Не знаю, як вам, а мені початок травня щорічно несе якесь неприємне відчуття огиди і душевного неспокою. Неспокою, яке щоденно наростає, сягає свого піку 9 травня і вгамовується тільки разом із завершенням чергового «пабєдобєсія». Огиди, яка породжена нафталіново совковою фальшю цього дійства і підсилена усвідомленням того, що ті нещасні, портрети яких згодом опиняться в найближчому смітнику, не заслуговують такої зухвалої наруги.
Знову й знов ставлю собі питання: чи здатні ми, українці, що вже стали на шлях декомунізації, дати власну оцінку подіям, які призвели до тих жахливих смертей?
Як розібратися в цьому? Де шукати правду?
Ні, не так. Де шукати підтвердження правди, яку я знаю?
Ні, знову не так. Правду, яку я не знаю, але відчуваю шкірою і хочу знайти їй підтвердження?
Якось я для себе зробив несподіване відкриття: з 1917-го, коли більшовики узурпували владу, по 1941-й пройшло 24 роки. Всього якихось 24 роки, розумієте! Дорослому поколінню сучасної України цю часову відстань уявити не складно — приблизно стільки ж часу минуло від розвалу СРСР до початку нашої війни з російськими окупантами. Це ще не зміна поколінь: ми дуже добре пам'ятаємо всі негаразди, що випали на нашу долю за цей час — від злиднів, бандитизму та рекету і до сучасних методів ґвалтування населення доморощеними політичними елітами.
Я веду до того, що наші співвітчизники по СРСР на початку сорокових амнезією теж не страждали. Те що випало на їхню жахливу долю протягом тих 24-х років неможливо було стерти з пам'яті: опір більшовизму, який історики назвуть «громадянською війною», політика «воєнного комунізму», колективізація, націоналізація приватної власності, голодомори, масові репресії, жорстка диктатура, відсутність базових свобод людини та багато іншого. І все це в тотальному інформаційному вакуумі. Наші з вами чверть століття сучасної України з усіма нашими негараздами для того покоління здалися б просто Едемом, якби вони змогли зазирнути в майбутнє.
А тепер скажіть, чи міг тоді, в 41-му, багатомільйонний радянський народ, фактично окупований і багаторазово зґвалтований більшовицьким бандитським угрупованням, добровільно встати на захист свого ґвалтівника? Мій мозок відмовляється навіть припустити таке. Ті «діди», яких безсоромно «рускій мір» продовжує гвалтувати вже після смерті, в 41-му йшли на війну під примусом розстрілу за дезертирство, а їх дружини зустрічали німецьку армію квітами, як визволителя від більшовизму. Інакше просто не могло бути.
Прадід моєї дружини, власник шкіряного заводу в с. Баришівка Київської області був розстріляний за вироком трійки після експропріації заводу. Його сина, діда дружини, баришівського шкільного вчителя в 37-му запроторили в табори Сибіру за участь в Шевченківських читаннях. Згодом він був призваний на війну, де загинув в перший же рік. Я не знаю, від чиєї кулі — німецької чи НКВД-шного загородзагону, але чітко усвідомлюю, як він ненавидів ту владу. Як і усвідомлюю те, з якою надією його дружина впустила в хату німців, коли ті зайшли в Баришівку.
Вкрай позитивне ставлення до німецької армії на фоні лютої ненависті до більшовиків було цілком природним — з другої половини 30-х радянська пропаганда активно підтримувала гітлерівську Німеччину, а після спільного з німцями розв'язання Другої Світової взагалі рясніла звітами про успіх німецької армії та її могутність. Про злочини німців проти людства стало відомо фактично вже після війни, тож тоді, в 41-му, населення щиро бачило в німцях справжніх визволителів, а в УПА та в РВА Власова — справжніх патріотів.
Інакше просто не могло бути. Все інше трактування, від кіношної воєнної романтики «велікай атечественай» до маршів «пабєдабесія» розриває мій мозок на шматки. В пошуках правди я зрозумів, що архіви офіційних документів мені не допоможуть. По ним можна вибудувати фактаж, але по них точно не вдасться відновити справжнє сприйняття війни нашими пращурами.
Може правда захована в спогадах та мемуарах радянських військових, що нанюхали пороху в тій війні? Теж не те — бойові дії сильно змінюють мотивацію людини і роблять її суб'єктивною: солдат, який долучається до війни на певній світоглядній позиції, згодом йде в атаку вже тільки задля того, щоб помститися за поранення, вбитого товариша, зруйнованої оселі, приниження гідності, зламаної долі і т.п.
Тому найціннішим, на мою думку, матеріалом для цивілізаційної оцінки того, що відбулося, виявилися щоденники цивільних людей, які долею потрапили в ту м'ясорубку. Свідків, які опинилися окупованих, а потім звільнених територіях. Саме через призму їхнього сприйняття, на їх свідченнях має будуватися наше сьогоднішнє розуміння тих подій. Ось чому я вважаю щоденник Лідії Осіпової, яка знайшла сили задокументувати майже кожен день перебування в блокадному Ленінграді, одним з найцінніших історичних документів Другої Світової Війни.
Я дуже хочу, щоб сьогодні, в день істерії «пабєдабесія», українці вимкнули Інтер і прочитали цей щоденник за посиланням http://militera.lib.ru/db/osipova_l/01.html. А тим, кому бракує часу, наведу окремі уривки:
Неужели же приближается наше освобождение? Каковы бы ни были немцы — хуже нашего не будет.
Но нужно смотреть прямо правде в глаза: мы все, вся Россия страстно желаем победы врагу, какой бы он там ни был. Этот проклятый строй украл у нас все, в том числе и чувство патриотизма.
Бомбят, а нам не страшно. Бомбы-то освободительные. И так думают и чувствуют все. Никто не боится бомб.«
Но ни один поезд с беженцами не избегает бомбежки, потому что дорогое правительство ко всем санитарным и беженским поездам прицепляет воинские эшелоны, в надежде, что немцы этих поездов бомбить не будут...
Вчера немцы сбросили листовки с предупреждением, что будут бомбить привокзальный район. Несмотря на все кары, которыми грозили за прочтение листовок, листовки были все же прочитаны. Некоторые хотели уйти из домов. Но район был оцеплен милицией и не только никто не смел выселиться, но даже и за хлебом не пускали... И бомбили как и обещали, только привокзальный район и вдоль железной дороги на Павловск... А ведь этих жертв можно было избежать...
Свершилось. ПРИШЛИ НЕМЦЫ! Сначала было трудно поверить. Вылезли мы из щели и видим идут два настоящих немецких солдата. Все бросились к ним... Бабы немедленно нырнули в щель и принесли немцам конфеты, кусочки сахара, белые сухари. Все свои сокровища, которые сами не решались есть, а вот солдатам принесли. Немцы, по-видимому, были очень растеряны, но никакой агрессии не проявляли. Спросили, где бы умыться...
Никогда еще наша жизнь не была еще столь напряженной. С одной стороны угроза физическому существованию как от снарядов и пуль, так и от голода, с другой — непрерывное и острое ощущение свободы.
Хотя и знаем, что большевизм не победишь благородными чувствами и сохранением своих патриотических риз. Да и настоящий наш патриотизм в том, чтобы помогать ВСЕМ врагам большевизма.
...Нужно признаться, что немцы в подавляющем своем большинстве народ хороший, человечный и понимающий. Но сейчас-то война, и фронт, и всякие там идеологии и черт знает что еще. Вот и получается, что хорошие люди подчас делают такие вещи, что передушил бы их собственными руками. И все же мы рады бесконечно, что с нами немцы, а не наше дорогое и любимое правительство. Каждый день приходится проводить параллели.
Мы предпочитаем все ужасы жизни на фронте без большевиков, мирной жизни с ними.
Сегодня я видела, как на парашюте спускался советский летчик. Нельзя поверить, что ... (эта) так красиво плывущая в воздухе фигура, тот самый бандит, который сбросил над рынком две бомбы и перебил около двух десятков женщин и детей. Немцы подбили самолет и он выбросился. Бабы, глядя на него, кричали: „Пусть он только спустится над городом, мы его на куски разорвем“. И разорвали бы. Немцы подобрали его около своих окопов.
Если же то, что мы слышим об армии Власова, правда, то это истинный освободитель.
