Жахливе відео розстрілу українського війьсокополоненого за «Слава Україні» може обурювати, викликати бажання помститися та загострити відчуття ненависті до російських загарбників. Чого воно не повинно викликати, так це здивування та неочікуваності — просто тому, що насильство є базисом російської свідомості та культурного коду, починаючи ще з часів Івана Грозного, який створив з насильства справжній культ.

Гортаючи стрічку новин останніх двох діб (але це відноситься до будь-якого проміжку часу, починаючи як мінімум з 24 лютого 2022 року, а то й раніше), я звернув увагу на те, наскільки багато подій, так чи інакше пов'язаних з використанням або пропагандою насильства у виконанні росіян — ось, наприклад, далеко не повний перелік того, що потрапило на очі лише на сайті «Української правди»:

Звичайно, цей перелік можна продовжувати як (нажаль, вже регулярними) зведеннями з висвітленням наслідків масованих обстрілів критичної інфраструктури, так і окремими резонансними подіями, як то масові вбивства в Бучі або бомбардування Маріупольского драмтеатру.

Проте хотілося б зробити акцент не на наявності самих цих подій, а на тому, чому вони відбуваються на постійній основі і з якою метою росіяни роблять все це. Ну, і на сам кінець, спробуємо зробити певні висновки. Отже...

ЧОМУ?

Відповідь на питання «чому» є багатовимірною, але зупинимося лише на двох з них, які пов'язані з проявами щоденного побутового насильства росіян.

Раб впродовж життя — «вільний» на годину

Якщо подивитися на життєвий шлях багатьох росіян (а не тільки жителів москви, з якою українці звикли асоціювати всіх громадян країни-агресора), то доволі часто він починається з приниження і побиття (а подекуди і сексуального насильства) батьками вдома, однолітками на подвір'ї, вихователями і вчителями в дитячих садочках і школах. Далі йде армія, де впродовж першого періоду служби призовники проходять крізь «дідовщіну», щоб останні пів-року самим стати «господарями життя» і знущатися над тими, кому не пощастило влитися до лав «другої армії світу». При цьому широкий загал народонаселення російської федерації не тільки акцептує наведені паттерни поведінки, а й часами заохочує підростаюче покоління до їх наслідування. Підтвердження цій тезі можна знайти в масовій культурі росії: музиці, кіно, відео-блогах тощо.

Коротка ремарка: мої особисті спостереження вказують на те, що (яким би це дивним не здавалося) — основною рушійною силою культивування насильства в російському «суспільстві» є жінки, які не тільки дозволяють чоловікам знущатися з дітей, а й фактично своїм власним вихованням переносять аб'юзивну модель поведінки на підростаюче покоління...

Враховуючи все це, на двадцятому / двадцять другому році життя, сереньостатистичний росіянин має значний досвід насильства, що деформувало його психіку та сформувало рабський світогляд, який, в свою чергу, акцептує будь-яке беззаконня вищих щаблів ієрархії по відношенню до нижніх. Додайте до цього цілком можливий досвід в'язниці чи виправної колонії (особливо для чоловіків у віці від 18 до 35 років), а також «вивчену безпомічність», яку можна побачити під час будь-яких протестних акцій в росії — і перед вами готовий кандидат для участі в «спеціальній воєнній операції».

Чому? Тому що коли такий персонаж потрапляє в ситуацію, де на найнижчому щаблі ієрархії знаходиться не він, а, наприклад, беззбройний військовополонений або беззброні мирні жителі в «якійсь там Бучі», то раб раптом перетворюється на «вільну людину» і починає робити те, що за його логікою має робити кожна «вільна людина». Проблема в тому, що його логіка — це логіка садиста, що породжена деформованою насильством психікою. У цій хвробливій парадигмі поняття свободи/волі трансформується в поняття вседозволеності.

Ну, і як тут не згадати Карла Маркса з його «буття визначає свідомість»?...

«Б'є — значить, любить»

Тут необхідно окремо зупинитися на вкрай болючій для будь-якого цивілізованого суспільства проблемі насильства по відношенню до жінок, оскільки цей аспект геноцидальної російської агресії став чи не найогиднішим проявом звірячого обличчя «руского міра».

Стосовно конкретних фактів цих страшних злочинів рекомендую подивитися фільм Яніни Соколової "THE PURE EVIL. Stories of Ukrainian women raped by russian soldiers"...

Якщо ж повернутися до попереднього розділу і продовжити умовний життєвий шлях середньостатистичного росіянина, то можна припустити, що його наступний етапом є створення сім'ї, яке, втім, доволі часто супроводжується своєрідним циклом «одруження-розлучення»: так, згідно зі статистикою, у 2021 році на кожні 100000 громадян росії було зареєстровано 630 шлюбів та 440 розлучень.

Це могло б нічого не значити, якби не той факт, що навіть та сфера життя, яка має бути сповнена взаємоповаги та піклування — сімейне життя, — в російському «суспільстві» являє собою вакханалію насильства, що закріплена на законодавчому рівні. З однієї сторони, це може викликати подив, якщо не згадати мерзенну приказку «б'є — значить, любить». Сама ідея, згідно з якою любов може проявлятися у завданні болю об'єкту цієї любові, є шизофренічною (звісно, якщо це не є елементом особливого роду інтимної поведінки, про яку дієздатні партнери взаємно домовляються заздалегідь).

Тому нікого не повинно дивувати, що чоловік (якщо його можна так назвати), який чи то час від часу, чи навіть регулярно, піднімає руку на близьку йому жінку (що є майже нормою серед переважної більшості народнаселення його країни), опиняється в ситуації, коли він зі зброєю в руках знаходиться в досяжності «ворожих» йому жінок, насильство щодо останніх стає лише справою часу і кількості спожитого алкоголю.

ДЛЯ ЧОГО?

Якщо відповідати на питання «для чого» росіяни роблять все це, то можна обмежитися двома словами: страх і підкорення. Проте розглянемо цей момент більш детально, тримаючи в голові важливий факт: російський народ є імперським, а сама росія — це остання імперія територіального типу, головною метою якої є не підкорення населення, а загарбання чужої території (яку вони, втім, вважають своєю — згадайте хоча б путінське «кордони росії ніде не закінчуються»). 

Тактика монгольскої орди

У травні 1238 року монгольске військо під командуванням Бату-хана, онука Чингісхана, після майже двомісячної облоги (що було дуже довго для тієї кампанії) взяло місто Козельск, яке на той час належало Чернігівському князівству. Оскільки містяни не хотіли підкорятися волі хана та завдали чималих втрат монгольскому війську, після завершення штурму Бату наказав вбити всіх мешканців, а саме місто зрівняти з землею в прямому сенсі цього слова. Мета чингізіда була простою: кожне наступне руське (не плутайте з «російським»!) місто, яке планувало протистояти монголам, мало пам'ятати про долю Козельска. І потрібно сказати, що логіка Бату спрацювала: серед усіх міст Русі довше Козельска протримався лише Київ.

Так само і росіяни, йдучи у загарбницький похід, використовують страх як один з основних інструментів підкорення волі супротивника. Але, на відміну від монголів XIII століття, які дійсно були майже невпинною мілітарною потугою, російська «друга армія світу» не змогла підтвердити на полі бою свої претензії бути володарем доль — бо, як сказав Євгеній Жуков (позивний «Маршал»), завдяки Силам оборони України росіяни «получили пи$%&», чого з Бату не трапялось ніколи.

Саме тому варварський рівень жорстокості росіян не спрацював, українці не злякалися, а лише розлютилися і нарешті зрозуміли, що альтернативі перемозі просто не існує. Проте необхідно зазначити, що це не змінює самої мети використання страху росіянами: вони прагнуть зломити волю до боротьби страхом перед «обіцянкою» ще більшої жорстокості.

Africa Proconsularis

Колись на території сучасного Тунісу знаходився центр однієї з найбільш видатних та могутніх держав античності — місто Карфаген. На вершині своєї моугтності він був одним з найбільших міст у світі: за різними оцінками, станом на 241 рік до н.е., в Карфагені проживало близько 200 тисяч вільних чоловіків, що мали громадянські права. Жінок і дітей тоді не рахували, оскільки вони не мали таких прав — отже, можна припустити, що загальне населення цього мегаполісу сягало 700-800 тисяч (можливо, включно з рабами). Довгий час Карфаген вів успішну торгівлю між державами та територіями Північної Африки, Іберійського півострову, Сицилії тощо. Тривалий час Карфаген був фактичним господарем Західного середземномор'я. 

Здавалося б, що така цивілізація мала залишити по собі цивілізаційний слід, слава якого мала б відлунювати в віках, але все, що ми знаємо про Карфаген — це порівняно невеликий масив уривків інформації, зібраний із розрізнений джерел вторинного характеру, що іноді входять у протиріччя між собою. Виникає закономірне питання: як же так сталося? Відповідь можна сформулювати двома латинськими словами: Africa Proconsularis

Справа в тому, що, на свою біду, у III ст. до н.е. шляхи Карфагену пересіклися з Римською республікою. Накопичені протиріччя між двома могутніми рабовласницькими експансіоністськими державами призвели до екзистенційного конфлкту, який вилився у три війни (так звані Пунічні), в результаті яких карфагенська держава була зліквідована, а саме місто Карфаген — згідно з постановою спеціально створеної комісії Сенату Римської республіки — підпалене, а руїни зрівняні із землею і присвячені підземним богам.

Римляни також подбали про те, щоб стерти будь-які писемні та культурні пам'ятники своїх ворогів (вам це нічого не нагадує?) з однією метою: історію та образ Карфагену для нащадків Риму та світу в цілому мали розповідати переможці. І вже після того, як все це було зроблено, землі підкореної Карфагенської імперії були включені до складу римської провінції під назвою Africa Proconsularis (або Проконсульство Африка).

Як можна побачити, драматична історія Карфагену є наочним прикладом того, як народи агресивних експансіоністських держав активно спиралися на насильство та зумисне руйнування як на вельми дієвий інструмент підкорення...

...Саме цю філософію насильства заради підкорення використовують московити впродовж всієї свої історії: так було з колись могутнім Суздальским князівством, яке стало першою великою жертвою москви; після Суздалі підкорення чекало Новгородську республіку, Казаньске і Астраханське ханства, Сибір і так далі...

Зрештою, у XXI столітті ту саму стратегію підкорення через насильство московити-росіяни використовують проти України. Відмінність від ситуації з Карфагеном полягає в тому, що в часи знищення цього великого міста римляни, за великим рахунком, не сильно виходили за межі загальноприйнятих норм ведення війни та моралі в цілому. Пройшло майже дві з половиною тисячі років, ці норми зазнали суттєвих змін в сторону їх гуманізації — але, очевидно, не для росіян, які продовжують використовувати насильство заради підкорення та знищення історичної пам'яті про всіх, кого вони призначили своїми ворогами.

Країна останнього аргументу

Якщо накласти наведені вище міркування на фактичну історію становлення та росширення московскої держави впродовж останніх шести сторічь, то можна побачити, що насильство завжди було надзвичайно вагомим і ледь не єдиним аргументом московитів-росіян у цивілізаційній конкуренції із сусідами. Звичайно, в історії росії були періоди, коли вони мали додаткові козирі в рукаві. Особливо вдалим для них був період з кінця Другої світової війни і до смерті Леоніда Брєжнєва: в той час радянський союз (в який, до речі, входила не тільки росія, а ще й Україна, Білорусь, Молдова, країни Балтії, Кавказу та Центральної Азії) мав не аби які досягнення в науці та інженерії (щоправда, навіть ці досягнення так чи інакше стосувалися військової справи). Проте це було колись. А що ж відбувається зараз? Як казав класик сучасної української літератури Лесь Подерев'янський в своїй безсмертній п'єсі «Гамлєт», «ітогі подвєдьом»:

І все було б наче непогано, якби не одне велитенське «АЛЕ»: російська федерація має в своєму розпорядженні один з двох найпотужніших ядерних арсеналів стратегічної зброї і засобів її доставки у світі — і рф продовжує його розширювати та вдосконалювати.

Очевидно, кремлівські вурдалаки розуміють, що за відсутності будь-яких інших важелів впливу на цивілізований світ, окрім «червоної кнопки», саме зброя масового знищення має отримувати пріоритет держави з точки зору фінансування та реальної підтримки і розвитку. А в купі з готовністю і бажанням російського народонаселення використовувати насильство за будь-якої можливості та нагоди задля досягнення своїх імперських цілей...

... саме ядерна зброя робить росію країною останнього аргументу

 

P.S.: Колись Перший міністр Франції, кардинал Арман-Жан дю Плессі́ де Рішельє (відомий широкому загалу за романом Александра Дюма «Три мушкетери»), віддав наказ відлити на казенних частинах французських гармат латинську фразу "Ultima ratio regum" (або «Останній доказ королів„), маючи на увазі, що найпотужніша зброя є тим останнім аргументом, який використовується монархами, коли всі інші докази у суперечці вже вичерпані.

На сьогоднішній день тільки ядерна зброя — і тільки вона одна — є для росіян тим самим "Ultima ratio regum". Все інше вже вкрадено чи здохло.

 

* * * * * * *

 

Якщо Ви бажаєте підтримати мою роботу — підписуйтеся на це блог, поширюйте посилання на цей та інші мої дописи у своїх соціальних мережах, групах та каналах.

Але найважливіше — це підтримка Сил Оборони України. Тому запрошую Вас скористатися наступними посиланнями на перевірені волонтерські організаціїї, де Ви зможете знайти всю необхідну інформацію про те, як допомогти Українському Війську (або ж допомагайте адресно тим, кого Ви знаєте):

СЛАВА УКРАЇНІ!