Якщо у сфабрикованій дисертації дають рекомендації, як мене лікувати, то чи не повинна держава захистити мене від такої медицини?

Спільнота чесних і небайдужих науковців все ще перебуває під гнітючим враженням безпрецедентних рішень Одеського окружного адміністративного суду щодо присудження наукового ступеня доктора медичних наук особі, дисертаційна робота якої являє собою суцільний плагіат і фальсифікацію.

Ця особа, як випливає з тексту судового рішення, є особливо обдарованою, бо він моменту отримання диплома кандидата наук (2 липня 2008 р.) до захисту докторської дисертації (12 лютого 2013 р.) пройшло менше 5 років. А це є можливим тільки за рішенням МОН в разі «вагомого особистого внеску здобувача у забезпечення розвитку відповідної галузі науки.»

Особливий цинізм рішення одеського судді полягає в тому, що він, посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, прикривається необхідністю захищати право позивача на приватне життя (дисертація – це його приватна справа), при цьому абсолютно ігнорує права кожного з нас на достовірність інформації, цільове використання бюджетних (читай, наших) коштів і зрештою, право на безпечну медицину.

Ось про це останнє я й хотів би повести мову, шукаючи відповідь на винесе в заголовок запитання.

Підключення судової системи України до розв'язання суто наукових і науково-кваліфікаційних проблем з позицій захисту прав і свобод людини переносить боротьбу з псевдонаукою в зовсім іншу площину. Якщо брати медицину, то постає питання щодо конфлікту між правом на приватне життя несумлінного здобувача (плагіатора і фальсифікатора) і нашим правом отримувати не тільки безпечну, а й ефективну медичну допомогу.

Сутність цього конфлікту можна краще зрозуміти, гортаючи першу-ліпшу медичну дисертацію з клінічних спеціальностей.

Ось переді мною одна з таких. Уже перший абзац вступу дає чітке уявлення про її науковість.

«Цукровий дiабет (ЦД) визнано неiнфекційною епiдемією сучасностi [139]. За даними IDF, у 2000 роцi рiвень захворюваностi на ЦД у свiтi становив 150,9 млн осіб [201], у 2003 р. – 194 млн, у 2010 р. – 285 млн, у 2011 р. – 366 млн [28, 96], у 2012 р. – 371 млн [94], у 2013 р. – 382 млн [2], у 2014 р. – 387 млн [93], у 2015 р. – 415 млн.»

А тепер вчитайтеся в назви першоджерел і вам одразу стане зрозумілим науковий рівень здобувача і глибина проведеного ним аналізу проблеми.

[139]Geographicalvariationintheprogressionoftype 2 diabetesinPeru;[201] DiabetesMellitusType 2: PrevalenceamongmenandwomeninthePeruvianAmazontownofYantalo; [28] Оптимізація лікарського забезпечення хворих на цукровий діабет 2 типу на основі маркетингових і фармакоекономічних досліджень; [96] Оцінка прихильності лікарів-ендокринологів до застосування на практиці уніфікованого клінічного протоколу з ведення хворих на цукровий діабет 2-го типу і под.

Отже, навіть з перших рядків, зрозуміло, на що сподіватися далі. Робота за цією та багатьма іншими ознаками мало чим відрізняється від основного масиву медичних дисертацій. Але я не про це.

У своєму дослідженні здобувач начебто визначав у крові пацієнтів вміст цілого ряду сполук (А, Б, В), цікавих сьогодні виключно з наукової, а не практичної (діагностичної) точки зору. Пишу «начебто», тому що є підстави сумніватися в тому, чи були такі дослідження взагалі, бо визначення цих речовин у звичайних клінічних лабораторіях не проводять, воно потребує модернових методів, а значить реактивів та обладнання, а тому є дорогим і не загальнодоступним.

Сумніви щодо правдивості цієї частини роботи породжуються тим, що в ній не вказано, де і ким проводилися аналізи, не описано методи, не названо прилади і не зазначено походження реактивів.

Перевірка результатів показує, що в дисертації статистичні методи застосовано неправильно, недостовірні відмінності між показниками різних груп пацієнтів подаються як достовірні, іншими словами є явні докази фабрикування та фальсифікації.

Далі, ці результати покладено в основу практичних рекомендацій, які є обов'язковою вимогою до будь-якої медичної дисертації з клінічних спеціальностей (навіщо наука, якщо немає практики?). Більше того, ці рекомендації вже нібито впроваджено в практику, про що є відповідні акти, які додаються до роботи.

Звідси ряд запитань, на які хотілося б почути відповідь від правників: чи має нести відповідальність МОН за такі рекомендації, затверджуючи подібні сфабриковані і сфальшовані дисертації? Якщо так, то чи маю я право подавати на цей державний орган в суд для захисту своїх прав на безпечне і ефективне лікування? За наявності незаперечних доказів фабрикації і фальшування, чи може суд відмінити наказ МОН про присудження наукового ступеня особі, яка написала цей дисертаційний твір, визнати таким чином її роботу нікчемною?

Очевидно, що для подібно судового рішення одного тільки експертного висновку фахівців недостатньо – мають бути незаперечні докази. Як їх добути? Та досить просто за наявності такого бажання в органах правосуддя. Для цього слід:

Ясна річ, щоб з'ясувати всі ці обставини необхідно проводити розслідування. Не будучи правником, відчуваю, що мова йде про один з варіантів шахрайства – придбання немайнових (науковий ступінь) і майнових (різні доплати) прав шляхом обману. Що це – кримінальний злочин чи щось інше?

Розумію, що ці міркування мають сьогодні скоріш теоретичний, а не практичний характер. Бо хто ж з нас захоче втягуватися в довготривалу тяганину з невідомою перспективою? Проте, це – один з можливих варіантів боротьби з псевдонаукою, для якого, однак, потрібні політична воля «згори» і неабияка активність небайдужої наукової спільноти «знизу».

Але висновок з усього цього інший. Локальні перемоги на правовому фронті, можуть істотно зменшити кількість охочих іти шляхом недоброчесності, одначе, жодним чином не змінять гнилу злочинну систему. Її лікувати неможливо, вона мусить згинути …. Максимум, що ми можемо, – це допомогти цьому, а не шукати способів подовження її агонії. Бо це святе – медицина.