Комінтерн, частина 2

Комінтерн, частина 2 (1943-1956)

Вперше опубліковано на Лінії оборони.

Комінтерн – найбільша у світі терористична організація. Продовжуємо розповідати про неї.

Тодішня політика СРСР була дуже простою. Він прагнув використовувати союзників з їхньою довірливістю у військовий та післявоєнний період, використовувати їх ресурси та допомогу, кредити та репарації з підкорених країн. Наступною радянською метою було створення економічного хаосу в Європі та виснаження американських ресурсів у процесі надання економічної допомоги Європі.

Символічно, що після розпуску Комінтерну 15 травня 1943 р. деякий час у головному корпусі Виконкому Комінтерну (ВККІ), у кабінетах його босів розміщувалися військові розвідники СМЕРШу. Допити проводилися в іншому місці, шпигунів та диверсантів тримали в Ростокіно та Кушнаренковому, але у ВККІ був потужний радіоцентр, який приймав та обробляв радіодонесення, готував розвідгрупи до виконання операцій тощо. Наприкінці 1943 року на зміну СМЕРШу у будівлю ВККІ прийшли науково-дослідні інститути — спадкоємці відділів СМЕРШу у структурі Комінтерну. Самі розумієте, що це були за дослідження — мінно-вибухова справа, пропаганда, посібники з диверсіонної справи, інша теорія тероризму. Найбільшим з цих інститутів був НДІ №205 — але про нього варто буде поговорити окремо.

Звісно, у 1943 році Сталін не відмовився від ідеї світової революції — а якщо говорити прямо, то світового панування. Він просто законсервував цю ідею до більш слушних часів. Йому потрібно було підтримувати добрі стосунки з лідерами США та Великобританії. Тимчасово вони стали союзниками Сталіна, але лише після того, як його зрадив найкращий союзник у захопленні Європи — Гітлер.

Сталін завжди вважав США та Великобританію справжніми ворогами СРСР. Тому після 1943 СРСР активно готував і виховував нових європейських комуністів для створення у загалом націоналістичному, не політичному партизанському Опорі організованих комуністичних осередків, які стануть зародком його майбутніх революційних армій.

У цьому йому несвідомо допомагали західні союзники, щедро постачаючи партизанів зброєю для перемоги над нацистами. Але нацизм був переможений, а ця таємна комуністична армія лишилася. Вона ще довгий час існувала в Італії та Франції (а деякі її нові терористичні осередки і зараз існують) і все ще чекає на сигнал до виступу.

Одже: привіт, «доктрина Герасимова»! Так, її вигадав зовсім не генерал Герасимов, з його обличчям спадкового дегенерата та алкоголіка, і навіть не його відомі (і трохи інтелектуальніші) радники. Як то кажуть, усе вже вкрадено до нас.

І ось, у вересні 1947 року, після паризької конференції про допомогу Маршалла, що відбулася у червні 1947 року, Сталін вже збирає соціалістичні партії для створення Комінформу — Комуністичного інформаційного бюро, як наступника та заміни, а якщо говорити відкрито – то нової вивіски Комінтерну. Це рішення ухвалювали на секретній нараді, у якій брали участь правлячі комуністичні партії СРСР та його шести сателітів, а також комуністичні партії Італії та Франції. Офіційна прив'язка та повне підпорядкування цієї групи Москві були підкреслені калібром двох російських учасників цієї наради. Це були найближчі помічники Сталіна, Андрій Жданов та Георгій Маленков, обидва члени правлячого Політбюро, з яких Жданов до того ж мав звання генерал-полковника.

Комінформ став мережею, створеною комуністичними партіями Болгарії, Чехословаччини, Франції, Угорщини, Італії, Польщі, Румунії, Радянського Союзу та Югославії (пізніше, у 1948 році вона була виключена через розбіжності Сталіна та Тіто). Надалі передбачалося, що у разі кризи і депресії США і Англія будуть розтрощені одночасними ударами ззовні та зсередини. Це був давній генеральний план Сталіна, і він залишається незмінним і досі, коли СРСР давно вже немає. Комінтерн – радянська, а зараз – російська п'ята колона – залишається головною зброєю російських диктаторів, тому що вони добре знають слабкості російської військової машини у протистоянні з НАТО.

Крім СРСР та шести її маріонеток, у нарадах також брали участь комуністичні партії Італії та Франції. Це розкриває радянську стратегію здійснення світової революції на виплат. Характерною рисою росіян завжди є їхнє прагнення поступової реалізації своїх планів. Ця ж стратегія завжди дозволяла їм досягти повного контролю над росією у жорстокій боротьбі з внутрішньою опозицією. Всі подальші досягнення росіян з 1947 року були засновані на цій стратегії. Вони планували кожен свій крок, щоб довести ситуацію до межі війни. І з кожним кроком для тих, хто протистоїть цьому, стає важче стримувати цю повзучу агресію. Перший етап плану, як завжди, чекає на умови для своєї реалізації в Європі.

Отже, вже 12 жовтня 1947 з великою помпою Москва в офіційному комюніке оголосила про відродження Комінтерну під новою назвою — Комінформ. Велика брехня Сталіна у тому, що СРСР нібито відмовився від ідеї світової революції. Відродження Комінтерну по суті означало оголошення нової війни Заходу, війни проти свободи і гідності людини по всьому світу.

А першим етапом цієї стратегії Сталіна після Другої світової війни була агресія у Греції. Він сподівався, що громадянська війна в Греції буде розвиватися на користь підтримуваних СРСР партизанів і що Америка не вступить у війну заради Греції. Ось чому у Греції Комінтерн, силами місцевих комуністів та напряму своїх агентів, проводив масовану пропагандистську кампанію, яка доповнювала військову допомогу партизанам. Після комуністичного перевороту в Греції мала настати черга Італії, а потім Франції. Революція в Італії та Франції була вже також підготовлена, і про це нам говорить склад учасників московської наради.

Тим часом, під вивіскою Комінформу СРСР продовжує підготовку терористів. У Ірландії продовжується підтримка марксистських оперативників в Ірландській Республіканській Армії (ІРА), таких як Бетті Сінклер, Шон Макбрайд і засновник та голова Ірландської Комуністичної партії Майкл О'Ріордан, які мають невдовзі зіграти свою роль у терористичній діяльності ІРА в Ірландії та Британії.

Проте Комінформ був лише міжнародною вивіскою, яку нове Політбюро згодом закриє, невдовзі після смерті Сталіна. У СРСР у Комінтерна вже давно був неофіційний, секретний наступник — Міжнародний відділ (МВ) ЦК КПРС — підрозділ, який виробляв і проводив міжнародну політику КПРС та СРСР. МВ був утворений 13 червня 1943 року на базі Виконкому Комінтерну, розташовувався у іншій будівлі на Старій площі, 8 і вже був фактичним секретним наступником Виконкому Комінтерну після розпуску останнього в 1943 році. Керівником відділу за посадою був Секретар ЦК КПРС. Весь цей час відділ продовжував таємно розвивати та підтримувати, у тому числі й фінансово, становлення та розвиток комуністичних партій та «активні заходи», читай – тероризм, шпигунство, постачання зброї та наркотиків у різних регіонах світу.

Так, у цей період МВ ЦК КПРС допоміг створити партизанський штаб (звісно ж, під керівництвом комуністів) у Польщі навесні 1944 року, надіславши зброю та засоби зв'язку. Також МВ керував антинацистською боротьбою у Югославії, Угорщині, Румунії, Болгарії та частково у Фінляндії, створюючі бойові групи та отряди, що знадобляться СРСР як у боротьбі проти Тіто, так і у підготовці шпигунської мережі на території Фінляндії.

По лінії МВ підтримкою СРСР користувалася Італійська комуністична партія (Partito Comunista Italiano, PCI). Комуністи в усіх неокупованих Червоною Армією країнах отримали вказівки з Москви брати участь у створених на Заході нових вільних урядах. У жовтні 1943 року Великобританія і Сполучені Штати визнали уряд Бадольо, який був пов'язаний з королем Вітторіо Еммануеле III. Димитров та лідер PCI Пальміро Тольятті (також відомий діяч Комінтерну) виступали проти підтримки цього уряду, який вони вважали реакційним, некомпетентним і непопулярним. Однак у березні 1944 року Сталін на таємній зустрічі в Кремлі з Тольятті чітко дав зрозуміти, що PCI мала підтримати Бадольо та короля. Аргумент Сталіна полягав у тому, що внутрішня боротьба послабить антинімецьку справу — якщо король був готовий воювати з німцями, то не було сенсу вимагати його зречення. Коли Тольятті прибув до Італії, він виступив із промовою в Салерно (біля Неаполя), у якій підтримав участь комуністів в уряді. Svolta di Salerno (переломний момент у Салерно) був великою подією в історії італійських лівих. В Італії, спільно з мафією та за допомоги грошей від транзиту та продажу наркотиків, починають готуватися підпільні комуністичні осередки, які пізніше виллються у криваві терористичні Червоні бригади.

У випадку Франції СРСР також сприяв співпраці з ширшим Опором. МВ підтримував Французьку комуністичну партію (Parti communiste français, PCF) — як фінансово, так і зброєю, у тому числі і після війни. На окупованому материку очолюваний комуністами Національний фронт працював, принаймні на папері, під керівництвом голлістської Національної ради опору (CNR), а сили комуністичного опору співпрацювали з іншими підпільниками. У квітні 1944 року PCF зайняла посади у Французькому комітеті національного визволення (CFLN) де Голля, який базувався в Алжирі. Тоді він відіграв важливу роль у Тимчасовому уряді, створеному в червні 1944 року, який із серпня базувався у звільненому Парижі. У листопаді 1944 року, коли лідер французького Комінтерну Моріс Торез вже готувався разом з Тольятті їхати з Москви додому, Сталін особисто закликав його дотримуватися обережної політики, зокрема протистояти утриманню комуністами окремих збройних загонів. Він, очевидно, вважав, що прийняття формальне прийняття умов західних союзників в Італії та Франції зміцнить радянську переговорну позицію щодо країн Східної Європи, коли Червона армія нарешті прибуде туди. А коли армія СРСР вже буде на території цих країн, він буде говорити з Заходом з позиції сили.

Звичайно, наступ радянських збройних сил у другій половині 1944 року мав ще більше значення для поширення комуністичної влади, ніж події в Західній Європі. Протягом двох десятиліть Сталін дивився на Червону Армію як на знаряддя поширення комуністичного впливу. Він зрозумів, що врешті-решт фізичний контроль може визначити політичний склад сусідніх територій. Показовим є його коментар 1939 року Димитрову про те, що «Діяльність Червоної Армії є також справою світової революції». Коли британці в 1941–1942 рр. відмовилися формально визнати довоєнний кордон СРСР — з нещодавно анексованими країнами Балтії, східною Польщею та Бессарабією/Молдовою — Сталін запевнив Молотова, що йому не варто турбуватися про дипломатичні невдачі: «Питання кордонів у тій чи іншій частині нашої країни буде вирішено силою». Мілован Джілас, один із лідерів югославських комуністів, також згадував, що в приватній розмові у квітні 1945 року Сталін розширив зв'язок між військовою стратегією та «революційною» політикою: «Ця війна не така, як у минулому — той, хто займає територію, також нав'язує їй свою власну соціальну систему. Кожен нав'язує свою систему, наскільки це в силах його армії. Інакше й бути не може».

Коло замкнулося. СРСР, який засуджував імперіалістичну політику капіталістичних держав, сам показав свою імперіалістичну сутність.

Дипломатичне визнання західними державами Угорщини, Польщі та Румунії, а потім розкол з Заходом через «план Маршалла» дали підставу Москві натиснути на компартії східноєвропейських країн задля переходу до рішучих кроків. Радянське керівництво, усвідомивши, що США розпочали створення сфери свого впливу в Західній Європі, вирішило сприяти більшовізації Східної Європи.

Домагаючись послаблення конкурентів, компартії спиралися на командні позиції, що вони встигли придбати органів внутрішніх справ та інших силових структурах. Багатопартійність ставала формальністю. Позицій некомуністичних партій підривалися з допомогою провокування розколів у них. Така тактика була застосована щодо Партії дрібних сільських господарів в Угорщині та Польській селянській партії. Обидві партії послабшали і врешті-решт стали союзниками комуністів.

Але найпотужнішим засобом у руках комуністів була фабрикація справ за звинуваченням опозиції у змовах проти держави. У Болгарії, де після формування уряду Георгія Димитрова 1946 р. зберігало вплив опозиційне крило Болгарського землеробського народного союзу, його лідер Нікола Пєтков був звинувачений у 1947 р. у змові і страчений. Тоді ж у Румунії було засуджено до довічного ув'язнення лідера Націонал-цараністської партії Юліу Маніу, а саму партію – розпущено. В Угорщині прем'єр-міністр Ф. Надь у травні 1947 р. після викриття чергової «змови» відмовився повернутися на батьківщину зі Швейцарії. Вимушений був емігрувати, як уже говорилося, і колишній віце-прем'єр Польщі С.Миколайчик.

Комуністам не завжди вдавалося захоплювати владу одразу. В Угорщині під час виборів серпня 1947 р. їм вдалося отримати лише 21,5% голосів і довелося зберегти коаліцію з ослабленими «дрібними господарями» (представники останніх обіймали посади прем'єр-міністрів до 1952 р.). З метою позбавити комуністів від суперників на лівому фланзі, Москва почала ініціювати об'єднання комуністичних партій із соціал-демократичними. Угруповання соціал-демократів, які не бажали об'єднуватися з комуністами, змушували саморозпуститися, а їхніх лідерів відправляли у еміграцію.

Після зречення наприкінці 1947 р. короля Міхая V у всіх східноєвропейських країнах було встановлено республіканську форму правління. Народні фронти з партійних коаліцій перетворилися на парасолькові структури, керовані компартіями і об'єднували всі громадські організації, що були в тій чи іншій країні. До осені 1947 р. у країнах Східної Європи, крім Чехословаччини та Угорщини, комуністи визначали спрямованість урядових курсів.

Осмілівши після зміцнення позицій у Східній Європі, Сталін вирішив натиснути і на ФРН, оскільки Червона Армія контролювала кордон Західного Берліну. Агенти Комінтерну доповідали йому про те, що у місті існують осередки, які співчувають комуністам, а іншого постачання, крім поставок через кордон, у Західному Берліні немає.

Почалася перша берлінська криза, яка тривала з 1 квітня 1948-го по травень 1949-го. Офіційним приводом початку кризи стала реформа німецької марки у ФРН. Неофіційно — Сталін цілком серйозно вирішив повторити український Голодомор у центрі Європи, мовляв, будуть пухнути від голоду — підуть на всі мої умови. Сталін розпорядився повністю блокувати сполучення із Західним Берліном. З 1 квітня 1948 року прохід у Західний Берлін здійснювався лише за спецдозволами, 24 червня було скасовано всі види сполучень з містом. І США розпочали програму допомоги Берліну «Повітряний Міст». За 321 день блокади було здійснено понад 277 тис. вильотів літаків, доставлено 2,5 млн. тонн вантажів. У травні 1949 року блокаду Берліна було скасовано.

Інтернаціоналісти та радянські найманці Комінтерну в Кореї. 25 червня 1950 року армія КНДР (чисельністю близько 130 тис. чоловік, 258 танків) розпочала наступ на південь. 28 червня було взято Сеул, південнокорейські війська (100 тис. Чоловік) відступали. На початку війни у військах КНДР перебували 148 радянських військових радників (надалі їх «офіційна» кількість коливалася від 130 до 240). Але ще 4300 «неофіційних» радянських найманців прибули по лінії Комінтерну протягом місяця. До тисячі радянських військових радників, що забезпечували війну у КНДР радянською зброєю та натренованими воювати нею китайськими комуністами, також перебували у Китаї. А загалом у війні у Кореї взяли участь до 40 тис. радянських військовослужбовців.

Звісно ж, кількість радянських «інтернаціоналістів» у північній Кореї не можна було порівняти з тим, що зробили китайці під час цієї війни. Китай ввів у КНДР мільйонну армію і назвав їх усіх добровольцями. «Мільйон китайських добровольців хочуть боротися за свободу корейського народу», читай — за китайську владу у Кореї. Але радянська зброя тоді суттєво допомогла — і китайцям, і південнокорейським комуністам.

25–30 червня на надзвичайній сесії Ради Безпеки ООН КНДР було оголошено агресором. Восени військам ООН під командуванням генерала Дугласа Макартура вдалося перехопити ініціативу і, висадивши 15 вересня 1950 морський десант у тилу військ КНДР, звільнити Сеул. У жовтні США та союзники продовжували просуватися на північ, захопили Пхеньян та вийшли до кордону з Китаєм. Наприкінці жовтня у війну вступили війська КНР (чисельністю до 1 млн. осіб), які відкинули частини ООН назад.

У зв'язку з просуванням американських військ на північ керівництво СРСР у листопаді ухвалило рішення сформувати у Північно-Східному Китаї 64-й винищувальний авіаційний корпус (ВАК; командир генерал-майор Іван Бєлов). На той час у його складі було 209 літаків, що базувалися на авіабазах Мукден, Аньшань, Аньдун, Мяогоу та Дапу. Усі дивізії вважалися елітними та входили до складу авіації Московського військового округу, якою командував Василь Сталін.

Склад корпусу та кількість літаків не були постійними. Зміна частин та з'єднань відбувалася, як правило, після 8–14 місяців їх перебування в зоні воєнних дій. Загалом у складі корпусу побували 12 винищувальних авіадивізій (однієї з них командував тричі Герой Радянського Союзу полковник Іван Кожедуб). Загальна чисельність особового складу корпусу сягала 26 тис. осіб. На озброєнні спочатку були винищувачі МіГ-15, Як-11 та Ла-9, надалі їх змінили МіГ-15біс. Протягом 1951 року війська КНДР та КНР двічі захоплювали Сеул та відступали.

До кінця 1951 лінія фронту стабілізувалася по 38-ї паралелі. Весь цей час вели активні дії штурмової та бомбардувальної авіації ВПС США, яка виводила з ладу комунікації та промислові центри КНДР, завдаючи відчутних збитків. На початку 1953 року стало ясно, що здобути перемогу шляхом бомбардувань КНДР неможливо, а всі сухопутні наступи обох сторін виявлялися невдалими. 27 липня 1953 року було підписано угоду про перемир'я. Мирний договір між КНДР та Республікою Корея не укладено і досі.

Тим часом, у Німецькій Демократичній Республіці (НДР) — до речі, дуже схоже на ДНР, люблять росіяни сепаратистські «народні республіки», сталася Друга берлінська криза.

Друга берлінська криза: квітень-червень 1953 року. Після ухвали ради міністрів НДР про десятивідсоткове підвищення норм виробітку в Німеччині почалися масові страйки. 17 червня 100 тис. берлінців вийшли до міста з вимогами відставки уряду. Лаврентій Берія наказав командувачу радянських військ у НДР генералу Гречку задіяти війська. Танки та загони Народної поліції НДР відкрили вогонь. В акції брали участь близько 10 тис. німецьких поліцейських та 3000 радянських солдатів. За даними МДБ НДР, загинули 29 цивільних осіб, за свідченням західних ЗМІ – кілька тисяч.

Суецька криза 1956 року. Стрімке зближення Москви та Каїра почалося після того, як у 1954 році президент Єгипту Гамаль Абдель Насер проголосив курс на побудову арабського соціалізму. Одночасно Єгипет претендував на роль країни-лідера арабського світу.

Наполеглива робота агентів Комінтерну у колишніх колоніях европейських країн на Близькому Сході та в Африці, що тільки здобули або збиралися здобути незалежність, почала приносити свої плоди. У наступному періоді роботи Комінтерну, у 60-х роках, ми побачимо справжній «парад суверенітетів» у Африці, і новий підхід, який Комінтерн застосує для роботи з цими країнами. А починається це саме зараз, у 1954 році.

Саме у той момент Кремль задумався про поширення свого впливу на Близький Схід, і Єгипет якнайкраще підходив на роль його провідника в регіоні. До країни таємно прибула велика кількість агентів Міжнародного відділу (так тепер називався Комінтерн) та нового 10-го управління ГШ СА Міністерства оборони (МО) СРСР, які налагодили зв'язки з вищим керівництвом країни та єгипетською армією.

Було складено списки озброєння та перелік спеціальностей та приблизну кількість військових радників (читай: радянських «інтернаціоналістів», найманців на службі у іноземної держави), в основному зенітників, танкістів та моряків, що були необхідні Єгипту для того, щоб розпочати нову війну на Близькому Сході.

Як результат, в рамках угоди Єгипту з Чехословаччини протягом 1955 року було поставлено велику кількість нової зброї радянського та східноєвропейського виробництва: 150 реактивних винищувачів Міг-15 і МіГ-17; 50 бомбардувальників Іл-28; 70 транспортних і навчальних літаків; 230 танків Т-34-85; 100 самохідних установок СУ-100; 200 бронетранспортерів БТР-152; 340 польових і протитанкових та 160 зенітних гармат. З Польщі, за тією ж угодою, надійшли: 6 підводних човнів, 2 есмінці, 4 тральщики, 12 торпедних катерів, і поставки продовжувалися далі. Радянські та чеські інструктори мали навчити єгипетських і сирійських військових користуванню зброєю. До 1956 року єгипетські збройні сили вчетверо перевершували за своєю силою армію Ізраїля.

Спираючись на підтримку СРСР, Єгипет домігся виведення військ Великобританії із зони націоналізованого ним Суецького каналу, закрив сам канал для судів Ізраїлю, а потім оголосив фактичну блокаду всього ізраїльського узбережжя. У 1956 році з ініціативи Єгипту було створено єдине (з Сирією та Йорданією) військове командування, мета якого не приховувалася: підготовка бліцкригу проти Тель-Авіва.

Але Ізраїль не став чекати на напад. У ніч 30 жовтня 1956 року його армія зробила стрімкий бросок у бік каналу. Усього за п'ять днів дев'ять ізраїльських сухопутних бригад за підтримки 136 бойових літаків пройшли наскрізь весь Синайський півострів, розгромивши чотири єгипетські з'єднання загальною чисельністю 30 тис. солдатів і заволодівши їхньою бойовою технікою та зброєю.

На другий день конфлікту на боці Ізраїлю виступили частини ВПС Англії та Франції (ще приблизно 500 літаків). Вони завдавали ударів по Суецу та головним єгипетським містам — Каїру та Олександрії. Протистояти такому угрупованню в повітрі єгипетська авіація була просто не в змозі. ВПС Єгипту, попри наявності великої кількості літаків та великої кількості пілотів, що бажали йти у бій загалом, на той момент мала недостатньо підготовлених пілотів із достатнім нальотом на радянській техніці. Винищувачі МіГ-15біс і бомбардувальники Іл-28, що тільки що надійшли з СРСР, ще не були освоєні місцевими пілотами. Тому разом із ними в бій вступили радянські найманці (даних про кількість радянських жертв немає). Паралельно до Єгипту із СРСР було додатково перекинуто перехоплювачі МіГ-17.

Однак сили у повітрі усе одно були нерівні, і єгипетське керівництво прийняло рішення про термінову евакуацію літаків, що вціліли, подалі від зони боїв. Знов-таки за допомоги радянських екіпажів МіГ-15біс перегнали на південь Єгипту, в Луксор, а Іл-28 — до Саудівської Аравії. Втративши понад 1 650 осіб убитими та 5 тис. пораненими, єгипетська армія стала небоєздатною. До 6 листопада ізраїльська армія вийшла до Суецького каналу і була близька до встановлення повного контролю над ним.

У відповідь СРСР виступив із дипломатичним демаршем. МЗС направило до Ради Безпеки ООН телеграму-ультиматум, в якій вимагало від Лондона, Парижа і Тель-Авіва припинити війну протягом 12 годин і прибрати всі війська з території Єгипту за три доби. Інакше Радянський Союз загрожував прямою військовою підтримкою Єгипту. Одночасно лідерам зазначених країн відправили персональні послання, в яких дуже недвозначно натякалося на якусь «ракетну техніку», яка може бути задіяна Радянським Союзом у разі їхньої невірної реакції на попередження Москви.

Протягом наступних двох днів Британія та Франція погодилися виконати умови СРСР. Останнім пішов на поступки Ізраїль. Результатом подальших переговорів стало повернення Єгиптом Ізраїлю права на свободу судноплавства у зоні Суеца. На кордоні двох країн було вперше в історії розміщено миротворчий контингент ООН. Через рік після закінчення війни для поповнення та подальшого нарощування арсеналів єгипетських збройних сил Радянський Союз прийняв рішення про початок грандіозних поставок до цієї країни ще досконаліших видів озброєнь. Закуповував їх Каїр на кредити тієї ж Москви, надані під 2% річних. Проте Єгипет засвоїв урок. Нова велика війна на Близькому Сході трапилася лише за десять років.

Але далі у СРСР просунутися не вийшло. Змінилася не тільки міжнародна обстановка — змінився й розклад сил у самому СРСР, особливо після того, як помер Сталін. Почалася «хрущовська відлига», яка триватиме близько десяти років. І Комінформ припинив існування в 1956 році незабаром після смерті Сталіна і знакового XX з'їзду КПРС, що послідував за нею. Офіційного правонаступника Комінформ не мав. Традиційний міжнародний комуністичний рух групувався навколо Компартії Греції (Соціалістичний інтернаціонал). Але ми вже знаємо, чому саме Греція та які надії все ще покладав СРСР на громадянську війну у цій країні.

Далі буде про те, що сталося із Комінтерном після 1956 року.

Попередню частину серії «Комінтерн» читайте тут:

https://site.ua/maxim.melnik.13893/komintern-castina-1-1919-1943-i7le2ng

Наступну частину серії «Комінтерн» читайте тут:

https://site.ua/maxim.melnik.13893/komintern-castina-3-1956-1986-i72qznm