Нині на різних дискусійних майданчиках країни проходить вкрай гостра полеміка довкола питань розпочатої медичної реформи в Україні. Вона передусім торкається проблем практичної медицини і охорони здоров’я, у меншій мірі – медичної освіти, а що стосується ще однієї важливої складової – медичної науки, то тут – майже повна тиша, яка пояснюється не відсутністю проблем у ній, а тим, що в держави і суспільства ще, певно, не дійшли руки до цієї галузі.

Проте питання вітчизняної медичної науки вже давно висить у повітрі, про що красномовно свідчать хоча би назви публікацій: "Медична наука: чи є вона в Україні?" [1], "Медична наука в Україні: ми її втрачаємо?" [2], "Українська медична наука: що робити, щоб її зберегти?" [3]. На останнє запитання і хотілося б запропонувати відповідь у цьому дописі.

Насамперед, що собою являє вітчизняна медична наука сьогодні? На думку професора М.Поліщука, "медична наука з клінічних дисциплін в Україні слугує суто внутрішньому користуванню, тобто це така собі квазінаука.* На нас не посилаються за кордоном. Наші наукові доробки не використовують поза межами країни". З цією авторитетною думкою важко не погодитися. Чому ж вона не справжня – наша наука? Спробуймо знайти відповідь на це запитання.

Про псевдонауковість дисертацій

Важко, мабуть, не погодитися, що основною мотивацією займатися наукою у нашій країні є не природний потяг людини до пізнання, відкриття нового, а суто прагматичні інтереси: для одних – необхідність, а для інших - просто бажання здобути науковий ступінь. Як правило, з досягненням мети ­– отриманням корочки кандидата чи доктора наук – наукові дослідження як такі втрачають свій сенс, і наукою, якщо й продовжують займатися, то за інерцією, використовуючи вже напрацьований матеріал. Якщо на мить уявити, що наукові ступені зникнуть, то й наша розпухла наука швидко здується до непристойного пухирця.

Проте, ще з тих, радянських часів побутує думка, що «ученым можешь ты не быть, но кандидатом быть обязан» і ще багато афоризмів, суть яких полягає в тому, що наука і дисертації – це абсолютно різні речі. Реалії сьогодення не тільки не спростовують цей висновок, але й дають великий матеріал для його підтвердження.

Нині в Україні атестація наукових кадрів з медицини здійснюється за 60 спеціальностями. Аналіз оголошень, що стали доступними для широкого загалу лише кілька місяців тому, дає таку картину: у 2017 році до захисту було подано 88 докторських і 566 кандидатських дисертацій. Майже третина з них припадає на три спеціальності: "хірургію" (9 докторських і 54 кандидатських), "стоматологію" (8 і 53 відповідно), "акушерство і гінекологію" (7 і 67 відповідно). Якось сама собою зароджується думка про пряму залежність між науковою активністю певних категорій медиків та їхніми матеріальними статками.

Навіть неглибоке знайомство з дисертаційними роботами, яке стало можливим завдяки обов'язковому їх оприлюдненню на сайтах спеціалізованих вчених рад, дає підстави до досить сумного, але категоричного твердження: переважна більшість дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата і доктора медичних наук являють собою наукоподібні твори, в основі яких лежить поєднання в різних пропорціях трьох технологій псевдонауки: фальсифікації, фабрикації і плагіату. Рівень наукоподібності (читай, халтури) залежить від загальної підготовки і ерудиції того, хто пише дисертаційний твір.

На чому ґрунтується такий висновок?

Про ознаки, що ставлять під сумнів справжність дисертаційних досліджень

Особливість медицини як природничої науки полягає в тому, що вона досі перебуває на описовому (емпіричному) етапі свого розвитку, не спирається, як точні науки (фізика, хімія), на об'єктивні закони. Через складність об'єкту вивчення (організм людини) перевірити і відтворити результати кожного конкретного дослідження складно, дорого, а інколи взагалі неможливо. З огляду на це моральність дослідника у медичній науковій галузі має вирішальне значення, оскільки достовірність одержаних ним результатів у значній мірі визначається довірою до нього.

Беручи в руки наукову роботу, ми насамперед виходимо з того, що її авторові довіряємо, а отже, наведені ним результати і висновки достовірні і можемо їх аналізувати, посилатися на них у своїх наукових дослідженнях, використовувати в практичній роботі. І жодним чином не сподіваємося, що будемо мати справу з різними проявами академічної недоброчесності (плагіатом, фальсифікацією чи фабрикацією).

Запорукою того, що захищена дисертація є справжнім науковим твором, мають бути численні висновки про достовірність наведених у ній результатів і висновків. Чинні нормативні акти встановили п'ять послідовних бар'єрів на шляху недоброчесних здобувачів. ** Проте, якими критеріями достовірності мають керуватися всі ті, хто робить подібні висновки? Таких критеріїв немає.

Однак, бувають ознаки, які ставлять під сумнів результати, а отже, і висновки роботи. Таких немало (я нарахував понад 10 "больових точок"), а тому освічений фахівець може швидко і без особливих зусиль їх виявити. Звідси, висновок: дисертації, як і гроші, люблять тишу.

Аби не створювати посібник, як уміло маскувати в дисертаціях елементи недоброчесності, наведу лише кілька загальних ознак, сподіваючись, що їх зрозуміє пересічний читач, не посвячений у тонкощі медичної науки. Вони ще не доводять, але вже породжують сумніви щодо довіри таким роботам.

Узявши в руки будь-який автореферат, ви можете переконатися, що всі гіпотези здобувача, як правило, підтверджуються, при чому часто з великим ступенем достовірності. Висновків із твердженням, що змін, зв'язків чи будь-яких закономірностей не виявлено ви практично не знайдете. Що хотіли довести на початку дослідження, те й довели. Навіть у дисертаціях на кшталт "О влиянии пения на зрение", "Как влияют солнечные лучи на состав мочи".

Для отримання статистично значимих відмінностей часто у роботах дають дуже вузький діапазон величин досліджуваних показників. Приміром, 50 здорових людей різного віку всі як один кидають м'ячик (навмисне беру такий показник, аби було зрозуміло суть) на 10 м з відхиленням туди-сюди 10 см. Така ж кількість хворих, скажімо на цукровий діабет, кидає його на відстань удвічі меншу – 5 м5 см), а 50 діабетиків, що приймали якийсь препарат, показували результат 7,5 м7 см). Мабуть, важко повірити, що така кількість людей у кожній групі має однакові показники (розкид 5-10 см), незважаючи на вік, стать, спадковість і величезну кількість інших індивідуальних відмінностей.

Ще один непрямий чинник, який породжує сумнів щодо справжності роботи, – це її вартість. Зрозуміло, що без грошей дисертацію зробити неможливо (маю на увазі тільки витрати на проведення власне досліджень, а не на написання твору та процедуру його захисту). Тримаючи в руках дисертацію, можна приблизно підрахувати, яка сума коштів мала бути витрачена, щоб виконати роботу. Для цього слід хоча би взяти прейскуранти лабораторій, клінік і з'ясувати ціну кожного дослідження і помножити на кількість пацієнтів.

При проведенні такої "економічної експертизи" можна виявити дисертації, вартість яких складає багато сотень тисяч гривень. За чиї кошти вони виконувалися? Стандартна відповідь – за гроші здобувача (звісно, не за бюджетні, грантові чи кошти пацієнтів). Звідки вони в аспіранта – це вже інше питання, він не зобов'язаний декларувати свої надходження і видатки. Проте, фінансовий бар'єр дуже легко знімається, якщо робити не справжні, а віртуальні дослідження. Тоді можна себе нічим не обмежувати, брати в роботу скільки завгодно об'єктів, використовувати які завгодно, навіть найдорожчі методики, вивчати безліч показників і характеристик тощо.

Про першопричини псевдонауковості медичних дисертацій

Молода, сповнена ілюзій, людина, що має намір долучитися до справжньої медичної науки, з перших своїх кроків стикається з цілою низкою часто нездоланних труднощів: ідейних, організаційних, методичних, фінансових та інших.

Ідейні труднощі. Вибір і робота над тематикою наукового дослідження передбачають усебічний аналіз проблеми. Такий аналіз має ґрунтуватися на глибокому вивченні світових літературних джерел, доступ до яких сьогодні відкритий. Здобувач має самостійно провести огляд літератури, що є обов'язковим елементом дисертації. І може виявитися, що він не готовий до цього, бо (1) не вміє працювати з сучасними пошуковими інформаційними системами; (2) не знає англійської мови, а тому не працює з оригіналами англомовних джерел, обмежується тільки тими, що написані кирилицею, здебільшого російськомовними; (3) не вміє систематизувати і аналізувати прочитані публікації, робити висновки, що з них випливають; (4) не володіє у достатній мірі рідною мовою і науковою термінологією, щоб власноруч написати науковий твір. Замість того, щоб долати ці труднощі, працюючи над собою, у багатьох виникає спокуса полегшити собі життя у різний спосіб, наприклад:

(а) замінюючи справжній літературний огляд загальновідомою інформацією з підручників, посібників, монографій (аналогія студентських рефератів);

(б) використовуючи перепосилання, тобто літературні джерела як такі не вивчаються, а посилання на них запозичаються з інших публікацій (це особливо стосується англомовних чи інших джерел латиницею);

(в) оплачуючи послуги т. зв. літературних рабів: анонімних авторів, що пишуть за винагороду. Нерідко такими рабами стають наукові керівники, якщо вони самі здатні щось написати. Тут згадаймо іронічне запитання: чому кандидатські дисертації кращі за докторські? Тому що перші пишуть доктори наук, а другі – кандидати;

(г) стаючи на шлях різних варіантів плагіату: від повного переписування оригінального тексту чи його перекладу до монтажу з окремих абзаців, узятих з різних джерел. Слід зазначити, що в дисертаціях з медичної тематики саме огляд літератури є тим розділом, у якому найчастіше і в найбільшій мірі використовується методика текстових запозичень.

Організаційні труднощі. Вони особливо дошкульні для клінічних досліджень. Перш за все, кожен пацієнт має підписати інформовану згоду на участь у науковому дослідженні. Практично зробити це непросто, оскільки ментальність наших людей така, що підписання будь-якого паперу викликає у них підозру. Пересічний хворий міркує так: "Я прийшов до лікаря, щоб мені допомогли, щоб мене лікували, а не для того, щоб бути об'єктом якихось не зрозумілих мені наукових досліджень". Тільки в науково-дослідних медичних установах це питання розв'язується досить просто: не хочеш дати згоду, не будеш у нас лікуватися.

По-друге, групи досліджуваних пацієнтів, на відміну від експериментів на лабораторних тваринах, мають бути досить великими, тобто достатніми для того, щоб за допомогою методів статистики можна було виявити хоча б якісь закономірності. А тому набір пацієнтів – це копіткий тривалий процес, що залежить від організаційних можливостей здобувача (чи його наукового керівника) і частоти форми хвороби чи патологічного процесу, якого збираються вивчати.

По-третє, у клініці вкрай непростою є проблема контрольної групи пацієнтів, тобто практично здорових осіб, які дають добровільну згоду брати участь у науковому дослідженні. За кордоном цю проблему розв'язують залученням до дослідження волонтерів, часто пропонуючи їм матеріальну винагороду. У нас такий варіант не проходить. Особливо гострим є це питання в педіатрії. Адже важко собі уявити, щоб батьки здорової дитини (від немовляти до школяра) дали добровільну згоду на взяття у неї крові з вени для визначення різних біохімічних та імунологічних показників, потрібних виключно дисертантові.

І нарешті, ще одне. Прийняті сьогодні у більшості країн світу правила проведення клінічних досліджень вимагають організацію таких досліджень на засадах т. зв. доказової медицини, викладених у відповідних документах – стандартах. На щастя для наших дослідників, дотримуватися цих стандартів у нас вкрай важко, а тому працюємо на старих, "доісторичних" засадах, не забуваючи при цьому давати практичні рекомендації, що є обов'язковою вимогою до клінічних дисертацій. Біда лише в тому, що результати таких робіт не беруть для опублікування за кордоном у наукових виданнях з більш-менш пристойним рейтингом.

Подолати наведені труднощі дуже важко, а інколи й неможливо. Це спонукає дослідника до таких прийомів як: (а) підробка інформованих добровільних згод пацієнтів чи їхніх законних представників (батьків, коли йдеться про неповнолітніх); (б) приписування – збільшення кількості пацієнтів у досліджуваних групах внесенням у бази даних т. зв. віртуальних (удаваних, не існуючих реально) осіб; (в) проведення віртуальних досліджень у пацієнтів контрольних груп (у практично здорових осіб) або ж створення таких віртуальних контрольних груп.

Методичні труднощі. Сучасний етап розвитку медичних і медико-біологічних досліджень характеризується високими технологіями одержання результатів на різних рівнях організації біологічних об'єктів: від молекулярного до рівня організму в цілому.

Звісна річ, що більшість методик, які використовуються у провідних клініках і наукових лабораторіях, нам недоступна, а тому претендувати на світовий рівень медичної науки нам дуже важко. Часто доводиться писати, що "застосовані методи і методики дослідження відповідають меті і завданням дисертаційної роботи".

Чинні нормативно-правові акти нашої держави вимагають, щоб дисертація була "науковою працею, виконаною особисто здобувачем". Це передусім передбачає, що результати роботи здобувач має здобути самостійно. А для цього він має або опанувати ті методи, якими вже послуговуються в його лабораторії чи клініці, або впровадити новий метод, або поїхати кудись, щоб навчитися і зробити на чужій базі свою роботу чи її фрагмент.

Одне з таких завдань можна ставити перед дослідником-експериментатором. А як бути клініцистам? Вони самостійно можуть проводити загальноклінічне обстеження своїх пацієнтів (якісно збирати анамнез, робити огляд, використовувати традиційні методи обстеження, можливо, ще якісь спеціальні методи, які вони опанували). А звідки взяти дані клінічних лабораторних, численних інструментальних, біохімічних, імунологічних, молекулярно-генетичних, мікробіологічних, морфологічних та інших досліджень? Так чи інакше до проведення наукового дослідження долучається багато інших фахівців, різні лабораторії та кабінети. Зрештою самостійна дисертаційна робота по суті перетворюється в колективну.

Оскільки через наведені вище обставини дисертація стає колективною роботою, то і відповідальність за неї стає колективною. Це має свої плюси й мінуси, залежно від того, як ставитися до науковості дисертацій.

Для справжнього науковця поганим є те, що він за таких умов не може контролювати якість досліджень, що проводяться без його прямої участі. Він повністю покладається на довіру до фахівців, що йому допомагають, на їхні професіоналізм, сумлінність, порядність тощо. Звісно, що в цьому разі дослідник не застрахований від того, що його не підведуть і надані йому результати будуть неправдивими.

Здобувач, для якого наукова істина не є визначальним чинником, у колективному компоненті своєї роботи бачить тільки плюси. Адже, у разі виникнення у майбутньому якихось негативних обставин він може послатися на те, що ці дослідження виконував не він, а хтось інший.

Фінансові труднощі. Виконання будь-якого дисертаційного дослідження вимагає, як зазначалося, немалих фінансових ресурсів. За все, що використовується в роботі: лабораторні тварини, догляд за ними, обладнання, реактиви та інші витратні матеріали, експлуатація приладів, виконання робіт на замовлення тощо, треба платити.

Теоретично існує чотири джерела фінансування наукових досліджень: (1) бюджетні кошти; (2) кошти різного роду грантів, спонсорська допомога, різні пожертви; (3) кошти пацієнтів і (4) кошти здобувача. Не варто, мабуть, доводити, що для переважної більшості дисертантів тільки четверте джерело є реальним, а перші три – гіпотетичні. А як бути здобувачеві, який не є фінансово спроможним?

Рано чи пізно молодий дослідник приходить до думки, що існує один-єдиний універсальний спосіб подолання усіх наведених вище труднощів одразу. Цей спосіб можна позначити неприємним для слуху словом "фабрикація" (син. підробка, фальшивка тощо). Часто такому висновку передує необхідність фальсифікувати результати наукової роботи.

Фальсифікація – це спосіб приведення одержаних результатів дослідження до бажаних. У цьому разі об'єкт вивчення (лабораторні тварини чи пацієнти) був, дослідження як такі проводилися, але їх результати не влаштовують дослідника і він їх змінює на свій розсуд.

Тут слід зазначити, що сама система атестації, яка існує в нашій країні, спонукає сумлінного науковця до фальсифікації. Прописну істину, що в науці негативний результат є так само важливий, як і позитивний, майже скрізь ігнорується. Що це за робота, у якій не виявлено жодних нових закономірностей? Де новизна одержаних результатів тощо?

Фабрикація – це написання дисертації, виконаної на віртуальних (удаваних) групах тварин чи пацієнтів, або якщо тварини чи пацієнти реальні, то самі дослідження віртуальні.

Дослідник, що вимушений був вдатися до фальсифікації, природно приходить до висновку, а навіщо було витрачати час, долати такі великі організаційні, методичні і фінансові труднощі, якщо в кінцевому підсумку довелося змінювати результати. Адже їх можна було просто взяти зі стелі, зекономивши у такий спосіб масу ресурсів.

Звісно, що наступного разу, скажімо, при написанні докторської дисертації, він може піти саме таким шляхом. Більше того, зрозумівши і опанувавши технологію фабрикації, він зможе заробляти на цьому гроші, пропонуючи свої послуги фінансово спроможним здобувачам, які не в змозі самостійно пройти тернистий шлях написання і захисту дисертації.

Якість підробок може бути різною. Інколи дуже важко відрізнити фабрикацію від справжньої наукової роботи, це так як в образотворчому мистецтві – підробку від оригіналу картини. Проте є ознаки, які дозволяють запідозрити фабрикацію, або на формальній мові "ставити під сумнів достовірність результатів дослідження". Про деякі з них уже йшлося вище.

Таким чином, існує два шляхи досягнення наміченої мети – написання дисертації. Перший з них – проведення справжнього наукового дослідження, що вимагає значних зусиль і долання численних труднощів (див. вище). Другий – використання технологій псевдонауки, що набагато швидше, комфортніше і менш витратніше. Яким шляхом піде дослідник, яким керує не внутрішня потреба пізнання, а необхідність захистити дисертацію?

Якість дисертацій як ознака системної хвороби, і чи можна з нею боротися?

Наука від самих своїх витоків ґрунтувалася на високій моральності дослідника, адже до неї долучалися найосвіченіші, найрозумніші, наймудріші представники суспільства. Їх тягнула в науку не можливість одержати матеріальні чи моральні вигоди, а спрага до нових знань, до відкриттів. Ця мотивація була набагато вищою за корисливі інтереси. Звідси, мабуть, і вислів: "Платон мені друг, але істина дорожче!".

Сьогодні ж наука для багатьох не є сферою задоволення власного пізнавального інстинкту, вона стала засобом досягнення прагматичної мети: здобути науковий ступінь, який відкриє двері до вищої посади, до вченого звання, до більшої матеріальної винагороди, до вищого суспільного статусу тощо. З цієї причини в науку пішла велика кількість людей, далеких від неї. Дисертація як така стала самометою. І для її досягнення будь-які способи підходять, адже йдеться про особливий вплив цього етапу на життєвий шлях здобувача. Зважаючи на ціну питання, моральність дослідника не може бути чинником, який обмежує застосування способів, що конфліктують з нею. Звідси, з усіх можливих варіантів досягнення мети обираються ті, які менш енерго- і фінансово витратні. А такими є плагіат, фальсифікація і фабрикація наукових досліджень.

І коли перед здібною молодою людиною постає вибір, як виконувати дисертацію, – послідовно долаючи всі наведені вище об'єктивні і суб'єктивні труднощі з витратою великих ресурсів часу і фінансів, але при цьому зберігаючи високу моральність науковця, чи піти іншим, швидким та енергозберігаючим шляхом, але далеким від високої моральності, то йому на допомогу приходить суспільний досвід.

Він бачить, як на одних кафедрах і в лабораторіях здобувачі довго мучаться, долаючи різні труднощі, і не факт, що захищаються, а на інших – дисертації вилітають як пиріжки з печі, навіть достроково, ще до завершення аспірантури. І якщо перед молодою людиною постане вибір, на яку кафедру йти в аспірантуру, то вона, мабуть, віддасть перевагу тій, де дисертацію зробити швидше і легше. За інших рівних умов халтура вимагає менше зусиль, ніж справжня робота.

Підготовка дисертацій за цим типом набула в нас системного характеру. Про неї всі знають, усі її сприймають як належне, переважну більшість науковців влаштовують такі правила гри. Будь-які публічно виказані сумніви щодо справжності дисертаційної роботи, достовірності її положень і висновків сприймаються як виклик системі, перетворюють сміливця у ворога цієї системи, а отже, і своїх колег по цеху та місцю роботи.

Процвітання такої системи, що давно досягнуло свого апогею, спричинилося до тяжких для вітчизняної медичної науки наслідків. Передусім відбулася девальвація наукових ступенів і вчених звань. Кількість "липових" носіїв цих наукових регалій, через високу швидкість їх розмноження, стала набагато вищою за спільноту справжніх науковців, багато з яких сформувалися в часи, коли ще не було такого засилля наукової халтури. Сьогодні принципових авторитетних учених, що намагаються боротися за чистоту науки, неохоче вводять до складу спеціалізованих учених рад із захисту дисертацій, рідко пропонують стати офіційними опонентами, їх не запрошують на апробації дисертацій, їх просто бояться.

Для характеристики нинішнього стану підготовки кадрів у галузі медичної науки можна навести таку аналогію. Справжня наука – це культурні рослини на городній грядці. Для їх вирощування потрібні і якісне насіння, і належний ґрунт та клімат, і проведення великої кількості робіт (сіяти, садити, полоти, підгортати, поливати, здобрювати, боротися зі шкідниками, збирати урожай тощо). Натомість псевдонаука – це бур'ян, який росте на грядці сам собою, набагато швидше за культурні рослини, не потребує догляду за собою, розсівається по всьому полю, закриває сонце і висмоктує з ґрунту воду і поживні речовини. Це зрештою веде до того, що всі культурні рослини гинуть, а залишається лише бур'ян, який конкурує сам з собою. Подібним чином і псевдонаука вбиває науку справжню. А звідси висновок: в умовах процвітання халтури вести мову про українську медичну науку, що відповідає сучасному рівню її розвитку, абсолютно марна справа.

Всі знають, що боротися з бур'яном можна лише одним радикальним способом – його слід знищувати: прополюванням, гербіцидами чи будь-яким іншим методом. У нашій країні ця робота була і є у повному занепаді, а тому в полі суцільного бур'яну вкрай важко знайти корисний плід, що виріс і дозрів, незважаючи на складні несприятливі умови виживання.

Що ж робити за таких умов? Виривати багаторічний бур'ян з глибоким корінням дуже важко та й уже надто пізно, та й коса не допоможе: він дуже швидко відросте, а щось нове на цьому ґрунті не виросте. Вихід, очевидно, один – слід переорати все поле і починати засівати і полоти по-новому, але тільки після того як повністю відімре тісно переплетена коренева система псевдонауки.

Якщо це перенести на нашу медичну галузь, то якісь заходи щодо удосконалення та поліпшення атестації науково-педагогічних кадрів шляхом прийняття нових чи оновлення старих нормативних актів, безперспективні. Посилення формальних вимог до спеціалізованих учених рад, оформлення дисертацій, публікацій тощо – це по суті паліативна терапія, спрямована на полегшення симптомів, коли вже немає надії на одужання. Таке лікування подовжує агонію системи, яка сьогодні, будемо відверті, задовольняє переважну більшість медичної наукової спільноти і високе керівництво, але не може влаштовувати державу і суспільство. Слід шукати радикальний спосіб.

Наша чинна система атестації здатна оцінювати тільки формальну відповідність дисертацій вимогам закону та підзаконних актів і не в змозі контролювати їхню наукову складову. З огляду на це, радикальним способом розв'язання проблеми було б накласти на певний час мораторій на присудження наукових ступенів зі спеціальностей медичної галузі вітчизняними спеціалізованими радами. А для того аби підготовка наукових кадрів повністю не припинялася, можна було б до цього процесу залучити – звісно, на договірних засадах – десяток європейських університетів, фахівці яких, за своїми критеріями, могли б давати об'єктивну і незалежну оцінку науковим здобуткам претендентів. Принаймні це обійшлося б державі набагато дешевше, ніж "штампування" псевдовчених.

Зазначений спосіб є дуже радикальним і навряд чи може бути поширений на всю українську науку (у кожній її сфері – свої проблеми). Проте, медицина – це особливий вид діяльності, і безсумнівно вимоги до освіти і науки в цій галузі мають бути набагато вищими, ніж для всіх інших. Розуміння цього вже існує, про що свідчить значне підвищення вимог до абітурієнтів, що вступають з цього року до медичних університетів.

Певна річ, для такого радикального кроку потрібна політична воля вищого керівництва держави і долання неймовірного спротиву системи – не меншого від того, що спостерігаємо сьогодні стосовно медичної реформи. Проте, інших варіантів не видно.



[1] Поліщук М. Медична наука: чи є вона в Україні? - Дзеркало тижня, 2015, вип. №21 (2-8 червня), https://dt.ua/SCIENCE/medichna-nauka-chi-ye-vona-v-ukrayini-_.html

[2] Тернова С. Медична наука в Україні: ми її втрачаємо? - Медична газета України "Ваше здоров'я", 07.08.2015 р., http://www.amnu.gov.ua/articles/1/159/medichna-nauka-v-ukra-n-mi-vtracha-mo/print.html

[3] Гоженко А. Українська медична наука: що робити, щоб її зберегти? - FB: Наукове товариство патофізіологів України, 17.05.2018 р., https://www.facebook.com/pathphys.ua/

* Квазінау́ка (від лат. quasi- ніби, немовби), син.: псевдонаука, тобто позірна, несправжня, фальшива

** (1) висновок організації, де виконувалася робота; (2) висновок комісії спеціалізованої вченої ради щодо попереднього розгляду дисертації; (3) відгуки офіційних опонентів; (4) висновок спеціалізованої вченої ради; (5) висновок експертної ради з питань проведення експертизи дисертацій МОН України

oles.slavchanskiy
Олесь Славчанський

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації