(бувальщина)
Вечір. Темно. Підхожу до багатоквартирного будинку в середмісті Києва.
Не горить. Зрозуміло (на кажу «ясно»), що світла нема.
Йду до потрібного мені під'їзду. Там у вікнах сходів щось блимає — хтось нагору чимчикує.
Піднімаюсь і я. Ліхтарик в телефоні не вмикаю, бо вище собі світять, мені видно.
Наздоганяю їх, двоє, один ліхтарцем на мене: «Добрий вечір, ми з України!»
Видно, що не гуляли. І якось не зрозуміло, чи «ми з України!» чи «ви з України?».
Він продовжує: «Слава Україні!». Я йому: «Героям слава!». Проходжу, він вигукує: «Смерть підар@сам!».
Минаю майданчик з якимись баулами. В кожній руці в мене по одній півторалітровій пляшці мінералки. За спиною наплічник.
Ліворуч на марші вище хлопець у військових строях, теж піднімається і теж із світлом. Каже до мене згори вниз: «Пробачте, ми там вище речі понаставляли. Будь ласка, не перечепіться.»
Дивлюсь в його бік – на верхній марш ліворуч — і крізь опори перил бачу, що він несе кулемет. З кулемета споряджена стрічка теліпається.
Він виходить на майданчик і прямує в двері на зовнішній перехід. Я теж піднімаюсь на майданчик, там якісь сумки стоять. Минаю, йду далі нагору.
Увімкнув ліхтарик телефону, бо вже нікого попереду із світлом нема.
Прийшов, підсвітив, роздягнувся, помив руки, сів і вже тоді подумав: а той, про підар@сів який, — він таки мав рацію.
