Вчорашня френдстрічка вибухнула серією фотожаб. Що й казати, я теж запостила ці білборди з «Грою престолів», бо смішно. За добу пост користувача Denis Gritsfeldt набрав майже шістнадцять тисяч поширень. Проста аналогія кандидатів з численними героями фентезі, жоден з яких, між іншим, не є носієм добра і справедливості, лягла на серце фейсбучної громади. Автору навіть пробачили дрібні помилки. До вечора почав з'являтися фан-арт, добре, що сюжетне тло роману Дж. Мартіна дозволяє витягувати все нових «кандидатів». Один день в соцмережах як влучна метафора передвиборчого абсурду.
Але фейсбучна буря має властивість вщухати. Сьогоднішній день у моїй френстрічці відкрився хорошою новиною, вона не про вибори і навіть не про Україну. На вулицях Вроцлава з'явились сітілайти з коміксами Янека Кози.
Я називаю його ім'я щоразу, коли питають про улюблених карикатуристів. І додаю, що не можу поставити поруч з ним жодного популярного карикатуриста з України. Спробую пояснити чому.
Щодня я переглядаю карикатури з френдстрічки, з твіттера, з друкованої преси — в основному це шаржі на одних і тих самих політичних персонажів. Все дуже буквально і персоніфіковано. Багато війни, багато Путіна, багато чинного президента-прем'єра-олігархів-депутатів, багато карт і територій. Я не кажу, що це погано — політична карикатура річ надзвичайно корисна і свобода рисунку як і свобода слова є однією з ознак здорового суспільства. Не всі країни можуть цим похвалитися. Можна сперечатися про етику «Шарлі Ебдо», але не забуваймо і про сучасний Іран, де за карикатури на політиків (абсолютно позбавлені релігійного контексту) художників засуджують до тривалих термінів ув'язнення. Тому малювати і реагувати потрібно щодня.
Але коли в інформаційному полі переважають виключно карикатури на політиків, чи не починаємо ми сприймати політику як щось відокремлене від суспільства, насаджене зверху, з чого ми сміємося, але не втручаємся, бо «вони знову там дерибанять»? Чому іронізувати на тему нових виборів вдається лише виставляючи «лице на білборді», тобто старе-нове «публічне лице». Озирнутися і подивитися на самих себе вдається небагатьом.
На противагу цьому у фокусі польських карикатуристів ми бачимо не лише шаржі на політиків, але й широкий діапазон внутрішніх проблем польського суспільства. Ксенофобія і гомофобія, втручання костьолу в усі сфери життя, проблеми гендерної рівності, еміграції, реакція простих поляків на політичні процеси і скандали. Творчість того ж Янека Кози надзвичайно точно резонує з соціумом, герої малюнків не мають портретної схожості з публічними особами. Герой Кози це звичайна людина — обиватель, бюрократ, священнослужитель і т.п. І ця звичайна людина висловлює власну думку, нехай стереотипну, незручну, нетолерантну, але такий малюнок спрацьовує як дзеркало, набагато потужніше, за будь-яку аналітику.
А нам дозволяє ще й зазирнути за шторку і краще зрозуміти наших сусідів. Можна звичайно завершити цю статтю думкою про те, що коли художники перестануть зациклюватися на політиках, а частіше звертатимуться до соціальної критики, наше життя стане кращим, толерантнішим, а демократичні перетворення швидше перетворяться і запустять таким чином маховик реформ. Але як художник і людина заанґажована в цій темі, я не хочу більше виступати моралізатором. Навпаки, скористаюся можливістю поагітувати.
Отже, привіт, site.ua, я авторка блогу Mediacomics який вже рік успішно існує на просторах українського сегменту Facebook. Нічого особливо не змінилося, веселі картинки на теми наших медіапроцесів з'являтимуться там і надалі. Тут же я буду писати довгі пости про те, що мене так цікавить і хвилює. Про українське візуальне.
І звісно ж буду рада, якщо після цієї статті відкрию для себе нових цікавих українських карикатуристів. Давайте дискутувати.
