У одному з попередніх постів я писала, що читачі поділяються на типи. Від того, для якого з них написано роман, може залежати чимало речей. Наклад, розмір потенційної аудиторії, дизайн обкладинки, характер реклами, навіть мова тексту, якою реклама написана.
Отож, успіх книги це не лише якісний текст, але й правильне позиціонування – можливість донести роман до правильної аудиторії. Саме тому, в сьогоднішньому пості, хотілось би розглянути, що буває, коли книга потрапляє у руки не свого читача.
Раніше я згадувала, що вимоги й очікування колекціонерів від роману інакші, ніж у дослідників. Те, за що одна аудиторія носитиме автора на руках, іншу змусить вдаватись до нищівної критики. Так, колекціонери пробачають, а інколи й вітають кліше, якщо ви даруєте їм очікувані емоції. Інша справа – дослідники. Тут оригінальність – перш за все. Навіть художня мова відходить на задній план, тоді як для шанувальників це конче важливо.
Читаючи відгуки на той чи інший роман я частенько ловлю себе на думці, що от цей читач точно належить до дослідників, а оцей більше до колекціонерів. Особливо ж цікаво спостерігати, коли тип читача і автора абсолютно не співпадають.
Нижче я наведу кілька подібних прикладів з Фантлаб (тож цитати будуть російською). Деякі відгуки публікуються повністю, тоді як інші, з певним скороченням.
Отож, let"s do this.
Роман нобелівського лауреата Кадзуо Ісігуро "Не відпускай мене".
Для тих, хто не читав, зауважу – це соціальна фантастика, що досліджує ідею ментальної несвободи. Герої роману – клони, чиє покликання – стати донорами органів для "нормальних" людей. Описуючи систему виховання у школі для клонів автор покроково демонструє, яким чином виховання робить найжахливіші речі нормальними та викорінює здатність до опору.
Коментар від — vey17.
Оцінка роману від читача – 6 з 10
На книгу вышел по рекомендации. Никаких чувств кроме беспробудной серой тоски не испытал. Такое впечатление, что автор водит руками в мутной воде, выуживает из этой мути и представляет на суд читателя какие-то мелкие, блёклые мыслишки, поступочки, тревожки, печальки, радостички, думки — и всё такое серенькое, плоское и незаметное, как крохотные, нелепые животинки на рисунках одного из главных героев.
Как можно испытывать какие-то чувства по отношению к роботоподобному существу, которое само не испытывает никаких чувств. Даже элементарный животный страх за свою жизнь им неведом. Поэтому в этой бессердечной и бесчувственной среде даже малейшие движения души (а есть ли у них душа?) воспринимаются как какая-то революция духа.
Нет, всё-таки одно чувство я испытал, это чувство злости из-за дремучего, непробиваемого инфантилизма наших героев, ну ладно, они были детьми, но в конце концов ведь выросли? Неприятно читать про овец, которых ведут на убой, при этом овцы увлечённо рассуждают, какой убой лучше — 1000 В в ухо или кувалдой в лоб. Здесь кто-то писал, что наши герои проходят круги ада, но ведь чтобы пройти круги ада, надо по крайней мере понимать, что это — ад.
Может в этом на самом деле есть что-то национальное, когда русский читатель (Я), чуть ли не генетически настроенный нарушать любые запреты и правила — дорожного движения, стояния, лежания, курения, пития...- не в силах понять японского автора, заключённого в железобетонный корсет самурайского фатализма и смирения. Не знаю, в общем мне было очень скучно читать всё это.
Поставил шесть баллов (не так и мало) после того как на обложке прочитал: "интеллектуальный бестселлер". Ага, "бестселлер", значит в этом многие что-то нашли, а я что — рыжий?; ага, "интеллектуальный" — ну и я где-то местами немножко интеллектуал. Чуть-чуть. (Вот и получилось 6)
Ps. Лише зараз подумалось, що національно-обумовлена здатність порушувати заборони, згадана автором, чомусь не перетворилась на спротив диктатурі або мобілізації. Рецензент явно недооцінює здатність іти на убій серед власних співвітчизників. "Но ведь чтобы пройти круги ада, надо по крайней мере понимать, что это — ад" ©.
Загалом, на Фантлаб було чимало подібних відгуків. Окремо запам'яталось, що частина коментаторів хотіла аби автор розписав технологію створення клонів чи виїмки органів. Ба більше, вважала відсутність такого ходу – недоліком книги.
У такому випадку хочеться запитати – а що це дасть сюжету?
У пригодницькій фантастиці, де герої мають викрасти технологію клонування, її опис може бути цвяхом історії. Але у Ісігуро це просто вихідна умова – рамка ситуації, у яку поставлені герої. Акцент же зміщений на пристосування персонажів до заданих умов.
У такому випадку додати опис технології – все одно, що додати у літак зайвих деталей. Вони не допомагають літати, втім читач вважає, що допоможуть швидше їздити.
І звісно, потім саме такі люди пишуть відгуки з фразами: "После прочтения книги у меня сложилось впечатление, что автор хотел не поднять проблему клонирования, а как-то примирить с ней, что ли" (автор хотів підняти проблему клонування? Справді?) або "Почему подростки не поднимут бунт, не уедут куда нибудь в глушь, где их никто не найдёт, а просто спокойно ждут, пока их медленно не умертвят?".
Інакше кажучи, читач не побачив, яке завдання ставив собі автор і якими інструментами його втілював. Те, що перед ним конструкція, покликана виконувати принципово інше завдання, лишилось непоміченим до останньої сторінки.
Роман Кадзуо Ісігуро "Залишок дня"
Для тих хто не читав (зі спойлерами).
Дворецький Стівенс вбачає метою життя служіння достойній люди, якою бачить свого господаря – лорда Дарлінгтона.
Напередодні другої світової Дарлінгтон, керуючись найкращими намірами, вдається до перемовин з нацистами. Чимало знайомих вмовляють Стівенса вплинути на господаря, однак той, лишаючись вірним образу самозреченого слуги, відмовляється обговорювати вчинки і мотиви лорда.
З початком війни стає очевидним, що нацисти обманювали своїх партнерів. Це призводить до опали і краху репутації Дарлінгтона, а разом із ним – Стівенса.
Дворецький, що цілковито поклався на господаря, не розуміє, коли в житті звернув не туди. Він не доходить висновку, що сліпе служіння виправдане лише в ідеальному світі, де бездоганні люди не роблять помилок.
Будучи вже літньою людиною, він прагне реабілітувати своє життя, ставши ідеальним слугою для нового господаря.
Коментар від — MIHRAB
Оцінка роману — 5 з 10
С некоторого времени перестал читать аннотации к книгам, т.к. они часто искажают отношение к произведению. Эта книга не стала исключением…
Однако, обложка книги информирует на нас: "Нобелевская премия по литературе 2017 года", "Интеллектуальный бестселлер читает весь мир"… Звучит многообещающе… Нобелевка… Интеллектуальное произведение…
Начал читать, весь во внимании! Наш главный герой дворецкий! Замечательно! Значит, как я думаю, он по роду своей деятельности окажется свидетелем обрывков разговоров и невольным свидетелем некоторых поступков! А из этих обрывков наш дворецкий, благодаря своей проницательности раскроет убийство, заговор, отравление, игру разведок, злобные замыслы фашистов (нужное подчеркнуть) и т.д…
Однако, страницы бегут за страницами, а я никак не могу уловить ни чего из вышеперечисленного…
Вдруг "Солсбери". Шпили… Насторожился!!! Ну тут то каждому известно полным-полно Советский и Российских шпионов (и опытных и новичков))!
Вдруг, умирает отец нашего дворецкого! Ну, ясно, думаю я! Его специально отравили, чтобы отвлечь дворецкого от выполнения своих обязанностей, и пока его нет безнаказанно вершить ЗЛО, заговоры, убийства и т.д…
Но, что-то пошло видимо не так, ни чего этого не происходит… или я опять не улавливаю тонкую интеллектуальную нить повествования…. Чемодан (или портфель с документами) … Ну вот оно!!! Таинственный портфель с кипой документов!!!
И… и… и… и ничего не происходит…
Хорошо, запасаюсь терпением! Он ведь едет к мисс Кентон! Их встреча должна расставить всё на свои места. Она то и должна рассказать ему "страшную тайну" которая заставила её покинуть службу. Может она и не выходила замуж? Может это был только предлог сбежать из дома? Наверняка она многое знает… а то и сама состоит в одной из спецслужб!!!
Но… то же как-то всё мимо (
Ну и последняя надежда!!! Хрен с ними, с этими заговорами!!! Ну может Любовь восторжествует!!! И они вдвоём поедут доживать свою жизнь на теплых песках экзотических стран!!! Но… даже любовная линия ни к чему не приводит!!!
И когда, в конце книги, после разговора со случайным дворецким, наш герой расплакался… я сам готов был расплакаться!!! Но ни от жалости к дворецкому, а от сожаления от потраченного времени на чтение этой книги! Какого хрена я всё это время ждал от этого произведения глубины и чего-то ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНОГО!!!
P.S. Ну и размышляя о Нобелевской премии… О политической ангажированности этой премии… Учитывая теорию заговора…
Пришла мысль о том, что, возможно, неслучайно премию получил автор данного произведения.
P.s. Думаю, тут навіть не треба коментувати, які саме очікування мав читач і що не співпало з авторським задумом. Інколи здається, що хтось витратив час, аби написати завуальований жарт у вигляді відгуку. А інколи – ні.
Цикл романів Анджея Сапковського "Відьмак".
Коментар від — rbb
Оцінка роману – 6 з 10
Совершенно непонятно откуда у этого "шедевра" такая оценка. Вся крутость, глубина и философия этого цикла прошли мимо меня. Возможно я где-то про*бланился поэтому поставил максимальную оценку какую смог себе позволить. Дальше спойлеры.
Начнем с хорошего. Первые две книги очень хороши. И Цири. За девчушкой действительно интересно следить. Персонаж развивается от милого ребенка до слегка чокнутой убийцы. И это хорошо.
Остальное все плохо. Персонажи ужасны. Геральта кидает во все стороны. То он пытается выдать какую то глубину в трех словах, а через секунду выдает сопливую страницу текста и так всегда.
Йенифер бесит с самого начала. Наглая бабёнка каких пруд пруди. Плюнь из окна и попадешь в такую же. И все эти стоны про сирень и крыжевник. Убейте меня. Ближе к концу она наконец то раскрывается, ей начинаешь сопереживать и книги заканчиваются. Наверное это надо было делать в первых двух книгах, а не последних двух.
Всё гораздо лучше с Мильвой, Регисом и Кагыром. Правда от них слегка отдаёт второстепенными персонажами, которые помрут в конце, но на самом деле они и есть второстепенные персонажи, которые померли в конце. Неимоверно. Не кто то из них, а все. Подряд. И тут же Цири натыкается на уборщицу Вильгефорца которая жалуется на беспорядок и весь драматизм от смерти трёх персонажей уходит коту под хвост.
Вообще у автора с шутками всё очень плохо. У нас тут боль, страдания и судьбы мира решаются, а на следующей странице супер тупые шутки от Лютика и Мильва блюющая на стражника. Стендап удался.
С эпиком всё совершенно плохо. Интриги, шпионы, заговоры, дипломатия, война и т.д. присутствуют, но слабо связаны с главными героями. Вроде все составляющие есть, а толку мало. Вместо финальной битвы у нас будни хирурга. Игра престолов на минималках.
Еще рояли в кустах бросаются в глаза. Я понимаю что для фэнтези это почти традиция, но меру знать надо.
Коментар від — dia.sheridan
Оцінка роману – 10 з 10
Я хочу признаться в любви пану Анджею Сапковскому — я вас люблю, мэтр. За вашу поэзию, философию, бескомпромисность. Вы — поэт, а этот цикл — баллада, не роман. Это песня. Это песня, которую будут петь еще очень и очень долго. И среди всех песен, которые будут звучать в вечности, ваша будет одной из самых красивых.
О цикле.
Для меня хорошие истории, это истории, о которых знаешь — я мог бы это прожить, но самые лучшие — это истории, которые заставляют тебя еще долго после их прочтения жалеть, что тебе не выпало шанса быть частью этого мира. Сага о Геральте — это мое самое большое сожаление о том, что я родилась не в том месте и не в то время. Потому что пан Сапковский рассказал о мире, который наполнен огромным количеством людей и нелюдей, которым НЕ ВСЕ РАВНО. Возможно это будет звучать бессмысленно для многих, но для меня эти книги прежде всего о тех, кто ведет борьбу за то, что для них важно. За себя, за свои интересы, за тех, кто им небезразличен. Я преклоняюсь перед паном Сапковским, потому что он рассказал об удивительном мире, где так мало нейтралитета. Нет унифицированности, сглаженных углов и равнодушия. И жизнь предстает в своем самом прекрасном виде — такой, какой она должна быть: смерть, предательства, войны, любовь, перемены, прощания, встречи и новые начинания. И выборы, которые автор заставляет делать героев. Каждый раз, снова и снова он терзает их бесконечными выборами. И в этой атмосфере постоянной борьбы персонажей с собой и другими рождается целая мифология. Легенды. Они становятся легендами.
Да, пан Сапковский искренне, бескомпромиссно, без малейшего пафоса или драмы, создал лучших из героев и рассказал красивейшие из легенд.
Ps. Схоже, що автор уявляє "прекрасне" і "справжнє" життя як сповнене гострих, насичених, безкомпромісних відчуттів на противагу "не справжньому" – рутині, невизначеності, байдужості (в скарбничку до тих, хто вважає, що протест проти рутини, є причиною шаленої популярності Гаррі Поттера).
Також, однією з основних речей, виділених у книзі постає "боротьба". Персонажі готові боротись, бо не байдужі. Звісно, напрошується висновок, що у житті автора оточує байдужість, тож, вона хоче бути частиною світу небайдужих, високомотивованих людей.
Насправді, я не люблю відгуки, що дають як надзвичайно низьку так і надзвичайно високу оцінку. У обох випадках люди, найчастіше, перебільшують. Ідеально написані книги трапляються надзвичайно рідко, тоді як оцінка 10 на Фантлаб – надзвичайно часто. Тож, якщо коментатор дає десятку з легкої руки, його погляд, ймовірно, не критичний. Те саме з авторами оцінок 1-3. Таких коментаторів, зазвичай, рве і вони теж перебільшують, просто в іншу сторону.
Останній відгук – типовий представник рецензій 10к. Екзальтований, у чомусь нудний і наївний. У ньому обмаль аналітики, але для мене він дуже цікавий. Хоча, те, що сага "Відьмак" написана "без малейшего пафоса или драмы", викликає лише посмішку.
Зазвичай, читаючи відгуки на чужі книги, я люблю подумати, які проблеми виникли у читача з романом? Якими були очікування? Побажання до динаміки, персонажів? Які події здаються достойними уваги? Чи купили б вони книгу, маючи краще уявлення про зміст?
Також, я часто думаю, чи був би цей читач моєю аудиторією. Повністю, або частково. Скільки їх у процентному співвідношенні до решти відгуків? Що цінують читачі, яким подобаються книги, схожі на мою? За що вони могли б мене критикувати?
Також, подібне читання допомогло засвоїти – частина читачів завжди буде не моїми. З цим треба змиритися. Спроби завоювати їх, чи пояснити "сіль" книги – не варті зусиль.
Саме тому завданням кожного письменника є зібрати аудиторію, що буде із ним на одній хвилі та поділятиме схожі цінності. Абсолютно інша проблема, коли у якості "не того читача" постає редактор або рецензент, що вирішують долю роману. Але це вже окреме, зовсім не веселе питання.
Для тих хто хоче слідкувати за блогом на Фейсбук.
