Я не про танки чи інші засоби вбивства. Вони можуть бути неналежної якости, ламатися через одного та взагалі бути бутафорними. Тактика в Росії – погана, в неї добра стратегія. Тому найкраща зброя – та, що впливає на свідомість.
Гуманітарно Росія переграє Україну на всіх фронтах. М'якою силою ворог наш б'є в саме серце – бо мозок ми вбиваємо самі.
Україна ніколи (за винятком останніх 6 років, та й то – досить кволо) не переймалася гуманітарною політикою. Культура, шоу-бізнес, інформаційна система, освіта – все було на 100500 місці. Найперше – «треба підвищувати економіку». Тому тепер в головах носіїв нашої культури – повна каша та відсутність цінностей.
Спочатку українці дивувались, а згодом засуджували Ані Лорак, Таїсію Повалій та подібний пєвіц ротом. Згодом почали відкриватися безпринципні особи на зразок Усика чи Гвоздіка.
«Какаяразніца» – основна зброя Москви. Коли ніби-патріоти вболівають за Україну, «але ж там теж люди». Або «це путін – поганий, а не всі 140 мільйонів». Це – найефективніший хід кагебістів, їхня «фішка». І вона діє.
Сьогодні побачив обурливі дописи френдів про відкриття в Україні ніби-то нового виданя українською мовою для жінок – Wonderzine. Чому обурення? Тому що вже не пєвци ротом, а ніби-то – дійсно ерудовані активні громадяни України, Марк Лівін, Андрій Баштовий та Микола Балабан, вирішили … відкрити видання, що насправді — дочірнє від російського.
Жодної реакції на обурливі коментарі під їхніми дописами – просто мовчання (посваряться собі люди — та й забудуть, забули ж про Cosmopolitan). Але це не найстрашніше, бо хіба мало в нашій країні «консерв» чи ватників? Ну подумаєш, ще троє.
Найстрашніше – це те, що зброя працює на тих людях, для яких існує інша реальність – для коментаторів, що сильно втішені подією і пропонують свої послуги для видання. Це – переважно або студенти, або вже бувалі працівники медіа-сфери. Класна новина! Супер феміністичне видання! Правда, те, що московський офіс (!) публікував інтерв'ю з любителькою бюстів Ніколая Второго Поклонською чи що писав, як «правильно» поїхати в окупований Крим – це все в «поганій» реальності. А «добрій» цього всього не існує. Мир-дружба-жвачка.
Технологія стара, як саме НКВД.
Спочатку «об'єкту» говорять «ми повністю приймаємо ваші цінності, вашу культуру, ми — взагалі ваші друзі, давайте співпрацювати». Потім – потрохи – м'яко і ненав'язливо в український дискурс (який зараз є вже дуже слабим) впихаються «потрібні» посили. І врешті – справді важливі українські теми витискаються, інформаційний простір – повністю російський, ми – братья, тисяч вбитих і відібраних територій – не було. Одночасно в самій РФ в інформаційному полі також може бути пом'якшення. Вже не фашистская власть, а партнери і тому подібне. А дуже активних проукраїнських людей можна знищувати фізично – поодинці, або ізолювати у в'язницях.
Ми ж розуміємо, що протягом цих років війни постійно там і тут відбувалась співпраця між нами і ворогами на бізнесовому чи особистісному рівні. Так просто є.
Але тут – це не просто бізнес. Це – формування думки, формування картини світу. І коли люди, що самі мають найперше кричати про чистоту інформпростору і розуміти важливість того, що вони несуть в маси, власноруч приносять частину русского міра в Україну – це і є смертельне ураження. Бо їхні прихильники та читачі їдять подане на раз-два.
То що ж робити, як боротися з ефектом «дружнього патріотизму» чи «какойразніци»? Досить просто, але боляче для декого. Треба просто різко встановити межу. Співпраця з ворогом на рівні впливових людей (ЗМІ, шоу-бізнес, великий бізнес, влада) – карана законодавчо та репутаційно. Недемократично? Вибачайте, війна не буває демократичною.
Бо інакше ми станемо жабками, яких варять на малому вогні. Хоча — вже варимось, бо зброя – діє.
---
Телеграм-канал https://t.me/kolybabloginfo
