Прибравши із теми миру на Донбасі всю популістичну водичку, маніпуляції і наївні уявлення про «іншу» Росію - в решті матимемо доволі зрозумілу картину.
1. Якщо у офісі президента раптом думають, що припинити перестрілки на лінії розмежування то є перший крок до мирного врегулювання — вони глибоко помиляються. Донбаська історія для того і починалася, щоб «стрілялось» і «вбивалось», а не «мирилось» і «домовлялось».
2. Часті дзвінки в Кремль ніяк не втихомирять Путіна. Очільник РФ завжди грає свою роль про «іхтамнєтов» і «самостоятєльность рєспублік». Вовчик завжди послідовний у своїй брехні. І будь-який «крок назустріч» він сприйматиме за слабкість, на яку обов'язково слід надавити. Щоб до цього допетрати, новій команді, схоже, потрібен час (ну або кілька сотень вбитих українських воїнів). Однак було б добре, якщо вони це усвідомили до того моменту, коли російська армія знову вирішить «защіщять руззкоязичноє насєлєніє от біндер».
3. Так само не вийде «відгородитися» від православнутої кремлівської гопоти та уголовщини Лугандонії, щоб будувати «успішну Україну». «Там тоже люді» собі чомусь одного разу вирішили, що половини Донбасу їм буде мало — «дайош весь Юго-Восток» і «танкі на Львов» (як мінімум). Ми маємо справу з реваншистами-фанатиками.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ТРИ ЦВЯХИ У ДОМОВИНУ ПОЛІТИКИ ЗЕ!
4. Марно надіятися на велику роль дипломатії. Росіяни на своє нещастя розуміють виключно грубу силу, а не «магію» переговорів. Далеко не потрібно ходити — ситуація зі знищенням ПВК «Вагнер» в Сирії і поразка від Чечні в 1994-1996 рр. стали тому підтвердженням.
5. Для адептів беззаперечної допомоги Заходу і цілковитої підтримки від ЄС та США у мене погані новини. В сучасному світі авангардною є бізнес-логіка. Взяти хоча б Трампа, який з головою поринув у переговори з Китаєм, йому не до України взагалі. Тим паче, що останнє його рішення стосувалося скорочення видатків на «іноземну допомогу». Чи говорять взагалі зараз про Україну? Так, періодично, але втома від теми накопичила апатію — це було цікаво 5 років тому.
У Європі вже відкрито планують запуск «Північного потоку-2», повернули Москву у ПАРЄ і реально обговорюють зняття санкцій з РФ. Все це на фоні активного приходу до влади у ряді країн ЄС «правих» популістів, які давно виступають у спайці з кремлівським режимом.
Ніякими принципами і ніякою допомогою тут і не пахне. Варто згадати лиш як вся ця «демократична» братія успішно злила Грузію в 2008 році під ті ж самі російські танки. А ви говорите про «принципи».
6. І найбільша байка — що «це все через Путіна» окупували Крим і що от як знімуть Володю — настане знову «братство-дружба-жвачка», «дешевий газ та Вакарчук з концертами в Москві», знову Кримнаш і «єдиний Донбас».
Росія — це проблема не на сьогодні-завтра. Росія — це проблема назавжди, допоки одна зі сторін не розвалиться як держава. Між соціокультурними проектами України та Росії вже кілька століть триває безперервна конкуренція за першість у «руськості» і праві на тисячолітню історичну спадщину. (Саме тому «серце» Росії, виявляється, лежить не у Москві чи Петербурзі, а «десь у Києві»; «української мови нема» і взагалі: українці, білоруси та росіяни — це «трієдіний народ»).
Це гра на виживання і у Кремлі це чудово розуміють. Чи розуміють це у Києві? Маю великий сумнів. Совок заклав багатьом переконання, що вигвалтування України — це така собі форма «братньої любові».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «МЕРТВОНАРОДЖЕНА» УКРАЇНСЬКА ДЕМОКРАТІЯ.
