Комінтерн, частина 3

Комінтерн, частина 3 (1956-1986)

Комінтерн – найбільша у світі терористична організація. Продовжуємо розповідати про неї.

Вперше опубліковано на Лінії оборони.

Одже, у 1956 році, невдовзі після смерті Сталіна, припинив існування наступник Комінтерну — Комінформ, офіційно не передавши справи жодному правонаступнику. Як же ж так, невже Політбюро з цього року стало травоїдним та миролюбним, знищило всі агентурні архіви та відмовилося від розвитку плідної теми тероризму та шпигунства? Та ні, анітрохи. Комінтерн мав неофіційного, секретного наступника — Міжнародний відділ ЦК КПРС (МВ ЦК КПРС). Штаб-квартира терористів Комінтерну, Виконком Комінтерну (ВККІ) під новою вивіскою – МВ ЦК КПРС, переїжджає до відомої будівлі на Старій площі, 8 у Москві.

До 1957 року МВ контролював усі міжнародні відносини як з правлячими компартіями, так і з компартіями, що не перебували при владі. Однак після кризи 1956 року (Угорське повстання 1956 року) Політбюро ЦК КПРС та особисто Хрущов були незадоволені тим, як терористи МВ недогледіли цю проблему і в цілому намагалися впоратися з нею. З'явилася думка, що завдання МВ – це дрібні терористичні акти, фінансування сепаратистів, пропаганда, шпигунство та саботаж, а ось для широкомасштабної політичної взаємодії з правлячими партіями у них не вистачає ані досвіду, ані ресурсів.

І відповідальність за зв'язки з правлячими компартіями було передано новоствореному Відділу зв'язків із комуністичними та робітничими партіями соціалістичних країн, на чолі якого став Юрій Андропов — колишній Посол СРСР в Угорщині. Як ми знаємо, Андропов — це Контора, людина КДБ, тобто взаємодія з правлячими партіями «дружніх» країн перейшла до КДБ, відповідно зараз — до її наступниці, ФСБ. Тим не менш, цей поділ обов'язків вже не відіграє значної ролі, тому що ФСБ, як і інші спецслужби, тепер надає ресурси і фахівців, а ось керує процесом інша, ще більш безжальна організація. Фактично, і цей відділ Контори, і відділи Контролю, які прийшли йому на зміну в РФ — це теж Комінтерн, тому я продовжуватиму називати його так.

Тим часом, сталася Третя берлінська криза: серпень-жовтень 1961 року. У липні 1961 року голова Держради НДР Вальтер Ульбріхт отримав схвалення Політбюро ЦК КПРС на будівництво Берлінської стіни. У ніч на 13 серпня до кордону було стягнуто частини Народної армії НДР. Рубіж був позначений бетонними стовпами та колючим дротом. У межах міста кордон склав 43 км і перерізав 192 вулиці. Війська США у Європі були приведені у стан підвищеної бойової готовності.

Збройне протистояння розпочалося наприкінці жовтня 1961 року на КПП Checkpoint Charlie на Фрідріхштрасі. Коли поліція НДР спробувала перевірити документи військовослужбовців США, які прямували до Східного Берліна, американці образилися. На кордон між Західним та Східним Берліном були висунуті американські та радянські танки, які більше доби простояли із націленими один на одного стволами. Після цього Хрущов розпорядився відвести радянські танки.

До 1960 року в розвідшколу Комінтерну в Ростокіно переїжджає Інститут марксизму-ленінізму (ІМЛ), який більше займатиметься ідеологією — але це лише зміна вивісок та основних напрямів діяльності, а останні терористи Комінтерну покинули Ростокіно аж у 1991 році. Втім, ненадовго – вони знайшли собі і нові будинки, і нових господарів, і нові цілі. У період з 1956 року, як результат концентрації зусиль ІМЛ та МО, та концентрації великого фінансування терористів, почали з'являтися великі успіхи Комінтерну за кордоном.

Червоні бригади (італ. Brigate Rosse, часто використовувалася абревіатура BR) — терористична організація, котра була улюбленим дітищем Комінтерну. Ця підпільна ліворадикальна організація діяла в Італії з 1970 до кінця 1980-х років. Її члени ставили за мету створення революційної держави внаслідок збройної боротьби та вихід Італії з НАТО. Чисельність Червоних бригад сягала 25 000 осіб, зайнятих різною діяльністю, як партизанської, і напівлегальної, що забезпечувала функціонування бойових груп. Зверніть увагу, що все це робилося строго за методиками НКВС/ОДПУ/КДБ/ФСБ – тероризм, захоплення заручників, зв'язки з мафією, торгівля наркотиками тощо.

Червоні бригади поєднували методи міської партизанської війни з ненасильницькими методами, такими як пропаганда, створення напівлегальних організацій на заводах та університетах. Найвідоміша акція в історії організації — викрадення та вбивство голови Християнсько-демократичної партії, колишнього прем'єр-міністра Італії Альдо Моро навесні 1978 року. 9 травня 1978 року в Римі в багажнику червоного «Рено», припаркованого в центрі міста, на віа Каетані, якраз на півдорозі між штаб-квартирами партій християнських демократів і комуністів, було виявлено спотворений автоматною чергою труп Альдо Моро. Очевидно, це був акт залякування.

Червоні бригади не пережили закінчення холодної війни після розколу в 1984 році і арештів або втечі більшості членів угруповання. У 1980-х роках група була практично повністю розгромлена зусиллями італійських правоохоронних органів, суттєву допомогу яким надали заарештовані члени угруповання, які сприяли розшуку товаришів, що залишаються на волі, в обмін на поблажливість при притягненні до відповідальності.

Але у 2000 р., у той момент, коли в РФ знову з'явилися величезні нафтогазові доходи, Червоні бригади почали збиратися знов. У 2000-х роках для позначення ліворадикальних організацій Комінтерна, що почали відроджуватися, італійські журналісти почали використовувати термін Нові Червоні бригади.

У Німеччині агенти Комінтерну створили Фракцію Червоної армії (РАФ, RAF — нім. Rote Armee Fraktion) — німецьку ліворадикальну терористичну організацію, що діяла у ФРН та Західному Берліні у 1968-1998 роках. Вона була заснована у 1968 році Андреасом Баадером, Гудрун Енслін, Хорстом Малером, Ульрікою Майнхоф, Ірмгард Меллер та іншими, названа, вочевидь, на честь Червоної армії і організована за зразком схожих партизанських груп, створених Комінтерном у Південній Америці. Її учасники розглядали свою діяльність як міську партизанську війну, спрямовану проти державного апарату та класу буржуазії.

Група відповідальна за скоєння 34 вбивств, серії банківських нальотів, вибухів військових та цивільних установ та замахів на високопоставлених осіб. Історія організації, яку також називають об'єднанням (нім. Vereinigung), налічує 4 покоління. 20 квітня 1998 року угруповання офіційно оголосило про саморозпуск. Логотип RAF — червона зірка, на тлі якої зображений пістолет-кулемет Heckler & Koch MP5 ранньої конструкції (з прямим магазином).

Найбільш відомий акт тероризму RAF — вбивство Генерального прокурора ФРН Зігфріда Бубака і двох його охоронців Вольфганга Гебеля і Георга Вюрстера, скоєне 7 квітня 1977 р. У той час, коли Бубак у своєму «Мерседесі» прямував на роботу, автомобіль зазнав озброєння. 15 куль було випущено з пістолета-кулемету злочинцем, що рухався поряд на мотоциклі. Відповідальність негайно взяло він підрозділ РАФ імені Ульрики Майнхоф. На сьогоднішній день доведено причетність до злочину Крістіана Клара, Кнута Фолькертса, Гюнтера Зонненберга та Брігітти Монхаупт. Хто саме керував мотоциклом і хто зробив постріли, досі невідомо.

В Ізраїлі та Палестині Комінтерн створив Народний фронт визволення Палестини (НФОП, англ.) — ліворадикальну марксистську воєнізовану організацію, яка виступає за створення незалежної Палестинської держави. Заснована в 1967 з трьох палестинських груп, що злилися: «Палестинського визвольного фронту» Ахмада Джибріла (створений в 1961), групи «Герої Повернення» і групи «Мстяща молодь». Угруповання відоме також як «Група Червоні орли», «Група Халхул». НФОП визнано терористичною організацією в США, Канаді, ЄС, Великій Британії та Ізраїлі.

Засновник партії та її лідер з 1967 до 2008 — Жорж Хабаш. Його найближчий помічник, який займався до своєї смерті у 1978, основним плануванням та проведенням терактів – Вадей Хаддад. Нині лідер руху – Ахмад Саадат. Члени організації зробили перші в історії тероризму акції з викрадення пасажирських літаків, зокрема, викрадення літаків та захоплення заручників у «Доусон філд» (Йорданія) у 1970. Деякий час у тренувальних таборах НФОП проходив підготовку найвідоміший терорист Комінтерну — Карлос Ілліч Рамірес, також відомий як «Карлос Шакал». З НФОП також співпрацювали інші ліворадикальні організації-члени Комінтерну, такі як Фракція Червоної Армії та Червона армія Японії.

І тут цікавим буде те, як взаємодіяли осередки Комінтерну у різних країнах.

Викрадення літака «Ландсхут» — один з епізодів Німецької осені, що стався в четвер 13 жовтня 1977 року, коли терористи з Народного фронту визволення Палестини захопили пасажирський літак Boeing 737-230QC "Landshut" німецької авіакомпанії Lufthansa. Літак перебував у владі викрадачів четверо з половиною доби, перш ніж у ніч на 18 жовтня, вже в Сомалі, був звільнений загоном західнонімецького антитерористичного спецназу за підтримки місцевої влади.

13 жовтня борт D-ABCE виконав пасажирський рейс із Франкфурта-на-Майні до Мальорки, який пройшов без відхилень. Далі мав зворотний рейс — LH-181. О 13:00 GMT[*1] (11:00 за місцевим часом) лайнер з 86 пасажирами та 5 членами екіпажу піднявся в повітря і попрямував у бік Німеччини. Політ проходив на ешелоні 340 (34 000 футів (10 400 м)), з моменту вильоту пройшло 40 хвилин, літак був на підльоті до Марселя, коли в кабіну раптом увірвався озброєний пістолетом чоловік, який оголосив пілотам, що лайнер захоплений, після чого вигнав другого пілота Юргена Фітора у салон.

Усього викрадачів було четверо — двоє чоловіків і дві жінки, які називали себе Диверсанти мучениці Халіми, що діяли під цим псевдонімом на честь німецької терористки Брігітти Кульманн, ліквідованої роком раніше в Уганді ізраїльським спецназом при звільненні заручників з французького Airbus A3. Їхній лідер називав себе Командир мучеників Махмуд, на честь псевдоніма іншого вбитого в Уганді терориста — Вільфріда Бєзе. Насправді за цим псевдонімом ховався 23-річний палестинець Зохайр Юсіф Акаш (Zohair Youssif Akache) із Народного фронту визволення Палестини (НФОП).

Інші троє викрадачів використовували псевдоніми Сорайя Ансарі, Різа Аббасі, Шаназ Голун, за якими ховалися відповідно 22-річна палестинка Сухайла Сайєх (Suhaila Sayeh) та ліванці 23-річний Вабіль Харб (Wabil Harb) та 22-річна Хінд Аламе (Hind Alameh). Зброя на борт була пронесена в косметичних наборах, а всього терористи мали два пістолети, 4 ручні гранати і пластикову бомбу із зарядом вагою в півкілограма.

Махмуд вимагав летіти на Кіпр, але його переконали, що запасу палива на борту недостатньо і потрібна дозаправка. Повернувши на схід, о 15:45 рейс 181 приземлився в аеропорту Фьюмічіно міста Рим. Тут терористи висунули свої вимоги, які були такими ж, як і під час викрадення німецького промисловця Ганса Мартіна Шлайєра фракцією Червоної Армії (RAF) п'ятьма тижнями раніше: звільнити з німецьких в'язниць 10 терористів із РАФ, а також двох палестинських терористів із турецьких в'язниць та викуп у 15 мільйонів доларів. Так стало зрозуміло, що НФОП та RAF діяли спільно.

Але найвідомішим терактом Комінтерну вважається вбивство ізраїльських спортсменів на Олімпіаді у Мюнхені палестинськими терористами з організації «Чорний вересень».

Чорний вересень (араб. Munazzamat Aylul al-aswad, «Організація Чорного вересня») — палестинська терористична організація, організована Комінтерном як найбільш радикальний і законспірований бойовий осередок. Вона знаходилася під повним контролем ФАТХ та Організації визволення Палестини (ОВП).

Керівництво та значну частину активістів «Чорного вересня» складали колишні члени ФАТХ, НФОП та деяких інших, дрібніших військово-політичних угруповань, що входили до складу ОВП. Чорний вересень отримував фінансування від СРСР та арабських країн та використовував для своїх тренувань інфраструктуру ОВП. З іншого боку, у своїй діяльності Чорний вересень був дуже законспірованим і користувався значною автономією, навіть керівництво ОВП не мало точних відомостей про його структуру, склад і те фінансування, яке йому надавав СРСР. І зараз стане зрозуміло – чому.

Теракт на мюнхенській Олімпіаді (Мюнхенські вбивства, Олімпійський теракт) — це масштабне вбивство, скоєне під час Олімпійських ігор у Мюнхені в 1972 році членами Чорного вересня, жертвами якого стали 11 членів ізраїльської олімпійської збірної (4 тренери, 5 учасників) західнонімецький поліцейський. 5 з 8 терористів були вбиті в переспілці з поліцією в ході спроби звільнення заручників, що провалилася, проведеної в ніч на 6 вересня. Терористам також вдалося підірвати один із гелікоптерів, у якому перебували заручники.

Трьох уцілілих терористів було захоплено, але пізніше звільнено Західною Німеччиною після захоплення Чорним вереснем авіалайнера компанії Люфтганза. Ізраїль відповів на звільнення терористів операціями «Весна молодості» та «Гнів Божий», під час яких Моссад вистежив і знищив більшість осіб, що підготували цей теракт.

Теракт на Олімпіаді викликав різку реакцію у всьому світі. Вперше у новітній олімпійській історії було припинено змагання. 6 вересня на Олімпійському стадіоні була проведена поминальна служба, яку відвідало 80 тисяч осіб та 3 тисячі атлетів. Сім'ї загиблих представляли вдова Андре Шпіцера Анкі, мати Моше Вайнберга та двоюрідний брат Вайнберга Кармель Еліаш. Під час поминальної служби у Еліаша стався серцевий напад, від якого він помер.

Відкрив панахиду увертюрою Бетховена «Егмонт» оркестр Мюнхенського оперного театру. На церемонії були присутні спортсмени з усіх країн, крім 10 арабських країн та СРСР. Що, загалом, і логічно – у ті часи навіть вбивці та терористи Комінтерну по-перше мали сміливість визнавати свої злочини, а по-друге, ще мали якісь моральні норми, які не дозволяли їм приходити на похорон убитих ними людей.

На мосту, що з'єднує Олімпійський стадіон у Мюнхені з колишнім олімпійським селом, зараз встановлено пам'ятник. На передніх дверях житлового комплексу на Коноллі-штрасі, 31, де жили ізраїльські спортсмени, було встановлено меморіальну дошку. 15 жовтня 1999 року на одній із великих освітлювальних вишок олімпійського стадіону в Сіднеї було відкрито меморіальну плиту з переліком загиблих.

Але за такої текучки в терористичних лавах десь постійно потрібно вербувати нові кадри. Нагадаю про те, як у ІККІ влилася Міжнародна школа профруху (МШП). Нагадаю про те, як Евіта Дуарте-Перон прийшла до Комінтерну саме через профспілку. Так працює перша ланка набору в Комінтерні через «союзи дружби», посольства, консульства та профспілки СРСР та РФ, іноземних держав, що мають з ними зв'язки.

Одже, ми вже вкотре стикаємося зі словом «профспілка». Але СРСР офіційно вже був державою пролетаріату, в ньому не мало бути експлуататорів, з якими потрібно боротися профспілкам. Чим же таким цікавим займалися радянські профспілки?

А ось чим.

Окрім фінансових стимулів, іноземним терористам була потрібна мотивація, чому саме вони мають працювати на СРСР, адже гроші можна заробити і старим добрим пограбуванням та продажем наркотиків. І ІМЛ працював плідно, розробляючи інструкції, доктрини, плакати та листівки, газетні публікації та телепередачі. Він надавав терористам такий ідеологічний ґрунт аж до самого 1991 року. Але до 1960 року Міжнародний відділ ЦК КПРС вже чітко розумів, що захоплення комунізмом в усьому світі пішло на спад.

Стало набагато важче вербувати нових терористів та шпигунів по всьому світу, з'явилося розуміння, що їх набагато легше готувати з нуля. І така можливість у СРСР з'явилася – після здобуття незалежності багатьма африканськими та азіатськими колоніями європейських країн, з'явилося багато молодих держав, які були недосвідчені та відкриті ідеології комунізму. Потрібна була лише база для підготовки кадрів.

Рішення про створення у СРСР РУДН, міжнародного Університету дружби народів, офіційно було зумовлено допомогою країнам, які завоювали свободу від колоніальної залежності на межі 1950—1960-х років. Основним завданням РУДН стала підготовка висококваліфікованих національних кадрів для країн Азії, Африки та Латинської Америки, вихованих у дусі дружби між народами. Ну ви зрозуміли.

Крім того, університет надає можливість здобути вищу освіту і російській молоді, читай — «інтернаціоналістам», диверсантам, шпигунам та терористам. А також пропагандистам, військовим, економічним та політичним радникам — словом, усім своїм найманцям, яких ще СРСР планував відправляти до цих країн, а тепер — планує РФ.

Звісно, під час СРСР їх ще не звали найманцями. Але вони повною мірою починали себе ними відчувати, приїжджаючи в ці країни як «радники». А зараз РФ не має навіть таких обмежень і відкрито використовує свої приватні військові компанії та найманців в усьому світі.

Прийом студентів здійснювався через громадські організації та урядові установи, посольства та консульства СРСР, надалі — РФ. Засновниками РУДН виступили Всесоюзна центральна рада професійних спілок (ВЦРПС), Радянський комітет солідарності країн Азії та Африки, Спілка радянських товариств дружби та культурних зв'язків із зарубіжними країнами (ССОД).

Ось і спливли наші старі знайомі – ВЦРПС (зараз – ФНПР). Той, що продовжує тримати у вузді своїх робітників і щосили боротися за права робітників в інших країнах. А також нова назва – ССОД. Це теж знайомий нам відділ Контори (КДБ) під іншою назвою, тут вони тісно співпрацюють.

Будівля Всесоюзної центральної ради профспілок (ВЦРПС) за адресою Ленінський проспект, будинок 42, корпуси 1—5 у Москві, вже була спроектована та збудована у 1931—1936 роках як корпуси студентських гуртожитків Ленінського комвузу або Міжнародної ленінської школи (МЛШ) — спеціального для діячів-інтернаціоналістів, читай – діячів Комінтерну.

Пізніше будівля ВЦРПС була перепланована для розміщення її керівних органів і в 1959 році — надбудована. І от ця надбудова викликає неабиякий інтерес. Справді, хто в СРСР з його територіями та гігантоманією може заявляти права на те, що йому не хочеться нікуди переїжджати, а треба надбудувати ось цей конкретний будинок у цьому конкретному місці, причому з дуже специфічними вимогами до цієї надбудови, які і не всім будівельникам відомі, а лише генеральним підрядникам?

Так, звичайно, наші старі знайомі — пропагандисти Комінтерну. А як же інакше, адже дружити треба і з іноземними робітниками та іноземними профспілками, причому дуже, дуже потрібно. Але треба робити це так, щоб про підготовку терористів ніхто не знав. Тому природно, що будівля і після надбудови (особливо після надбудови) охороняється державою як об'єкт культурної спадщини регіонального значення, читай — у надбудову та справи комінтернівців нікому без відповідного допуску пхати свого носа не рекомендується.

Попередню частину серії «Комінтерн» читайте тут:

https://site.ua/maxim.melnik.13893/komintern-castina-2-1943-1956-i0959rq

Наступну частину серії «Комінтерн» читайте тут:

https://site.ua/maxim.melnik.13893/komintern-castina-3-1956-1986-i72qznm

Далі буде про те, що сталося із Комінтерном після 1986 року.