Вам не здається, що ми всі – ніби в якомусь постійному нічному кошмарі, в маренні? Ми постійно тупочимося на місці, йдемо по колу чи по спіралі. Можливо, це – хвороба?
Так, українці заражені хворобою, назва якої – соціалістичне мислення.
Для того, щоб можна було почати лікування, необхідно спочатку, щоб хвора особа визнала, що є хворою, і що їй необхідне лікування. Або ж примусово лікувати. Оскільки в нас немає стороннього лікаря для примусу, необхідно розібратися, що ж з нами не так.
Це буває з деякими видами хворіб. Скажімо, алкоголізм або залежність від наркотиків. Хворі можуть не визнати проблеми – і нічого не вийде. А можуть визнати – і хоча б почати процес лікування.
І давайте так, щоб не було маніпуляцій. У нас особливий вид хвороби – соціалістичне мислення, характерне саме для пост-СРСР. Не треба сюди приплітати Швецію чи ще якісь країни. Тим більше, там не соціалізм, а щось наближене до соціал-демократії.
Насправді – і треба це визнати – соціалістичне мислення почало формуватися не в Союзі, а ще до нього – скажімо, Іван Франко (який згодом відійшов від таких поглядів) чи Михайло Грушевський. І на останньому ми зупинимось, бо підходимо до ознаки, що є основоположною для нас:
відсутність критичного мислення.
Закидайте мене гнилими помідорами, але саме остання особа, з допомогою та підтакуванням Винниченка, — винна у втраті української державності та, зрештою, ідентичності. Можна бути безумовним генієм в історії чи декількох галузях, але якщо відсутнє критичне мислення – то це все не варте ламаного гроша. Бо після двохсот п'ятдесяти років імперії, під час Великої війни, вірити у всесвітнє братерство і любов і розпустити армію – так ще треба вміти («Жоден танк не повинен вийти з казарми…, голуби миру".. – щось недавнє згадалося.)
Ми ладні займати всі крайні позиції, які можемо, звинувачувати всіх навколо українців, проте сісти і подивитися на ситуацію збоку – ніяк. Як не порохоботи, то зрадофіли. Агенти Кремля проти шоколадного фюрера. Чому? Бо
патерналізм зашкалює.
Інші знають краще, але не ми. Барін якийсь, цар, президент США чи Соловйов. Вони все знають, десь є змова, істина за межами досяжного. Думати – це не для нас. Хай он депутати думають, держава платить, а я – не буду. Інші хай працюють. Тому що
відсутня будь-яка відповідальність.
Тобто ні, не будь-яка, звичайно, але соціальна – точно. Взяти на себе відповідальність – це щось чуже. Навіщо брати на себе відповідальність щодо воєнного стану? Навіщо брати відповідальність за наповнення бюджету податками? Краще державу обдурити і машину не розмитнити.
Це далеко не всі ознаки хвороби.
Можна сказати, до чого тут соціалізм? Так під час нашого "славного" минулого це все і підживлювалося, вирощувалося! Нас через травми було заражено неймовірною інфантильністю, вірою в те, що ми – недержавницька нація. Що ми – просто собі співочі гречкосії. І ми далі в це віримо.
Так, як вірили в те, що козаки – голота, що втікала від панів (критичне мислення щодо самого аристократа, шляхтича Вишневецького – засновника Січі — не діяло ніяк!). Як віримо досі в першого президента України Грушевського, хоча він не був таким взагалі. І ще багато в що віримо.
Ми можемо скільки завгодно показувати пальцями один на одного, на історію, на травми – справжні і жахливі. Але нам треба насамперед покінчити з соціалізмом в головах.
Вождь не прийде і не зробить нічого за нас. Ніхто нам нічого не винен. Ми – хворі, у нас все тіло заражене. Треба перестати лікуватись гомеопатією. Зниження тарифів не допоможе. Мають бути болючі операції по всьому тілу. Не все буде виходити з першого чи другого разу. Але лікування – потім.
Зараз наше мислення не дає нам рухатися, ми лежимо в мареннях. Спочатку ми повинні визнати хворобу.
І усвідомити, що ми і є Україна. Далі можна розплющити очі.
