- Хлопці, нам конче потрібна перемога з рахунком 3:0. Тому план на гру наступний: перший гол забиває Петренко, другий – Сидоренко, а третій — Рабинович. Кому що не ясно?
- Я дуже вибачаюсь, тренере, але маю одне маленьке питаннячко: чи буде на полі суперник?

***

Вже як тиждень партія «Голос» оприлюднила власний план звільнення окупованих територій під назвою «Стратегія холодної деокупації». У вигляді досить конкретних, послідовних і виважених кроків, які, на думку розробників, мають призвести до повернення окупованих територій.

Здавалося, план мав стати інформаційним вибухом – по суті, «Голос» виявився першою політичною силою, яка висловила готовність взяти на себе відповідальність по відновленню територіальної цілісності країни. Але замість того, щоб викликати бурхливе суспільне обговорення та запеклу політичну дискусію, ця ініціатива, отримавши декілька млявих коментарів, вже за два дні зникла з інформаційного простору.

План Вакарчука виявися нічим іншим, як спробою модифікації мінських угод. Спираючи свою стратегічну конструкцію на добру волю Кремля та його піддатливість міжнародному тиску, автори, схоже, так і не спроміглися позбавилися тих самих ілюзій, що панують в головах зеленої команди:
«Попри очевидну зацікавленість Російської Федерації в підтримці тліючого конфлікту на сході України, дипломатичний тиск здатний стати для неї вагомим аргументом на користь врегулювання ситуації відповідно до цього плану».

Складений у формі плану з гучною назвою «Стратегія», документ ні планом не стратегією не є – по своїй суті, це спрямована Москві пропозиція примирення, миротворча ініціатива, «чєлобітная» — називайте як завгодно, але ніяк не план деокупації. Бо план — це певна послідовність кроків, виконуючі які можна досягти поставленої мети. Досягти своїми силами, враховуючи всі обставини і перешкоди. Але що робити з такою банальною обставиною, як Путін, цей документ так і не пояснив.

Головна помилка цієї ініціативи міститься в затії розробити саме деокупаційний план. Чи замислилися лідери «Голосу», чому жодна патріотична політична сила, жодна громадська організація, жоден політичний експерт досі не оприлюднили свій план деокупації? А тому, що, будь який реальний план, який не передбачає капітуляцію України, обов'язково буде містити пункт: «у разі опору деокупації, Україна застосовує військову силу».

Пункт, виконати який Україна сьогодні об'єктивно не готова. І справа не в нашому війську, справа в українському громадянському суспільстві – в його незрілості, розрізненості, піддатливості ворожій пропаганді, нездатності бути надійним тилом для війська в лиху годину.

Це не вирок, просто нам потрібен час. Тому сьогодні в протистоянні з Московією нам потрібен не план — конкретні плани стануть в нагоді пізніше, коли Україна матиме ресурси втілювати їх без узгодження з Кремлем. Сьогодні мова має йти виключно про розробку ефективної стратегії протистояння агресору.

Але такої стратегії досі не існує. Бо політики, свідомо підштовхуючи нас до позитивного сприйняття капітуляції, нав'язують суспільству утопічну, хибну стратегічну мету – якнайшвидше звільнення окупованих територій. Хто заради особистого рейтингу, хто на хвилі популізму, хто заради втрачених активів на окупованих територіях, хто заради спільного з РФ бізнесу. Отже дозволю собі стверджувати:

Наша стратегічна мета на найближчі роки — це не повернення окупованих територій, а виборювання права на їх повернення в майбутньому.

Давайте відверто визнаємо – повернення цих територій під протекторат сьогоднішньої України навіть на українських умовах остаточно доб'є неньку економічно і політично. Відсутність багатомільйонного антиукраїнського електорату, колосальних соціальних зобов'язань, витрат на інфраструктурну відбудову та інші бюджетні дотації дає нам шанс на певний час зняти з себе важкий політично-економічний тягар та подбати насамперед про себе. Як би цинічно це не звучало, але це правда: чим довше циган буде самотужки годувати вкрадену хвору корову, тим нам буде краще.

І подбати про Україну не для того, щоб зробити її більш привабливою для колаборантів, як про це розповідають деякі безвідповідальні мрійники. А для того, щоб наростити м'язи, які будуть здатні втримати потужний удар неминучого реінтеграційного хука.

Попри злочинну бездіяльність влади, час все ще грає на нас. Час для кардинальних соціально-економічних реформ, розбудови громадянського суспільства та створення потужної армії. Але не тільки — кожен рік безкарного перебування наших територій в окупації додає легітимності діям окупанта, а світовій спільноті — невпевненості щодо безумовного визнання наших прав на їх повернення.

Ось тому це право треба відстоювати. Навіть за будь яких найсприятливіших розкладів — чи то падіння метеорита на Кремль, чи то розвал Московії, самі по собі окуповані території не повернуться – їх обов'язково доведеться відвойовувати силою. І право на застосування цієї сили в майбутньому нам не забезпечить жодний міжнародний папірець, жодна гарантія чи меморандум — ми маємо виборювати його щоденно і не стільки дипломатичним тиском на світову спільноту, скільки підтримкою реальної військової напруги на фронті.

Щоб ця військова напруга стала болючою занозою в тілі міжнародної спільноти. Щоб світ остаточно усвідомив: без повного відновлення територіальної цілісності України спокою в Європі не буде ніколи. Тільки за таких умов майбутню визвольну військову операцію світ з полегшенням сприйме як закінчення затяжної війни, а не як початок нової.

Все це означає, що для майбутнього повернення Криму нам вже сьогодні потрібне військове протистояння на межі з півостровом. Реальне протистояння, з перестрілками, таке, як на межі з ОРДЛО. Без цього Крим не повернути – світ просто не дозволить нам силове втручання в півострів, якщо ми дозволимо собі мирно співіснувати поруч з окупованою територією протягом десятирічь. Безумовно, в 2014-му нам треба було зачепитися бодай за маленький шматок північного Криму і створити таке напруження. Сьогодні це значно важче зробити, але все ще можливо, отже військовим стратегам є над чим працювати …

Попри небажання президента Зеленського мислити стратегічно (за його ж визнанням), його стратегічна мета вже викристалізувалася сама собою – це якнайшвидше відновлення добросусідських відносин з РФ за рахунок поступок, які йому дозволить українське суспільство. Це й не дивно, бо в цій меті акумульовано все: і його проросійське виховання, і спрямований на російського споживача бізнес, і передвиборчі обіцянки припинення війни.

Дивує те, що стратегічна мета «холодної деокупації» від партії «Голос» виявилася схожою.