У Bellingcat розповіли як українська розвідка «найняла» 180 бойовиків. Перша частина розслідування
Перша частина розслідування Вагнергейту оприлюднена на сайті Insider.
Журналісти зупиняються на тому, як українська розвідка провела підготовку до операції, зібравши інформацію про сотні найманців та кадрових військових РФ.
Для вербування бойовиків спецслужби створили підробний сайт «Роснєфті», використали ім'я приватної військової компанії «МАР», яка припинила свою діяльність (також підробили її сайт) та задіяли перевербованого агента.
Сценарій по захопленню найманців в аеропорту був придуманий не відразу. Все починалося із простого бажання «розробити» бойовиків із ПВК Вагнера (або, як їх ще називають, «музикантів»).
У 2018 році ГУР (Головне управління розвідки міністерства оборони України) звернуло увагу, що багато «музикантів» повертаються до рідних сіл в Росії, де сидять без роботи, спиваючись і впадаючи в депресію. Для українських розвідників це стало вікном можливостей.
У 2019 році вони відчули себе більш впевненими після успішної спецоперації, в ході якої було затримано на окупованій території Донбасу і доставлено до Києва одного з відомих командирів «сепаратистів» та одного з обвинувачених у справі про збитий Боїнг MH17 Володимира Цемаха (розвідники його взяли в дим п'яним), для вірності вкололи транквілізатором і вивезли на інвалідному візку під виглядом хворого родича). Викрадати «музикантів» з російської території можливим не уявлялося — і розвідники мали більший план.
Спочатку ідея полягала в тому, щоб виманити 4–5 осіб на територію Угорщини під приводом того. що для роботи в новій ПВК треба пройти підготовку у спеціальному тренувальному таборі (такого роду табори в Угорщині справді є, і деякі «музиканти» там підготовку вже проходили, тому пропозиція звучала б правдоподібно). В Угорщині їх би затримали, екстрадували до України та судили.
Ідея ця мала великі шанси на успішне втілення, ринок ПВК у Росії не є централізованим: хоча фінансована через Пригожина група Вагнера несе відповідальність за більшість зарубіжних операцій, існують і дрібніші компанії, що контролюються або куруються російськими службами безпеки. Вони займаються в основному послугами, не пов'язаними з прямою участю у військових операціях, такими як охорона цінних вантажів або активів російських компаній за кордоном. Саме під виглядом такої компанії збиралися діяти українські розвідники.
До вересня 2019 року ГУРМО зібрало персональні дані (місцезнаходження, працевлаштування, контактні дані) більш ніж тисячі найманців, переважна більшість із яких воювала на сході України в якийсь момент між 2014 та 2018 роками. З цієї тисячі їх особливо цікавили ті, хто засвітився у якихось військових злочинах на території України, — це кілька десятків конкретних осіб.
Для вербування цих найманців було створено групу зі співробітників спецслужб. Для успішної реалізації проекту, який отримав кодову назву «Авеню», їм потрібна була якась ПВК, правдоподібне міжнародне завдання та переконливий куратор проекту, який зображував би представника російських спецслужб.
Для максимальної правдоподібності команда вирішила використати реальну ПВК «МАР„, яка була створена в Санкт-Петербурзі у 2012 році та на час операції припинила діяльність.
«МАР» хвалилася проведенням кількох операцій на сході України «на користь російської держави» у 2014 році та отримала публічну подяку від самопроголошеного «уряду ДНР» за «доставку гуманітарної допомоги». Її веб-сайт був активний станом на кінець 2019 року і проголошував готовність «захищати інтереси держави, виконуючи завдання, які через обставини не може виконати регулярна армія». Гучні публічні заяви засновника «МАР» (який стверджував, що компанія розмістила 70 осіб на Донбасі та планувала відправити ще більше до Сирії та Лівії) сприяли популярності цієї ПВК серед честолюбних найманців. У той же час різні групи розслідування, такі як Conflict Intelligence Team, оцінювали цю компанію як «пустушку». На сторінках у соціальних мережах люди скаржилися, що контактні телефони та адреса електронної пошти не відповідають на запити щодо прийому на роботу.
Для перехоплення запитів про набір персоналу у вересні 2019 року команда ГУРМО зареєструвала аналогічний домен і сайт за адресою chvk-mar.org (вихідний веб-сайт МАР був chvk-mar.ru). Це також дозволило створити домен електронної пошти для спілкування з кандидатами на роботу.
До кінця 2019 року ПВК Вагнера мала монополію на бойові завдання на міжнародному рівні. Це означало, що команда мала придумати правдоподібну небойову задачу, і як таку було обрано охорону нафтових об'єктів «Роснефти» на Близькому Сході. Нафтові свердловини «Роснефти» знаходилися недалеко від лінії фронту і справді потребували захисту, тому як потенційний об'єкт для охорони виглядали переконливо.
Команда зареєструвала (знову ж таки через російського реєстратора) доменне ім'я office-rosneft.org, щоб використовувати домен для електронного листування з кандидатами.
Аналіз історії DNS доменних імен chvk-mar.org та office-rosneft.org показує, що вони були зареєстровані протягом дев'яти днів один за одним наприкінці вересня 2019 року.
Важливим учасником проекту був колишній офіцер середньої ланки ГРУ, заарештований та завербований українською розвідкою на території окупованих районів Донеччини — так званої «ДНР» — кількома роками раніше.
Він повернувся до Росії і вийшов на пенсію, але через деякий час на прохання українських розвідників знову почав шукати роботу до Міноборони та успішно знайшов. Він став важливим членом команди, який міг надавати інформацію, попереджав про ризики і потенційно був корисним для підтвердження легітимності операції з вербування, якщо виникне необхідність.
Роль «головного рекрутера» і «куратора проекту від спецслужб» зіграв спецназівець із реальним бойовим досвідом, який добре знається на деталях війни на Донбасі та в жаргоні, який використовується російськими найманцями.
Щоб розкрутити сайт за набором у ПВК, на російських сайтах, де вже раніше вербували бойовиків, було розміщено низку розпливчасто сформульованих оголошень про вакансії. Оголошення були навіть на Avito. Розміщувалися вакансії у компанії, яка пропонує «послуги у сфері охорони державних та приватних компаній по всьому світу» із зарплатою 225 тисяч рублів.
У квітні 2020 року відповідальним за проект «Авеню» було призначено українського спецназівця, який раніше входив до складу контррозвідки СБУ і керував операцією з арешту Цемаха.
Проаналізувавши отримані заявки та іншу зібрану інформацію, він доручив «Сергію Петровичу» провести співбесіду з деякими найперспективнішими кандидатами. Його завдання полягало в тому, щоб спробувати з'ясувати, чи можна використовувати будь-кого з них як довірені особи для вербування інших значущих для України бойовиків, а потім уже використовувати для рекрутингу цих інших, за методом снігового кому. Для цього «Сергію Петровичу» було надано спеціальний телефон без SIM-картки та програму для підробки ідентифікатора абонента, що викликає, який показував сирійський телефонний номер — найманцям сказали, що їхній куратор знаходиться в Сирії.
Двоє з перших претендентів, які подали свої заяви про прийом на роботу у вересні 2019 року, схоже, підходили під опис, але один із них виглядав особливо багатообіцяюче: Артем Міляєв, 1981 року народження. Міляєв не лише написав, що отримав військовий досвід у Чечні, на Донбасі та в Сирії, а й зазначив, що був заступником командира штурмової бригади у «ДНР», де командував більш ніж 100 бійцями. У своєму першому спілкуванні з «рекрутером» він пропонував набирати бійців з-поміж своїх старих підлеглих. Він був відомий своїм бойовим товаришам, а також українській розвідці під позивним «Шаманом».
У квітні 2020 року «Сергій Петрович» знову зв'язався з «Шаманом» і запитав, скільки людей із його групи, яка складалася зі 120 найманців, можна найняти для проекту ПВК «МАР». Міляєв відповів, що йому потрібно перевірити ще раз і подзвонити кожному з них, оскільки «занадто багато часу пройшло» і «напевно половина вже у „музикантів“».
Потім Сергій Петрович запитав, чи є в групі досвідчені снайпери. «Шаман» відповів, що він знає п'ятьох снайперів з досвідом роботи в Сирії, які використовують снайперські гвинтівки калібру 0,338 у Сирії, і вони можуть бути все ще відкриті до пропозицій. Обговорювалася також потреба в інших досвідчених бойовиках, у тому числі в коригувальниках артилерії та стрілках із великокаліберних кулеметів.
«Шаман» запитав «Петровича», як справи з грошима, і чи буде оплата готівкою чи на банківські картки. «Сергій Петрович» доручив Міляєву всі грошові питання надсилати на «електронну пошту відділу кадрів».
Розмова «Сергія Петровича» з «Шаманом» за посиланням.
За кілька днів «Петрович» знову зателефонував Міляєву, мабуть, після того, як той повідомив «відділ кадрів», що список доступних людей готовий. Під час дзвінка «Шаман» сказав, що у нього є десть бійців, і він надішле докладний список з їхніми іменами, спеціалізацією, мовними навичками та документами про щеплення від Covid-19. Міляєв попросив, щоб «Петрович» особисто зателефонував кожному з бойовиків, щоб «вони могли бачити, звідки ви телефонуєте» — відсилання до сирійського номера того, хто дзвонить, — і бути впевненими в тому, що справжня операція. Міляєв запитав «Петровича», скільки вакансій залишилося заповнити, той відповів, що можна було б найняти ще 50 осіб, якби мали відповідний досвід.
Наприкінці розмови «Петрович» та Міляєв домовилися про процес роботи з претендентами: останній мав відправляти «Петровичу» партії по 10 бійців за раз, після чого «Петрович» мав дзвонити кожному з них, посилаючись на «Шамана», а після перевірки кожного кандидата вони будуть перенаправлені назад до Міляєва, який отримає їхнє резюме та підтверджуючі документи електронною поштою.
Протягом наступних двох місяців «Петрович» дзвонив Міляєву понад 40 разів (всі телефонні дзвінки були записані, і з ними ознайомились Bellingcat та The Insider). Зі дзвінків зрозуміло, що «Петрович» змусив «Шамана» повірити в те, що він буде командиром у новому проекті, і обіцяв йому можливість обирати своїх заступників та визначати структуру загону на власний розсуд. Він також дозволив йому привезти свій телефон (іншим бойовикам не дозволили). «Петрович» заохочує Міляєва набирати бійців із бойовим досвідом, особливо снайперів та з досвідом зенітних та артилерійських коригувальників — ці кваліфікації підвищували ймовірність того, що відібрані матимуть відношення до військових злочинів на сході України.
На початку травня 2020 року Сергій Петрович повідомив Міляєву, що для всього проекту потрібно три взводи по 56 бійців, причому у кожного буде свій командир і всі вони підпорядковуватимуться Міляєву. «Петрович» також доручив Міляєву набрати перший взвод, який мав висунутись протягом кількох тижнів. Вони домовилися про матеріальне заохочення «Шамана» — він отримуватиме 2000 рублів за кожну заповнену анкету.
Вербування набуло небачених масштабів:
Рішення передати набір на аутсорсинг «Шаману» швидко дало свої плоди. До кінця травня фальшива ПВК отримала десятки нових заявок, усі вони посилалися на «Шамана» як на свого референта. Бланки заяв були складені так, щоб це виглядало як форми, які раніше використовували справжню ПВК «МАР», і на кожній формі було проставлено друк цієї ПВК із зазначеним ім'ям «директора з персоналу Алексєєва». Форми, які зрештою були заповнені більш ніж 200 заявниками, містили повні особисті дані, включаючи поточну адресу, номери телефонів та електронну пошту, зростання, вагу та розміри взуття, освіту та військовий досвід. The Insider та Bellingcat ознайомилися з цими анкетами.
Після того, як куратор схвалював кандидатуру, він просив бойовика надіслати «Шаману» своє докладне резюме разом із копіями будь-яких доказів військового досвіду, медичних довідок, військових довідок від їхніх командирів та скани військових нагород та медалей. І заявники це робили. На початок червня 2020 року ГУРМО отримало сотні сторінок докладних, написаних від руки зізнань бойовиків про їх роль у незаконних бойових діях у Східній Україні, на Близькому Сході та в Африці, а також імена командирів та фотографії медалей, виданих Кремлем, і навіть раніше ніде не відео- та фотоматеріали про військові злочини, такі як збиття українського військового вертольота на Донбасі в 2014 році.
Резюме комбатантів містили прямі зізнання у військових злочинах та подробиці про те, як розвивалася гібридна війна Росії в Україні. Деякі бойовики повідомляли, що прибули на Донбас у 2014 році «під виглядом повстанців», тоді як інші описали свою присутність там як пряме розгортання своїх регулярних підрозділів російської армії. Важливо зазначити, що команда ГУРМО почала помічати серед заявників імена, які, як вони знали, вже розшукувалися їхніми колегами в СБУ за тяжкі злочини, скоєні у 2014–2015 роках на сході України.
Багато новобранців надали інсайдерські дані як про вторгнення Росії в Україну в 2014–2015 роках, так і про те, як російська держава надавала підтримку формально «приватній» військовій компанії Вагнера. Під час співбесіди підполковник Олександр Кривенко, можливо, найвищий офіцер із тих, якого рекрутувала команда ГУР, розповів, як у 2014 році військкомат в Астрахані попросив його сформувати батальйон для бойових дій на сході України. Він також розповів «Петровичу», як займався військовою підготовкою бойовиків ПВК Вагнера, як це привело його до Сирії та Центрально-Африканської Республіки, де він служив радником голови місцевого генштабу. Крім того, він розповів про тренінг, який пройшов голова генштабу ЦАР в академії ГРУ ім. Фрунзе у Москві.
ішення «вбити Петровича» було прийнято членами команди ГУР, оскільки вони прагнули розвіяти невдоволення, що зростає, вигаданої бригади найманців, враховуючи необхідність виграти час, щоб вирішити, чи слід і якщо так, то як продовжувати операцію з розслідування. Вони вважали, що новий куратор буде законним виправданням для більшої кількості часу, оскільки він успадкує список із сотень бійців, йому потрібно буде перевірити кожну людину, а також, можливо, доведеться внести зміни до плану місії. Якщо тим часом ГУР МОВ ухвалить рішення назавжди закрити проект спецоперації, новий куратор зможе забезпечити прикриття для витонченого виходу, щоб найманці — і, можливо, російські спецслужби — не довідалися, що їх ошукали. Смерть «Петровича» ознаменувала формальне завершення операції зі збору даних та перехід до активної стадії операції.
Корумповані прикордонники допомагають операції
Команда ГУР розуміла, що має не більше місяця, інакше бойовики переключаться на інші проекти, наприклад, підуть до «музикантів». Цей час українські розвідники витратили на те, щоб опрацювати операцію та отримати для неї політичну підтримку.
Зі 180 набраних людей розвідники планували обрати кілька десятків головних військових злочинців, організувати для них переліт, а потім примусово посадити літак, коли він пролітатиме над українською територією. Через пандемію вилетіти з Росії можна було лише через територію Білорусі, а найзручнішим та правдоподібнішим рейсом через територію України був рейс до Стамбула (який справді використовувався як хаб і для польотів на Близький Схід, і в Латинську Америку). Вже на етапі перекидання до Мінська виникли складнощі, через пандемію між Росією та Білоруссю було встановлено прикордонний контроль, причому в'їзд до Білорусі був обмежений лише трьома причинами: лікування, відрядження для роботи у білоруській державній компанії чи транзит.
Транзит здавався найбільш зручним варіантом, команда ГУР про всяк випадок відправила свого співробітника для перевірки цього транзитом на автобусі, при собі він мав авіаквитки з Мінська. Однак у Білорусь його не пустили, вивели з автобуса та направили до прикордонного кіоску з продажу туристичних страховок. Там йому запропонували поєднання туристичної страховки та трудового договору (з уже проставленою печаткою) з білоруською державною компанією за ціною пакету 1000 рублів. У такий спосіб корумповані прикордонники пропонували багатьом вирішити проблему закритих кордонів, і як тільки український розвідник показав їм свіжозаповнений «трудовий договір», йому дозволили в'їхати в країну. І хоча фальшиві трудові договори вирішували проблему, ризик засвітитися під час перевезення сотні бойовиків через кордон був дуже високий.
Сценарій примусової посадки
Найважливішою частиною операції мала стати примусова посадка літака. По-перше, треба було забезпечити безпеку всіх пасажирів, по-друге, для посадки літака потрібен був слушний легальний привід, а головне — план мав спрацювати.
Маршрут із Мінська до Стамбула був зручним: літак був би в українському повітряному просторі близько 28 хвилин — цілком достатньо часу, щоб виконати процедуру аварійної посадки під хибним приводом. Але кожна з цих 28 хвилин мала бути добре продумана. Вивчивши Чиказьку конвенцію, що регулює комерційні повітряні перевезення, команда дійшла висновку, що є лише два сценарії, які дозволять Україні законно посадити літак на своїй території. Перший — невідкладна медична допомога: якщо пасажиру на борту рейсу стає погано, наприклад, внаслідок серцевого нападу, літак повинен здійснити екстрену посадку у найближчому аеропорту. Технічно найближчим після переходу в повітряний простір України був би один із двох аеропортів у Києві. Однак відстань від кордону до аеропорту Мінська була не набагато більша, через що пілот міг натомість повернутися до Білорусі, тому цей варіант був надто ризикованим.
Другий сценарій – загроза вибуху на борту. У цьому сценарії, щойно відповідний наземний диспетчерський пункт буде проінформований про загрозу, він на свій розсуд дає вказівку літаку приземлитися в аеропорту на свій вибір, оскільки гіпотетичний ризик від вибуху поширювався не лише на пасажирів, а й на людей на землі. Більше того, згідно з міжнародним правом, українські авіадиспетчери можуть дати вказівку пілоту не повідомляти пасажирів про аварійну ситуацію або навіть про зміну траєкторії польоту. Саме цей варіант і був прийнятий за основу як найнадійніший.
