Відкриття галереї репродукцій у Дружківці за участі Кириленка вже не новина, тепер це щось на зразок мему, який то виринає то потопає у стрічці. Я вже читала пости на захист власника галереї — культуру в провінцію несе і аудіогід для неповносправних. Але насправді сам факт відкриття та існування такої галереї подарував нам еталон. Еталон плоскості розуміння культури. Тепер до будь-чого можна прикласти галерею репродукцій з міністром всередині. І будь-який культурний скандал на цьому фоні відкриє нам свою ступінчастість і глибину.
Найгірше, що мене цей факт чомусь більше не обурює. Поріг чутливості вже не той. Кілька років тому на виставці книжкової ілюстрації побачила не оригінали, а роздруковки на принтері. Пам'ятаю, тоді натайпала гнівний пост, мовляв навіщо такі виставки взагалі, можна з таким самим успіхом відкрити вдома галерею робіт Дюрера. Зараз хочеться залишити виставки ксерокопій на совісті їхніх організаторів і до проблеми первинного контенту прикласти Альбрехта Дюрера. Можу собі дозволити.
У графіків свої боги Ренесансу. На першому курсі історії мистецтв фотка з автопортретом молодого Дюрера спричинила легеньку хвилю захвату у нашій, переважно заповненій дівчатами, аудиторії. Він був схожим на рок-зірку — офігенно красивий з довгим хвилястим волоссям. Мені хочеться вірити, що Дюрер не брехав, малюючи сам себе, так само як він не брехав в тисячах своїх рисунків і гравюр. Так, як він не брехав у листуванні, говорячи про коньюнктуру і смаки своїх сучасників.
Всі наступні зустрічі з Дюрером в музеях різних країн були як побачення. Він завжди умів здивувати. Здавалось би — це ж гравюра, яка існує в багатьох екземплярах, що в ній такого, чого нема на репродукціях? А ні — оригінальний відбиток завжди несе додаткову інформацію. Ну як можна пояснити, що наодинці з цими роботами відкривається специфічне почуття гумору епохи Ренесансу. Дюрер вміє бути іронічним, навіть карикатурним, але ця іронія не лежить на поверхні і навряд чи про неї розкаже аудіогід. На вигравіюваних обличчях проступить міміка, під ногою святого з'явиться малесенький сільський пейзаж з будиночками, в найнесподіванішому місці вирине череп. А потім купиш магніт в museum shop, або пазл із репродукцією і все знову засунеться по своїх шухлядках.
На прикладі цього роману з Альбрехтом Дюрером хочеться пояснити мою найбільшу печаль — проблему продукування контенту. Галерея репродукцій, яку відкриває міністр це тупо, але інформаційне середовище щільно забите вторинним контентом чомусь не проблема. В стрічку заносить чийсь істеричний пост про те, що в Українському інтернеті нема крутих ресурсів із текстами рівня Сноб і Colta.ru, всі лайкають, в основному коментують, що таки нема. Ставлю автору п'ять за мистецтво «набросу на вентилятор», бо я на мить відчула себе неповноцінною. Я ж не читаю цих ресурсів. Бо читаю україномовні. Стоп, і англомовні і польськомовні також читаю. А чому ж їх не читають любителі «Кольти»?
З деякими львівськими (і не тільки) молодими урбаністами я вже втомилася сперечатись. Є ж цікаві українські блогери, які подорожують по закордонних містах, є хороші статті в іноземних виданнях. Але все ще міцна тенденція шерити пости типу «В Санкт-Петербурге покрасили поребрик» та інші «Урбанистические инициативы Мухосранска» з припискою «нехай це москалі, але подивіться, правильно ж роблять». Бачити світ через густу шевелюру Варламова, що, як успішний блогер, вплітає у свої тексти ниточки пропаганди. Але про пропаганду буде іншим разом.
Вторинний контент як пазл з музейної крамниці — починаєш складати репродукцію картини, а мозок займають тільки контури висічки. Ти вже не думаєш,що там зображено, тільки б шматочки картону правильно допасувати. Картон, картон. Копіпейстінг на інформаційних ресурсах чи стотисячне поширення російського блогу про життя за кордоном, вірусна стаття про шкідливість шкільної освіти — все це різні прояви «вторяка». Губиться присутність автора, а отже ми не маємо права засумніватися в достовірності цієї інформації. Вступити в конструктивний діалог.
Я намалювала таку страшну картину про вторинний контент, тому, що мені хочеться читати хороші україномовні тексти, і я вдячна людям, які їх пишуть і які роблять ресурси на зразок Платформа і Коридор. Це дуже круто, і хочеться, щоб подібного було більше, а ще хочеться трохи підсумувати цей текст наостанок.
Отже, йшлося про Кириленка в контексті галереї репродукцій, а також про Дюрера і пазли. А як же скандал з Франкфуртським ярмарком та подальший зашквар на офіційних релізах мінкульту, спитаєте ви?
Та власне, що ця здавалось би не пов'язана зовсім, новина про галерею, абсолютно органічно лягає в інформаційне поле діяльності нашого міністерства культури. Як центральний фрагмент пазлу, завдяки якому ми бачимо повну картину. Поки що ця картина називається «Вершники Апокаліпсису».
