нікого не цікавив, його псевдоготорнівське письмо, як і вкрай модерні експерименти з ґротеском, не обходили сучасників. Але Бодлер переклав його французькою і ЦЕ зробило Едґара Алановича найвідомішим американським романтиком. Не те, як він вплинув на своїх сучасників, а те, як він вплинув на практично всю західну літературу вже посмертно. Буквально така сама доля спіткала і Лавкрафта, до речі.
Шекспір був популярним, але також він був доволі-таки ігнорований у наступну добу класицизму, взорованого на французький театр Мольєра. Не забутий, але просто ще один автор минулого, котрих і без Шекспіра не бракувало. Він повернувся в літературу титаном і найвеличнішим автором вже в часи лейкістів, особливо Колріджа. І якби не Колрідж і компанія — шанси на те, що ви нині читали б твори Шекспіра приблизно дорівнюють шансам на те, що ви реально читали щось Колріджа. Вони ненульові, але й невеликі. Твори Шекспіра геніальні, але їхній статус сформований пізнішими перепрочитаннями в літературі, котра й сама стала каноном.
Доволі легко жити, не прочитавши жодного твору Миколи Куліша, але значно складніше жити, не прочитавши жодного твору Шекспіра. Під цим я маю на увазі — необов'язково читати Шекспіра, щоб мати добре поняття про його твори. Ви знаєте, про що «Ромео і Джульєтта». Ви знаєте, про що «Гамлет».
Ви могли ніколи в житті не розгортати "1984", але ви точно знаєте загальний сюжет і з десяток цитат звідти.
Коли людина питає «де наш/ваш Шекспір?», насправді людина питає «де в нас постать з інформаційним масштабом Шекспіра?» Не «де хтось, здатен написати тексти такого рівня», а «де хтось, про кого я знатиму стільки ж, навіть не читаючи його текстів». І от саме на це питання відповідає постколоніальна критика, яку в українському випадку називають «за що ви так ненавидите все російське?»
Запитання «Де український *прізвище*?» — це завжди зізнання в тому, що людина просто не читає української літератури, але вимагає від неї бути присутньою в інфополі на рівні з *прізвище*. Це обскурантне бажання бачити в цілеспрямованих імперських політиках об'єктивну і невблаганну логіку «історичного процесу», якщо людина хилиться вліво, чи «невидимої руки ринку», якщо людина хилиться вправо. Не більше.