Фактично за місяць до нашої «тридцятки» нам зробили «подарунок» наші союзники – дозвіл Москві на Північний потік-2. І думки щодо того, хто винен, у мережі розділились на дві частини. Одні говорять про те, що винен Зеленський і Ко з неініціативністю і капітулянтською поведінкою, інші – що не було чого надіятися на Байдена, бо він ж демократ, а чого чекати від демократів, які постійно хочуть дружити з Росією?

На мою думку, і ті, і ті можуть бути праві. Це ж не взаємовиключні тези. Але головне не це. А те, що нам ось-ось стукне тридцять років. А ми цього досі не зрозуміли.

Чому? Бо це вже час приймати рішення не просто поведінку у битві – захист чи капітуляція. Час приймати рішення, якими ми хочемо бути в наші 40. Ну і бажано, щоб ці 40 у нас були.

Так, Зеленський взагалі не розуміє, де Україна має бути. Можна сказати, що він просто — не розуміє. І з такими навряд чи хтось захоче мати справу. Тому й вирішують свої справи, не враховуючи наших інтересів.

Так, я також не розумію, що всі хотіли від Байдена. Бо, по-перше, яка справа будь-якому президенту США щодо України? По-друге, що дійсно можна хотіти від колишнього віце-президента, що допомагав Обамі «перезавантажувати» стосунки з РФ?

Для того, щоб з Великими державами розмовляти мовою ультиматумів «або ви — з нами, або ми — з вашими ворогами», треба як мінімум виглядати «Великою» державою. І хоча б чітко вказувати свої ідеї, пріоритети, плани та сферу впливу. А не сумно сидіти перед президенткою сусідньої країни і не знати, що відповісти щодо викрадення Чауса.

Для того, щоб ставати в позу перед тими, хто хоче розділити світ, треба хоча б знати і заявляти, яка частина світу має належати нам. І це не стосується «цифровізації» чи «великого будівництва». Це стосується сили.

Так, ми маємо зрозуміти, що у нас є свої інтереси, і насамперед сформулювати їх всередині, в тому числі – де вони закінчуються. Бо може хтось не в курсі, але спочатку треба розуміти війну «всіх проти всіх», а потім можна й піклуватися про панд у зоопарку і права найменшої меншини. Спочатку – виживання, потім – няшки.

Так все працює у світі дорослих дядь і тьоть. Великих держав та тих, що пристосовуються. Тільки нам зараз, після нашої тридцятки, вирішувати, чи ми маємо пристосовуватися, чи ставати Великою державою.