Мабуть всі чули цю фразу: «в українській мові, як чуємо так і пишемо, як пишемо так і вимовляємо». Треба дуже ненавидіти українську мову, щоб вигадати таке підступне положення, яке не відповідає очевидності. Відкриваємо підручник з української мови для вишів і дізнаємося про «таємне знання», яке доступно лише обраним (насправді — всім, хто вміє читати): «повної відповідності між звуками й літерами в українській мові немає».
Для багатьох це справжнє відкриття, адже фонетика вважається чимось захмарним, чимось таким, що нам нагадує транскрипцію слів в англійській мові. Ось там слід знати фонетику, а в українській навіщо? Кирилиця ж передає геть усе, у нас так багато літер. Ну не може бути, щоб написане не відповідало вимові! Мушу розчарувати таких адептів святої кирилиці. Не тільки часто не відповідає, але й містить багато дивних винятків, що суперечать загальним правилам правопису.
Наприклад, слово «тьмяний». Пишемо м'який знак не тому, що якось по особливому його там вимовляємо, а тому що це виняток. Насправді за правилами ми не ставимо м'який знак між літерами, що позначають м'які приголосні: в слові «старість» м'якого знаку нема на письмі, хоча він там є по факту вимови (старісьть), в слові «кузня» теж не ставимо м'який знак після <з> (м'якшення є, але суто за правописом «іхтамнєт»). В слові «тьмяний» ситуація абсолютно подібна — перші два звуки тут м'які, але, усупереч правилам, м'який знак між ними наявний (спалився, голубчик!). Справа в тім, що українці не можуть інакше вимовити це слово, по-перше, через фонетичну закономірність регресивної асиміляції приголосних, де м'яка приголосна автоматично м'якшить і попередню, по-друге, <т> потенційно м'яка приголосна.
Мабуть тут ви вже пригадали, як ми в школі вчили які приголосні тверді, а які м'які? Питання, навіщо, коли ми все позначаємо на письмі? А відповідь очевидна: тому що насправді не все ми позначаємо на письмі. В слові «єдність» ставимо один м'який знак, лише наприкінці. А в дійсності там має бути цілих три м'яких знака (якщо не чотири): єдьнісьсть. Чому після <д>, спитаєте ви? А тому що <і> тут м'якшить попередню приголосну, а відповідно, і ту що стоїть за нею (<д>, як ми знаємо, належить до потенційно м'яких приголосних). А якби ми спробували вимовити слово «єдність» так як воно написано, ігноруючи правила орфоепії, то наша вимова набула б китайського акценту — єдинісить (з такими, ледь чутними короткими [и] після тих приголосних, яким правопис не подарував знак м'якшення).
Ось, власне, до чого може привести це положення про «як пишемо — так і вимовляємо», до спотворення української мови, як такої. Правда полягає в тому, що не існує в природі правописів, які б повністю відповідали фонетиці, окрім фонетичних транскрипцій, які, як всім відомо з уроків тої ж англійської, використовує засоби розширеної латиниці (система ж бо міжнародна). Знов облом. Не кирилиця удостоїлася такої честі, а латиниця. Ну що ж з нами не так? Насправді, все так, просто не треба брати на віру ідіотські (до речі, тут теж м'яке [т]) положення, і запам'ятати раз і назавжди одну просту істину: мова (в плані вимови) — це ще далеко не письмо.
