Шеф-редактор Московського бюро газети The New York Times Ніл Макфаркухар написав статтю, назву якої можна перекласти як «Після фальсифікованого вбивства журналіста в Україні морок глибшає». З назви зрозуміло, що стаття для нас не дуже приємна. В принципі, з Москви годі й чекати якихось інших поглядів у наш бік, окрім критичних, навіть якщо у людини, що спостерігає, паспорт громадянина США.
Ніл Макфаркухар — такий собі журналіст з пригодницького кіно, суміш Індіани Джонса і Джеймса Бонда. Він виріс в Лівії, закінчив Стенфорд, працював на Близькому Сході, вивчив арабську та ще кілька мов, очолював бюро The New York Times в Організації Об'єднаних Націй і, зрештою, опинився в Росії, де працює дотепер.
Зазвичай для трактування інформаційних повідомлень з-за кордону для внутрішньої аудиторії використовують два підходи. В залежності від того, чи подобається українському ретранслятору думка,чи ні.
Наприклад, якщо іноземець каже щось, з чим телеканал, редакція чи політик згодні, важливість спікера переоцінюється. Це суто російський прийом, який часто використовується в Криму, коли у якості підтримки з усього світу окупаційна влада привозить на півострів з візитами політиків та журналістів не те, що другого — десятого ешелону. Наприклад, одним з ручних агентів впливу Росії для таких випадків працює голова Антифашистського комітету Фінляндії Йохан Бекман, колишній військовий пропагандист і викладач Хельсінского університету, де йому зараз заборонено викладати. Чи от,я пам'ятаю, коли за турецьких депутатів росіяни видавали голів провінційних дитячих спортивних федерацій. У нас сьогодні часто теж використовують цей метод гіперболізації.
Якщо іноземець говорить те, що потрібно нівелювати, але сказати по суті є мало що, значення спікера треба применшити і тоді воно не буде видаватися таким обурливим. Наприклад, важливість Майка Карпентера, екс-заступника помічника Міністра оборони США — його роблять або неважливим, коли він говорить про корупцію чи справу Бабченка, чи дуже важливим експертом, якщо він змінює свою думку щодо інсценування вбивства російського журналіста.
Але з Нілом Макфаркухаром не провернеш жодного з цих трюків. Він, схоже, певний релікт епохи вільних медіа, залишився ще з тих часів, коли журналістика не підносила патрони пропаганді чи інформаційним спецопераціям, а сама була зброєю. Його матеріали сповнені критики на адресу Путіна, він чи не в кожній статті згадує Бориса Немцова, але нам це все не має подобатись, адже президент Росії в матеріалах Макфаркухара виглядає таким північним сильним царем, диктатором і сатаною.
Наприклад, у своїй статті «Ближневосточное турне Путина демонстрирует его влияние» " журналіст The New York Times пише: "Поездка Владимира Путина также имела последствия у него в стране, поскольку она продемонстрировала его роль глобального государственного деятеля как раз в тот момент, когда он начинает предвыборную кампанию, баллотируясь на следующий президентский срок — пятый и, возможно, последний." Цю статтю перекладають і викладають на сайті Иносми.ру, що в умовах тотальної цензури в Росії означає лише одне — путінський режим не просто толерує подібну тональність розмови про себе, а вона йому дуже подобається. Можна пробачити й можливий останній п'ятий термін Путіна, якщо до цього його назвати глобальним державний діячем.
Те саме в статті про болючу для України тему — Керченський міст. У статті "Путинский мост в Крым: больше символизма, чем перевозок" Макфаркухар однозначно стверджує, що "Мост длиной около 19 километров несет в себе еще больший символизм, потому что большая часть мира считает захват Крыма незаконным". Але при цьому завершує текст порівнянням двох філософій: римської і скіфської. Римляни будували дороги, аби позначити свою територію, а скіфи ніколи — аби ними не пройшов ворог. Ніл Макфаркухар каже, що Сталін завжди був скіфом у цих питаннях. Але Путін навіть кращий за Сталіна. "В политическом смысле нужно было установить конкретную связь. Строя где-нибудь мост или шоссе, вы заявляете, что это — ваше". Але той факт, що тексти, в яких російський президент виглядає хтонічним демоном, Путіну явно подобаються, не роблять матеріали The New York Times менш критичними щодо російської дійсності.
Ніл Макфаркухар є, безперечно, експертом у питаннях політики Путіна. Він входить до авторського колективу, який у 2017 році отримав Пулітцерівську премію саме за те, що першим в світі почав голосно говорити про активність Володимира Путіна закордоном, про плани Росії посилити вплив закордоном шляхом політичних вбивств, інтернет-атак та фальсифікації доказів, які мали очорнити його опонентів.
Але стаття про політичне замовне "вбивство" російського журналіста і десидента Аркадія Бабченка чомусь написана так, ніби Путін простягує свої отруйні тентаклі по всьому світу, але не в Україну, ні, що ви, лише не сюди. Тут за словами Ніла Макфаркухара ми "котимося в морок і безлад, перегорнутий з ніг на голову, на чому, схоже україна спецалізується" якось самі по собі.
Текст статті у The New York Times має 27 абзаців. Червоним я виділила ті, які стали результатом роботи комунікаційних підрозділів різних українських офіційних структур. Їх всього 6. З цих 6 абзаців 3 спричинені дурнуватою поведінкою прес-секретаря СБУ Олени Гітлянської, яка спочатку обізвала міським божевільним Олексія Цимбалюка, коли він назвав себе "кілером" в інсценуванні вбивства Бабченка, а потім спростувала свою попередню заяву і визнала участь Цимбалюка в цій справі. Решта 21 абзац тексту є цитатами прес-секретаря Путіна Дмитра Пєскова, чудом воскреслого Аркадія Бабченка та думками самого Ніла Макфаркухара, достатньо критичними і повними легкої гидливості до того, що журналіст змущений розбиратися в цьому дрібному вовтузінні в Києві.
Попри очевидну лажу і недопустимий для офіційної прес-служби в такий критичний момент мінливий мовленнєвий енурез, загальний зміст статті в The New York Times лишився б той самий, навіть якби у нас були самі ідеальні чиновники і їх речниці. Жодні дії наших посадовців, жодні заяви Луценка чи пости про хлібчик від Антона Геращенка не переконали б Ніла Макфаркухара не писати про те, що у нас тут хаос і темрява. Бо так він вважає. Бо він дивиться на Україну з Москви і переконувати його треба не прес-релізом на офіційному бланку.
Це українці вже звикли нічому не дивуватись у капостях Москви, бо багаторічне суперництво малого і великого не просто провокує постійні ексцеси, воно саме по собі є ексцес. Ми, в ролі малого, але дошкульного супротивника Росії, темну велич якої однозначно визнає російське бюро The New York Times у своїх матеріалах, не маєм розкоші щось не пояснювати, щось приховувати, вести свою гру і відповідати асиметрично. Україну позбавили права на будь-яку поведінку, окрім віктимної. Звичний сценарій, у якому кожен прояв путінської агресії викликав у світі глибоке занепокоєння та співчуття на нашу адресу, зламано. Україна чинить спротив у будь-який спосіб. І тепер нам пропонують зі шпальт найпливовіших світових ЗМІ про це пошкодувати.
Давайте звикати до їх такої реакції. Бо подобається це нам чи ні, переможемо ми чи ні, але те, чого вже багато років з нами не траплялося, сталося — ми нарешті прийшли на інформаційну війну.
