За півтора року війни волонтери повитягали усе, що було у нормальному стані на ринку вживаних автівок у Європі. І воно вже усе або воює, або лежить побите снарядами десь на сході України. З'являються здоровенні американки, праворульні японські та британські авто — це знак того, що з автівками вже не так просто. А з грошима теж стало важче, і буде ще важче. Приїхали. Що далі?

А от що.

Є така автівка — Toyota Hilux. В Японії це просто ще одна модель у модельному ряді. В Америці це екзотика, яка незрозуміло кому необхідна, бо є F-150. А от на Близькому Сході, у Еміратах, у Саудівській Аравії, Афганістані, Пакистані, Сирії і багато де ще — це ікона. Еталон машини, а у деяких районах — і синоним машини, бо інших машин, хоч якоїсь іншої марки там можуть роками не бачити.

Для славетного концерну Toyota та особливо його відділення Близький Схід — це регіональна радість та гордість. Але чому така любов у близькосхідних користувачів? Що ж, давайте розберемося. Hilux — це рамний позашляховик із підключаємим повним приводом та великим кузовом, кабіною на 2 або 4 місця у залежності від розміру кузова (він достатньо великий навіть у 4-місної версії, а от у 2-місної — взагалі мрія фермера та будь-якої хазяйновитої людини.

Ці автівки Toyota виробляє саме для країн, де здебільшого немає доріг, немає сервісу, немає нормального палива та мастильних рідин. У лінійці двигунів є двигуни без турбін — ще легше ремонтувати. Якщо брати попередні покоління Hilux або досвід майстрів Близького Сходу — є досвід, як зробити модифікації будь-якого покоління із мінімумом електроніки, листами броні замість зовнішньої обшивки, простими приладами, простими та дешевими фарами, стійким та не дуже помітним багатошаровим фарбуванням, що протистоїть дрібним подряпинам.

А ще Hilux з його довгим кузовом можна перетворити на що завгодно — пікап, універсал, вантажівку, медевак, «тачанку» (тобто гантрак) — що на Близькому Сході успішно і роблять.

Кліренс у 300мм (а у деяких модифікаціях і більше, якщо треба), дизельні двигуни від 1.5 до 3 літрів, від 100 до 177 кінських сил, загальна вага автівки близько двох тон, і при цьому вона спокійно тягне ще тонну вантажу. Це дуже надійна, дуже ремонтоздатна автівка, запчастинами до якої завалений весь Близький Схід, і багато чого з них виробляється та ремонтується прямо на місці, без участі японців. Недарма ж її Джеремі Кларксон у Top Gear так рекламував — а також багато бив, ламав, підривав та піддавав різноманітним тестам, і вона, після мінімального ремонту підручним інструментом, їхала далі.

Але люблять її не тільки за це. Мало яка цивільна компанія має власну драматичну подію, що названа в її честь. Друга Світова війна — це була війна літаків та танків. А от у 1987 році у Африці була Війна Тойот — Лівано-Чадська війна. І воювала у ній армія Чаду в основному саме на Toyota Hilux. Тоді 400 таких машин із 12.7-мм кулеметами та ракетними установками Milan вирішили долю армії диктатора Каддафі. До речі, військове застосування автівки почалося майже з самого 1968 року, з її першого покоління.

Одинарний чи спарений 12.7-мм типу ДШК, 14.5-мм, та будь-який інший кулемет, установка ППО типу спареної 23-мм ЗСУ-23-2 або навіть однієї пушки від Шилки, безвідкатна гармата, 80- та 120-мм міномет, одинарний чи спарений гранатомет, ПТУР, 2 направляючі до ракет Граду, блок 80-мм авіаційних НУРСів, ракети ППО Ігла або Стінгер — це усе та багато іншого ставили у кузов цієї Тойоти. І вона чудово усе це вивозила, і громила ще радянських окупантів в Афганістані, воювала у Нігерії, Сирії, Ірані, Іраку та ще у десятках країн по усьому Близькому Сходу, Азії та Африці. Ця тойота, особливо модифікація із потужним 3-літровим двигуном, успішно бронюється, обшивається листами додаткової, хоч і легкої, броні, яка захистить від уламків або черги з калаша.

Саме ця тойота отримала назву «технічка» через хитрий бюрократичний евфемізм «технічна допомога» (якщо цікаво, знайдіть історію), але ще більше — через те, що ця дешева і сверхнадійна в експлуатації машинка вивезе і спорядження, і харчування, і поранених, і боєприпаси, і зброю, та ще й сама воювати буде, і у великій кількості буде грозою не тільки штурмової піхоти та дронів, а ще й створить проблеми легкій бронетехніці, а якщо буде швидко бити 120-мм ракетами та тікати — то навіть і танкам (були випадки у Африці).

Ну і нарешті — чому усе це цікаво нам тут і зараз? А тому, що за півтори роки війни можна було б вже домовитися і припинити масово купувати корчі, а створювати наші «технічки», наші легкі тачанки і домовитися з Toyota про спільне виробництво. Бо заводи Toyota є по усьому світі. Не тільки у Японії, Європі та Америці. Є заводи і у Турції, і у не таких вже і простих і спокійних Індонезії та Малайзії, В'єтнамі, Південно-Африканській Республіці та постійно з кимось воюючому на кордонах Пакістані.

Станом на зараз усе, на що здатне Міноборони (відрізняйте, будь ласка, Генштаб, який воює, і міністерство Рєзнікова, яке краде) — це яйця 17-го калібру. Укроборонпром за півтора року війни зробив одне велике ніхєра і успішно закрився, на велику радість та неабиякий прибуток крадія Гусєва, чиї яйця давно треба прибити до дверей на Банковій. А ми вигрібаємо і будемо вигрібати з Європи будь-який корч, хоча колись виробляли власні автівки разом із Hyundai. Тим не менш, почати ніколи не пізно. Головне — почати.

Ізраїль, у перші роки незрозуміла, ніким невизнана маленька країна з незрозумілим майбутнім в оточенні мільонів недоброзичливих арабів, був у набагато гіршому становищі ніж ми. У нього ніхто не вірив і особливо інвестувати у нього ніхто не хотів. І ізраїльтяни же ж якось впорались, побудували могутню промисловість, армію, науку і навіть сільське господарство, а також могутню армію та збройну промисловість. То у чому ж різниця, чому ми не можемо?

При тому ще можна також домовлятися із польським, французькими, бельгійськими та будь-якими європейським заводом Toyota. І, звісно, будувати виробництво та ремонтні заводи в Україні. Якщо треба під землею, для захисту від ракет — можна і під землею. Маючи завод, можна дешево купувати вживані тойоти по усьому світу, у тому числі на Близькому Сході та у Азії, і ремонтувати їх. Штука з ремонтом у тому, що різні африканські партизани, сирійські повстанці проти диктатури Асада, іранські аятолли та різні іракські повстанці та терористи навчилися ремонтувати та навіть, за наявності робочих двигунів, збирати ці автівки повністю із запчастин і ставити на них зброю у надважких умовах.

Ці люди, ці майстерні та ці автівки успішно працювали на Близькому Сході за відсутності усього що можна — безпечних місць для роботи, води, якісного палива та мастил, інструментів та інженерів. Бо Північний Ірак, і за кліматом, і за ландшафтом, і за економікою — це далеко не Україна. На додачу, у своїх напівкустарних майстернях, що переросли у досить професійні міні-заводи, ці різноманітні повстанці виробляли до зброї на автівках усю необхідну номенклатуру набоїв та снарядів, мін, пострілів для гранатометів, протитанкові та навіть в обмеженій кількості зенітні ракети малої дальності і досить прийнятної якості.

Ну, про дрібне виробництво зброї для цих автівок та як це можна було б організувати в Україні, з ким співпрацювати, де брати електроніку, приціли, запчастини — це окрема розмова. Можливо, будуть окремі тексти.

Почитайте, якщо цікаво, хоча б про відносно недавню (2016-2017) битву за Мосул, у якій приймали участь регулярна іракська армія за повітряної підтримки американців проти терористів з Аль-Каїди на тих самих технічках. Звісно, терористи — це аж ніяк не взірець з точки зору світогляду та цілей, з ними усе зовсім не ок, але тут нас цікавить тільки техніка та організація, і от з ними якраз усе було ок. Ну, про Мосул, Фаллуджу та подібні приклади застосування легкої техніки, ще, можливо, будуть окремі тексти.

І якщо вже зацікавитесь, почитайте про те, як у Мосулі терористи усе це виробляли у одному-єдиному, хоча й великому, блокованому, майже повністю відрізаному місті, в облозі. Про фортифікації, ремонтні заводи, пункти спостереження, легко (з кулеметами) та важко (з ракетами) озброєні групи швидкого реагування на «технічках». І продовжувався весь цей Сталінград півтора року. Проти удвоє переважаючих іраксько-американських сил на важкій бронетехніці, із повною повітряною перевагою. Щось на зразок регулярної кацапської армії в Україні. Довгих півтора року. І зауважте, у нашому випадку американці ще й на нашій стороні.

То у чому ж секрет, у чому ж різниця, якщо їм так бракувало усього? А різниця — у мотивації. Єдине, чого не бракувало — це мотивації. Вони там ще й до останнього моменту газети та відеовипуски новин випускали, прямо там, в облозі. Зі своїми хибними ідеями, але тим не менш. І от тому мені екс-голова Укроборонпрому Гусєв, Андрій Єрмак та Володимир Зеленський здаються гіршими за терористів. Ті хоч за ідеї людей вбивали, не просто так (хоча я, знов-таки, ані цих людей, ані ці ідеї не підтримую, я принципово проти), а ці кладуть українців за просто так, заради власної наживи, заради піару, заради влади та майбутніх виборів. Невдоволеність українського народу і української армії росте. Тому якщо ці політики бачать для себе якесь майбутнє хоч на місяць вперед, час почати ворушитися.

Нам вже на вчора треба офіційний, основний позашляховик ЗСУ, рішенням на рівні Кабміну та ГШ МО. Так само як патрульні Пріуси для Нацполіції. Тобто, ще раз: нічого вигадувати не треба. Візьміть усю програму та документи з програми Пріусів у МВС. Нам треба офіційні кредитні програми під державні гарантії України та великих союзників, Америки чи Британії, з їхніми урядами та урядами Японії, ще наприклад, Польщі і Турції, де є заводи Toyota, та самою компанією Toyota.

Нам треба завод з великовузлового SKD складання та ремонту Hilux, а потенційно — і спільного виробництва дрібних деталей до нього на державному рівні, під державні гарантії. Десь у Києві або на Західній Україні, під парасолькою ППО. Якщо для безпеки треба будувати завод під землею — робіть під землею, німці так працювали роками під час Другої Світової, іранці так роблять прямо зараз із виробництвом дронів, — і нормально, технології відпрацьовані, заводи працюють.

Так, якщо раптом щось не вийде із Toyota (хоча весь Близький Схід на Hilux підказує, що це найкращий варіант) — є ще Міцубісі L200 (тоді просто беріть програму МВС із патрульними Паджеро). Є ще КІА КМ450. Є ще Hyundai Santa Cruz — до речі, виробництво  Hyundai H-65 вже було в Україні на ЛУАЗі, досвід співпраці є, буде легше його запустити. Паралельно можна було б робити легкі вантажівки типу Hyundai H-100 для цивільних. Тобто варіантів повно, було б бажання.

Тобто, досвід Близького Сходу показує — можна робити майстерні, автівки та зброю до них, не маючи на початку майже нічого, за умов браку усіх ресурсів — у першу чергу таких базових, як паливо та вода. У Мосулі це робили півтора роки — якраз стільки, скільки зараз продовжується наша війна. Уся різниця між нами та близькосхідними повстанцями тільки у мотивації. Треба мотивувати українських посадовців вирішувати цю проблему — бо волонтерські гроші та волонтерські можливості закінчуються, і дешеві вживані позашляховии у Європі теж.  Військове командування, в принципі, досить справедливо думає, що про матеріальне забезпечення мають взагалі-то подумати цивільні та Міноборони, але Міноборони у цей час зайняте тим, де ще вкрасти і які ще яблука по 90 грн запхати у військові закупівлі. Замкнуте коло.

Є і відповіді на питання, як краще мотивувати і рідного українського посполитого, і українського посадовця, різноманітні відповіді — американські, ізраїльські, польські — от тільки, багато кому з українців вони не сподобаються. Що ж, краще бути живим і щоб тобі щось не подобалося, ніж загинути від кацапського обстрілу через брак медеваків. Частину таких відповідей викладено отут
https://site.ua/maxim.melnik.13893/vat-ukrayina-i033ej2 .

Попередню частину зі «збройної» серії читайте тут:

https://site.ua/maxim.melnik.13893/privatna-zbroya-castina-7-ukrayinskii-dosvid-i0w5qrq

Слава Україні!