Заключний текст з циклу «Приватне життя».
Як кажуть гуру менеджменту, нікому насправді не потрібна дриль. Усім потрібний тільки кінцевий результат — дірки. Ну, коли я хочу повісити поличку — я таки беруся за дриль, бо мати власну дриль — то ще більш-менш дешево, і у випадку полички це виходить швидше, ніж наймати когось її повісити. Але навіть у страшному сні я не можу собі уявити, що коли мені на дачі треба буде, наприклад, викопати яму під фундамент, я муситиму купувати екскаватор.
Екскаватор, а також і інші будівельні роботи я, звісно, замовлю як послуги. При цьому за мої гроші будуть конкурувати кілька фірм, що мають екскаватор та надають послуги копання ям, кілька бригад будівельників, я виберу оптимальну пропозицію за якістю та ціною, а ще — рекомендаціями. Вільний ринок — гарна річ ще й тому, що він вимагає тримати не тільки нормальні ціни на послуги, але ще й підтримувати свою репутацію.
Тому мені абсолютно незрозуміло, чому усі ці класні речі одразу перестають працювати, коли йдеться про бодай якусь, навіть часткову, участь держави. В Україні «державне» досі означає «довго, дорого, неякісно і скоріше за все, ніколи не буде зроблено». То навіщо, коли нам потрібна послуга менеджменту, ми мусимо купувати неймовірно дорогий державний екскаватор? Навіщо нам послуга «держава» за таку ціну? Ні, я не настільки анархіст і не ватник, я добре розумію, що держава потрібна, і держава саме українська.
Але чому у такому надважливому питанні немає нормальної ринкової конкуренції? Тут знов-таки не треба дивуватися, бо є такий новітній винахід, і він називається державно-приватне партнерство (англійською — PPP). Ні, я не маю на увазі жахливий український закон від 2010 року, який досі не працює — я маю на увазі нормальне партнерство приватного сектору із державою, як, наприклад, в Америці та європейських країнах працюють приватні компанії на службі держави та волонтери (тобто вони законодавчо впорядковані та захищені, а не партизани, як у нас).
Тому, як каже народна мудрість, якщо не можеш перемогти — очолюй. Україна має проблеми із надто великою персонифікованістю політики та де-факто володінням олігархами власних партій.
А найкращий американський досвід показує, що ніякі підприємства, чи вони є військові, чи оборонні, стратегічні чи інші, не повинні бути у державній власності. Державна власність для багатьох з нас вже давно лайливе слово, бо воно означає колгосп, що розмножує виключно злидні, бруд та тупих жирних нероб у правлінні колгоспу.
Далі — ми вже більш-менш засвоїли, що у держави немає ніяких власних грошей, тільки наші гроші, ваші та мої податки. Якщо ви хочете якусь пільгу або субсидію, ви повинні розуміти, що держава спершу здере з вас гроші на неї, візьме відсоток на своє утримання, а потім, може бути, дасть вам пільгу. А може й не дасть. Кажете, що не здере, бо у вас нічого немає? Так тому і немає, що ви самі себе поставили у такі умови, що нічого заробити не можете, на державу тільки й сподіваєтесь, а вона тому й радіє.
Але якщо ми вже засвоїли це, треба робити наступний крок — з чого ви взяли, що у держави є якась власність? Немає ніякої «державної власності», є тільки об'єкти, оплачені з наших податків. Як занепалі заводи Антонова, Малишева, Артема, ХАЗ, 115-й завод, ЗМЗ, Південмаш, так і дорогі президентські шашлички, дачки, охорона і кортежі — все це наша власність. Як, до речі, і будівлі на Банковій та Грушевського.
Наш з державою суспільний договір — це, простими словами, ми з вами зібралися та скинулися на утримання Гусєва та Богуслаєва, на кривих коней Ахметова та Укрспецекспорт Деркача, на шашлички Зеленського, на «реформи» Міхо. Мені не подобається, як усе це десятками років працює, як за мій рахунок не літає антонівський та ХАЗівський металобрухт, як за мій рахунок не їздять на фронт малишевські танки та бронетранспортери.
У цієї нашої начебто «державної» власності ніякого хазяїна нема, майбутнього я не бачу і на це скидатися не хочу, на мене не рахуйте. Але розумію, що скидатися доведеться — і на армію, і на оборонку, і на Раду, до речі, і на охорону президента. От тільки треба на приватну оборонку та приватну, згодом, армію. На професійного президента — бажано теж з приватного сектору, із досвідом ефективного, прибуткового менеджменту.
Як воно усе може літати та стріляти — поцікавтесь у приватників Ілона Маска, Boeing Corp, BAE Systems та Raytheon. Така дивовижна річ — як тільки в Америці відібрали державне корито у НАСА, так і шатли припинили вибухати, і коштувати космос став набагато дешевше. Тому і майбутні професійні збройні сили, до речі, це приватні військові компанії на кшталт Blackwater Corp, а ніяк не Пентагон.
Так, я знаю, що закидають Blackwater Corp, яких помилок вона вже встигла припуститися, на яких ролях вона приймала участь у військових операціях — але по-перше, це перша така величезна приватна військова компанія, і по-друге — вона таки одна з перших приватних компаній, що виконувала справжні військові завдання на війні у Перській затоці. А помилки, хоч які жахливі вони є — це нормальні проблеми дорослішання. Не буду нагадувати, якою жахливою ціною нам дісталася незалежна держава. Хай там як, але приватники, які будуть зростати в усіх на очах, зроблять усе ефективніше і до речі — значно дешевше.
Ми, як замовники, не маємо ламати голову, як найняти нормальних працівників до тих компаній, як найняти нормальних чиновників, правоохоронців, військових. У кожної корпорації є свій відділ кадрів, HR-департамент, і зауважте, він теж працює чесно та рентабельно, не краде, не займається корупцією, бо де ви бачили корупцію у приватній компанії? Ні, звісно, ти можеш деякий час красти навіть у рідної корпорації, і я багато бачив таких розумників, що хотіли працювати у приватному бізнесі як у державному колгоспі — більшість вже звільнено та у чорних списках роботодавців. Якщо приватники вирішать красти у держави, тобто у нас — для цього є відкрита звітність та конкуренти, що не дрімають. Вільний, конкурентний ринок такі речі швидко вирішує.
Ми будемо, нарешті, мати нормальну ринкову звітність в усіх державних корпораціях, бо так, великі акціонерні компанії мусять подавати відкриту та прозору звітність. Ми нарешті позбавимось багатьох неефективних уламків радянського часу, як-от горезвісні військомати, дурні радянські устави та дурні радянські генерали в армії. У приватних військовиків усе це щезне як дим над водою. Також ми вирішимо проблему з працевлаштуванням молоді та ветеранів, бо працювати у нормальній приватній правоохоронній компанії або служити у великій приватній військовій компанії порівняно з теперішньою армією та поліцією — то небо та земля. І так, нарешті у наших ветеранів та молоді буде нормальний ринковий вибір — де хочеш служити, де служити цікавіше, де є кращі тренінги, краща підготовка та врешті-решт — де більше платять.
Так, я говорю про те, що майбутні армії західних країн - це кілька військових компаній на контракті у держави. Щодо того, що так воно дійсно може працювати — ще раз зверніться до прикладу надефективної приватної оборонної промисловості та аерокосмічної галузі у США. Росіяни теж колись сміялися щодо приватного американського космосу — тепер вони через високі ціни на виробництво свого застарілого ще радянських часів космічного мотлоху та низьку якість назавжди втратили багатомільярдні космічні контракти і їм вже не смішно. Поцікавтеся, як там у їхнього Рогозіна справи з батутом.
Так, я вважаю, що Україні потрібно якнайшвидше впроваджувати найкращий іноземний досвід щодо приватних оборонних та військових компаній. А через те, що у нас йде війна з Росією — ще й швидше за більшість західних країн. Якщо приватники будуть ефективно і досить чесно працювати, то їхня внутрішня кухня нас взагалі цікавити не буде — нехай вони будуть великі, маленькі, у гаражах, у бізнес-центрах, нехай будуть анархісти, капіталісти, мілітарісти — я особисто слова їм не скажу.
При цьому також автоматично вирішується програма сучасного озброєння, бо корпорації зацікавлені у придбанні нормальної, сучасної техніки, що приносить прибуток. Вирішується питання державної таємниці, бо ніхто не береже свої секрети так, як велика, жадібна корпорація. Так, розвідка та контррозвідка — теж кілька приватних компаній, будуть конкурувати та контролювати один одного. Можна у складі великих військових компаній, можна — окремо, якщо доведуть свою ефективність. Там, звісно, має бути трохи більше законодавчих обмежень, але й бонуси мають бути значно більшими. Так, нарешті Служба божа та ГУР стають повністю професійними.
А знаючи хазяйнуватість моїх любих українців, я впевнений, що навіть значно менша кількість добре екіпірованої, озброєної та добре вмотивованої гарними бонусами контрактної поліції та армії добре посуне нашу злочинність та особливо — колаборантів, московських попів та інших покидьків Путіна на Донбасі та у Криму. Така приватна контрактна українська армія найманців-ветеранів, що не тільки б'ється за свою землю, але й добре при цьому оплачується, і є, на мою думку тим, чого росіяни бояться найбільше. От тоді ми й зазирнемо в очі Путіну і побачимо там жах.
Але навіть перед цим є кроки, які можуть забезпечити справжнє державно-приватне партнерство та впровадити реальну конкуренцію у владі, а не як зараз. Тобто — по факту політичні партії це вже зараз приватні компанії, що фінансуються членами партії — спонсорами, ми вже зараз наймаємо ці компанії, щоб вони надавали нам послуги управління державою та законотворчості. Ми вже зараз укладаємо зі владою контракт та оплачуємо його зі своїх податків, але чомусь сором'язливо називаємо це «голосуванням». То може вже час якось це узаконити та почати контролювати?
Так, я говорю саме про приватну компанію — апарат президента, приватний професійний уряд та навіть приватний Нацбанк. А ми усе це найматимемо або розриватимемо з ними контракт, якщо не впораються — кожний громадянин окремо. Якщо у цьому місці вам почало здаватися, що це вже перебільшення, поцікавтеся, як працює Федеральна Резервна Система у США. Ну добре — спитаєте ви, але де ж тут конкуренція? Президент-то, який тепер буде генеральним директором цієї компанії, знов один, тобто це просто зміна назви?
А от і ні, саме у тому і конкуренція, що їх двоє. І це знов-таки працююча схема — президент та віце-президент. Тільки не так, як у США, коли вони з однієї партії. Щоб забезпечити конкуренцію, президент буде з партії, за яку проголосувала більшість, а віце-президент — з партії, яка набрала другу кількість голосів у першому або другому турі. Вони вдвох можуть представляти державу на міждержавному рівні, або один може представляти державу за згоди іншого. Для будь-якого міжнародного документу треба два підписи.
Якщо ви думаєте, що це усе, що готує майбутнє, пристебніться та тримайтеся міцно. Фізично гроші друкує, звісно, президентський Нацбанк — щодо цього є державний стандарт, один з небагатьох, які залишаться старими. Тактичні операції щодо підтримки курсу національної валюти теж здійснює він самостійно. Але на будь-які інші стратегічні рішення, наприклад, нову емісію нацвалюти або рефінанс, потрібна згода директора віце-президентського Нацбанку. Як тоді взагалі розподіляти повноваження та чи не утвориться така патова ситуація, як була при Ющенко зі слабким президентом та сильним прем'єром? А ось як. Ми пам'ятаємо, що це не голосування, а укладання контракту із приватною компанією.
Тобто, якщо громадянам не подобається, як президент або його уряд або його Нацбанк виконує свої обов'язки — у будь-який зручний для них час вони розривають з ним контракт та укладають контракт, наприклад, із віце-президентом. Або з кимось іншим, але про це — далі. Коли у віце-президента стає клієнтів більше, ніж у президента — він стає президентом. Щоб не було щоденної гойдалки, нехай ця зміна стається за підсумками кварталу, і це зручно, бо у більшості компаній поквартальна звітність. Якщо не уклав контракт - то автоматично залучаєшся до більшості, тобто до контракту з президентом. Як воно зараз і є.
Якщо тобі це не подобається — можеш це змінити та укласти інший контракт. Так зараз зробити неможливо, тобто це буде великий стрибок уперед. Тобто: ти, як президент, хочеш, щоб Україна замість Євросоюзу вступала у союз із Росією? Або у країні війна, а ти за три роки вже одинадцять разів був у довгеньких відпустках за наш рахунок? З чергової відпустки повертаєшся віце-президентом. Якщо так піде далі, то нашкодиш ти не усьому народу, а тільки своїй власній компанії.
Як обіцяв, далі щодо зміни влади. Укладати контракт громадянин може не тільки з компанією президента та віце-президента, а з будь-якою, яка відповідає вимогам. Які вимоги? По-перше, це має бути політична партія, тобто приватна компанія, що пройшла 5% прохідний бар'єр, по-друге — повністю сформовані адміністрація президента, уряд та Нацбанк. Якщо за підсумками кварталу така компанія набирає більший відсоток клієнтів, ніж віце-президентська, її гендиректор, за виконання вимог до топ-посадовця, стає віце-президентом. Якщо відсоток більший, ніж у президента — президентом.
Ну добре, спитаєте ви — навіть якщо, припустимо, усе це є працездатним — навіщо усе це, якщо бюджет контролює президент? Ну, я ж радив пристебнутися, тож не скаржтеся тепер. Бюджетів теж два — один президентський, інший віце-президентський. Ніяких проблем під час транзиту влади — завжди є конкурент, який не тільки підстрахує, а й буде шалено зацікавлений у цьому, бо звітність прозора, усі усе бачать та голосують своїми контрактами за їхні прибутки. Тобто — податки з громадян, які голосували за президента, йдуть у президентський бюджет, з тих, що за віце-президента — у його бюджет відповідно.
Ніякої проблеми це не становить, бо усі інші компанії у державі, включаючи армію, медицину та оборонку — теж приватні, і з ними укладаються відповідні довгострокові контракти. Їх навіть не цікавить, хто зараз президент, бо бюджети автоматично передаються наступникам під час транзиту влади. Голосують за бюджети відповідні партії — президентська за президентський, віце-президентська за віце-президентський, але обоє — за участі усіх інших партій, що подолали 5% бар'єр. Тоді зможемо побачити, чий бюджет більший, хто краще розподіляє, хто більший державник і таке інше — і зробити висновки.
Відповідь на будь-яке запитання «... а як тоді буде ... ?» є: — «Приватно.» Приватно-державні суди. Відповідний відсоток відрахувань на базову підтримку штанів судової системи та державних адвокатів є у твоєму контракті із державою, ліцензії судових компаній мають затверджуватись президентом або віце-президентом та їх міністрами юстиції відповідно, але суд таки приватний, працює за відсоток і працює рентабельно. Якщо ти відповідач за судовим позовом, ти можеш вибирати, яка саме судова компанія тебе судитиме. Якщо до певного суду ніхто не хоче йти, він банкрутує. Приватний парламент з приватних партій з 5% бар'єром. Якщо у партії нема контрактів, вона банкрутує. Репутація, пані та панове, репутація.
Приватна медицина — як це є у більшості розвинутих країн. Приватна освіта. Приватні правоохоронні органи — великі охоронні фірми на контракті. Приватні в'язниці. Приватні офіси шерифа та мера, тобто охоронні та керуючі компанії на місцях. Приватні компанії у дрібних міських та сільських радах. І таке вже теж, до речі, працює — договори концесії на дороги, порти та інші об'єкти працюють у західних країнах та Україні вже десятки років. Ще раз, це не щось нове — усе вищевикладене вже зараз працює, і працює ефективно у розвинутих країнах.
Хто буде робити усі ті контракти? Та приватні ж нотаріуси. Що ми від усього цього отримаємо? По-перше — шалену економію коштів на утримання держави, прозору звітність від приватних компаній та здорову конкуренцію у кожній окремій гілці влади. По-друге — шалену економію коштів та часу на вибори та усілякі інші голосування та референдуми, тобто вибори будуть в рази дешевші, і йти постійно, а не як зараз — раз на п'ять років.
Ну добре, а як до цього поставляться наші закордонні партнери? А нормально мають поставитись, ніякої революції ми не робимо, система з президентом та віце-президентом не нова, більшість інших типів приватних компаній вже є у світі — тобто ми тільки переводимо наші теперішні відносини з державою у нормальну контрактну форму. Ну й до того ж — не забувайте, що єдиним джерелом влади в Україні є народ.
Тому й гарантом будь-яких приватно-державних установ виступає саме народ, який, власне, і укладає контракти з менеджерами — президентом, віце-президентом, депутатами, які будуть його представниками на міжнародній арені. Так, і відповідати за цими контрактами народ буде теж. Як він робить це і зараз. Тобто — так само, як зараз, саме український народ, а не тимчасово обраний та делегований ним президент чи уряд гарантує довгострокове дотримання міжнародних угод. І буде сплачувати міжнародні кредити зі своїх податків. Ми тільки переводимо наших менеджерів на нормальний контракт — ото й усе.
А натомість отримати приватну, конкурентну, ввічливу та професійну податкову, яка в тобі зацікавлена, яка боїться тебе втратити, яка працює у зручний тобі час — просто казка якась. Навіть зараз уявив і так розчулився, що пишу та плачу.
Найбільший гумор в тому, що для початку таких масштабні змін навіть не треба протягувати закони через Раду — потрібний тільки один достатньо безбашенний голова місцевої ради, який буде впроваджувати державно-приватне партнерство. А далі перекинеться на всю країну, як лісова пожежа — люди, які бачать, як можна жити нормально, не захочуть жити по-старому. Згасне в одному місці — спалахне в іншому. Майбутнє не зупинити.
«- А чого навкруги усі села темні, а у вас ілюмінація? І шо це у вас за приватна така ППО, що усі дрони збиває?
- Та не знаю чому, просто воно наше і усе. Ми за усе це заплатили. А ти зі своїх податків кому і скільки платив?»
Ну добре, останнє питання — а як ми убезпечимо себе від напливу різного роду заробітчан та приватно-державних компаній з інших країн? Майбутнє-то настає для всіх, в конкуренція буде, в тому числі і міжнародна. А от так. Усе це свято — тільки для українців. Компанії-підрядники за тендерами, найманці, радники, робітники та будь-які інші консультанти можуть бути ким завгодно і мати будь-яке громадянство.
Але для отримання будь-яких податків від українців, для зайняття будь-якої керівної посади будь-якого менеджера у наших приватно-державних компаніях, починаючи з сержанта та старшого лаборанта, ти маєш народитися або натуралізуватися в Україні, мати українське громадянство, здати кілька серйозних екзаменів на знання української мови та історії та пройти тести на наркотики та алкоголь. Так, це обмеження для приватників, але знаючи наших бізнесменів — не дуже серйозне. Впораються. Ну і взагалі. Наша країна — наші правила. Бідкалися, що населення України зменшується? Радійте, якщо зробити усе правильно — буде багато нових українців, різних рас і кольорів шкіри. Будете звикати потроху.
А так-то взагалі усі українці і зараз проходять ці екзамени, бо мова та історія — це частина отримання вищої освіти, а без диплома тебе зараз навіть двірником не візьмуть. А без тестів не дадуть водійське посвідчення. Тобто знов-таки ми нічого нового не вигадуємо, а просто впорядковуємо те, що вже зараз є. Для президента, віце-президента та ще деяких топ-посадовців норми, звісно, ще жорсткіші та екзаменів та тестів ще більше. Але й мотивація серйозніша, бо нагадую, усі компанії приватні, тобто прибуткові. Уявіть собі, яким цінним стане українське громадянство, яким шаленим попитом, у гарному сенсі цього слова, буде користуватися український вид на проживання, українська віза та український паспорт.
Усе вищезазначене може виглядати цілком новим тільки тому, що усе підсумовано та зібрано докупи у тому вигляді, яким воно буде у західних країнах через кілька десятиріч. Але до цього суспільства розвинутих країн впевнено рухаються вже зараз — приватний космос (згадайте Маска, Бренсона та Безоса), приватні військові компанії, приватні медичні, оборонні та охоронні компанії і так далі. Якщо ми встигнемо впровадити це першими — це буде справжня конкуренція і тоді ми колись зможемо побачити, як приватні українські керуючі, охоронні, оборонні та медичні компанії виграють тендери та надають військові послуги та послуги безпеки, приватно-державного менеджменту, оборонної промисловості та охорони здоров'я у інших країнах.
Попередню частину з серії читайте тут:
https://site.ua/maxim.melnik.13893/privatna-zbroya-castina-7-ukrayinskii-dosvid-i0w5qrq
Ласкаво прошу у XXI сторіччя.
Поборемо!
