Ми живемо в час пост-правди. Немає значення, де є правда і суть, а де – лише картинка, вигляд, і наші емоції. Ополонка на Водохреща, серіальні слуги, суцільна антикорупція чи корупція, нові-старі політики, права людини, геї, антифеміністки. Фон, на який звертають увагу.
Бо суть – нецікава.
А вона зараз в Україні дуже проста, як, зрештою, і багато років тому. Це – існування української держави. Це, напевно, нудно – говорити про державу, розказувати, для чого вона нам. Стоп'ятсот нових політиків, які будуть боротися з олігархами і корупцією на посаді Президента України, напевно, не здатні сформулювати цінність в існуванні України навіть для себе, не те що для виборців. А цінність теж доволі проста – тільки у своїй державі ми можемо боротися за свої права, боротися за напрямок руху суспільства, за свою пенсію, стипендію, комуналку, за чи проти своїх олігархів, своєї корупції та своєї бідності. У чужій державі ми можемо боротися тільки за все чуже.
Натомість ми переймаємося всім, тільки б не згадувати, що України може не стати протягом короткого часу з допомогою люблячих русскіх. Навіть придумали спеціальну фразу – «а то Путін нападе». Смішна така, реготати можна, ми вже навіть якось так само сміялися. Давно правда було, років сто тому.
Ми – професіонали у житті «власних правд», віри у картинку. Поки світ тільки вчиться жити і сприймати Трампа, різних ліво- та правопопулістів, у нас тут вже протоптана дорога. Бо тоді, коли виборці на Заході ще могли шукати суть в ідеологіях тих чи інших діячів, у нас Ляшко вже їв землю на трибуні Верховної Ради.
І питання не тільки в популізмі, а в зашореності і небажанні зазирнути в глибину проблем.
Скажімо, боротьба з корупцією — це існування своєї, «правильної» правди. Де корупцію можна подолати дуже швидко, якщо так само, «правильно» садити поганих людей, тоді інші корупціонери – злякаються. От тільки невигідно згадувати, що найшвидше корупція знищується в час диктатури, а в час демократії – ізвольтє зачекати десяток років (має бути політична воля плюс вміти домовлятися з різними людьми, плюс саме з тими, хто цю волю може припинити, — бо ми ж, як казав Воланд, «внезапно смертны»). І навіть ця спроба ще й може не вийти, бо антикорупціонери виявляться гіршими за корупціонерів.
Зовнішня оболонка, яку також радісно сприймають за правду українці – боротьба з олігархами (і це – в олігархічній державі). А тут, крім таких самих питань, як в попередньому абзаці, виникає і ще одне – а як визначати «олігархічність» тих чи інших бізнесменів? Можна, звичайно, піти по перших п'яти прізвищах – вони ж найвідоміші і дійсно найвпливовіші. Але як бути з місцевими князьками? З ними теж треба боротися? Кому? Чи ви вважаєте, що в нас є неолігархічні політики, що абсолютно не спілкуються з «великими бізнесменами» і не заручаються їхньою підтримкою? Або ще краще – може, десь у світі є абсолютно незалежні політики? Ні, просто основна різниця між Заходом та нами – їхні інститути та лобізм. До чого нам треба йти знову – роками.
Картинка і емоції, які картинкою викликаються – лише фарс. Щоразу, коли цей фарс стає явним, настає розчарування і апатія, і що сумно – всередині прогресивної молоді. Хоча насправді світ, суспільство і політика – явища набагато глибші, набагато строкатіші та не настільки прозаїчні. Ті, хто здаються нам світлими ангеликами – всього-лиш вдалі маніпулятори власним іміджем. І насправді відповідей на основне питання – існування української держави – вони не мають, бо це не вписується у створений образ.
А в історії образ далеко не відповідає суті. Бо, напевно, єдиний справжній олігарх України початку ХVIII століття – Іван Мазепа. Цілком можливо, що він був жахливою людиною, який хотів створення української держави для самовільного в ній панування. Але – держави української. Чи от існування сильної держави Південної Кореї можливе за існування можновладної корупції. І тут і там емоції і картинки не відповідають суті. Олігарх бореться за державу. Розвинена держава існує з корупцією
То де ж вихід? Те, що вже вказано – час. Бо навряд чи ми будемо мати власну авторитарну владу для швидких змін через переляк перед цим способом керівництва країною. І до цього часу необхідно додати максимум ефективне політичне та громадське навчання молоді та дітей. Бо політика – це фах, професія, якої треба навчатись. Навчання для зміни парадигми, для формування правильних пріоритетів.
Бо якщо молодь буде йти з думкою про зміни з тими, хто тільки дає картинку і емоції, – відбуватиметься консервація. Як консервація солених огірків, — всі свіжі стануть соленими.
При навчанні молодого покоління зараз ми маємо шанс (так, тільки шанс, а не гарантію – її ніхто ніколи не дасть), що свіжих огірків буде набагато більше і вони не дадуть собі стати такими, як солені. І нові, освічені й патріотичні політики будуть формувати порядок денний.
У якому питання існування української держави буде основним.
