Обсяги вишиванок на столичних стінах очевидно досягнули своєї критичної маси. Про п'ятнадцятиповерховий мурал на бульварі Лесі Українки не висловився хіба дуже ледачий фейсбук-юзер. Діапазон відгуків найширший — від «який жах» до «ви шо, це код нації». Байдужим не лишився ніхто.
Не можу сказати однозначно, подобається чи не подобається мені витвір Гвідо Ван Хелтена. Це той випадок, коли цікавіше розібратися в причинах, а не лаяти результат.
Чому і де з'являються мурали? Як правило це відбувається в «кризових» просторах. Це може бути закинутий чи колишній індустріальний район, який намагаються джентрифікувати, але все ж, основна маса муралів у світі малюється на стінах густо заселених районів. Дуже часто мурал маркує наявність проблеми в цьому місці — кримінал, міжетнічні конфлікти, безробіття і бідність. Наслідок якихось «провисань» і відсутності конструктивного діалогу в цьому просторі компенсується включенням у простір «шматка культури». Зміщується візуальний акцент і через деякий час це дає всої плоди.
У Сан-Франциско мексиканський район Mission, стіни якого вкриті розписами як наївних народних митців так і відомих вуличних художників, вже давно став одним з найпрезентабельніших в плані культури. Якщо довго ходити і розглядати ці малюнки — можна вникнути у суть соціального діалогу. Мексиканці Сан-Франциско малюють на стінах ті ж «вишиванки» — народні і релігійні (!) сюжети, а також апелюють до мистецтва своєї Батьківщини в образах Фріди Кало і посиланнях на інших відомих художників. Частина муралів з Mission напряму пов'язана з еміграцією, образом людини, яка покидає домівку і вирушає до США. Мексиканці малюють те, що вони залишили вдома — родичів і пейзажі рідних міст.
Попри це Mission не виглядає як діаспорянський осередок. Це один з найбільш «хіпстерських» районів, пішохідний, з чудовою інфраструктурою та атмосферними книгарнями лівацького спрямування.
Тому поява муралів, зокрема і вишиванок на стінах столиці країни, яка пережила і переживає досі суспільні та історичні потрясіння — це позитивний фактор. І те, що про естетичний бік таких муралів точаться дискусії — теж добре, тільки так можна проаналізувати, як ми хочемо, щоб нас бачили, і як бачать нас насправді, тільки таким чином можна проговорити наші стереотипи.
І наостанок хочеться нагадати, що мистецтво муралу і графіті попри свої великі масштаби не претендує на монументальність. Ці розписи не вічні. До напису на стіні завжди можна щось дописати, а поверх малюнка намалювати новий. Поширена практика, коли цілі стіни в містах віддають під тимчасові мурали. Наприклад Dewey Square у Бостоні, де глуху стіну в самому центрі міста щороку розмальовує інший художник.
Так що обговорювати мурали — позитивна динаміка. Можна звичайно написати, що побільше б їх таких у нашій квітучій столиці хороших і різних, але не забуваймо про право людини іноді дивитися на чисту площину.
Ілюстрація з блогу Mediacomics
