«Поділ праці підвищує ефективність праці» — це відома економічна максима. Водночас має вона й, так би мовити, темну сторону: виокремлення або розмежування, чи то спеціалізація, сфери діяльності є причиною тертя, ба навіть конфліктів між різними учасниками. Найперше вона спричиняє конфлікт інтересів (у ширшому сенсі цієї категорії).
Ця максима є універсальною: вона також справджується у сфері кримінальної юстиції, серед прокурорів та детективів зокрема. Їхні відмінні службові інтереси, що виростають із сутності, самої природи інституцій, які вони представляють, створюють напругу між ними. Часто вельми деструктивну та навіть добре помітну загалові.
В Україні така напруга загострена історично: ми звикли надто фокусуватися на статусах і повноваженнях, забуваючи про ролі й функції.
Хоча ніхто з прокурорів і детективів не стане заперечувати, що ролі та функції у них різні, однак, коли йдеться про щоденну роботу, вони про це забувають. Саме це «забуття» щоразу робить конфлікт деструктивним. Саме це отруює їхню співпрацю. Детектив намагається переконати прокурора, що його кваліфікація/підозра точніша й повніша; тим часом прокурор намагається переконати детектива (часто й самого себе), що він краще знається на тому, як проводити слідчі дії. І так щодня від Різницької-Петлюри, Ісаакяна-Сурикова до інших вулиць по всій країні, де розташовано кабінети прокурорів і детективів.
Перервати зачароване коло рецидиву та ескалації цієї напруги непросто. Треба докласти чимало зусиль, багато в чому піти назустріч. Варіацій чимало. Проте фундамент для примирення є доволі простим, давно відомим (не лише кримінальній юстиції, а юриспруденції в цілому), а також не один раз перевіреним часом і різними націями. Цим фундаментом є дихотомія (пара): «питання факту/питання права».
Прокуророві від слідчого (детектива) потрібні докази. Тому очікування прокурора лежать у площині доказів (фактичних даних) — фактів, простіше кажучи. Тобто прокурор покладається на слідчого (детектива) в питаннях факту. Тому роллю слідчого (детектива) є роль експерта з фактів.
Водночас слідчий (детектив) розраховує на рішення прокурора, яке має юридичні наслідки, щодо доказів. Тому очікування слідчого (детектива) лежать у площині юридичної оцінки фактів. Тобто слідчий (детектив) залежить від прокурора в питаннях права. Тому роллю прокурора є роль експерта з права.
Ця дихотомія не просто працює: майже не лишає простору деструктивному конфлікту, вона ще й — у буквальному сенсі цього слова — винагороджує. Ось приклад від одного з найвідоміших федеральних прокурорів сучасності — Пріта Барари.
«Проходячи крізь автоматичні двері будівлі [федеральної] прокуратури Південного округу міста Нью-Йорк, за адресою Сент-Ендрюз Плаза, 1, ви потрапляєте ніби до зали офіційних делегацій аеропорту, де панує підвищений рівень безпеки. Прямо за курсом, за двома шарами куленепробивного скла, стоять охоронці у блакитних піджаках. Відвідувачі офісу — поліцейські, адвокати, кур'єри, родичі підозрюваних, що чекають на підписання згоди на заставу, — всі вони тиняються залою або ж сидять на чорних кріслах зі штучної шкіри, розставлених рядами на стандартному сіро-коричневому килимі. З кольорового тут лише пара дивакуватих арт-інсталяцій. Ось одна: здоровенний мурал на всю ліву стіну, пастельні відтінки, похмурі обличчя типових працівників цього закладу (але всі — представники різних рас). Другий об'єкт мистецтва — прямо над головою. Він називається „Каяки у шторм“: різнокольорові човни в натуральний розмір, що звисають прямо зі стелі, наче іграшка над колискою немовляти. Справа, за стендом „Розшукуються“, невеличкий дерев'яний подіум, прикрашений офіційним гербом Департаменту юстиції та прапором США, що відпочиває до наступного випуску „термінових новин“.
Його легко проґавити, але, так би мовити, моральний центр цієї зали — це невеличкий меморіал, розміщений праворуч від автоматичних дверей. Меморіал встановлено на знак пошани слідчому Південного округу міста Нью-Йорк Кеннету МакКейбу, який помер 2006 року від меланоми, та його доробку на цій посаді, що її він обіймав усе своє життя.
Навіть серед блискучих колег, найкращих слідчих, Кенні МакКейб вирізнявся професійністю та моральними якостями. Він був високим, грубуватим, мав ірландське коріння і став легендарним експертом зі справ та оборудок п'яти мафіозних сімей Нью-Йорка — Гамбіно, Дженовезе, Бонанно, Луккезе та Коломбо. Кенні знав на ім'я всіх босів кожної родини, знав кожного капітана (капо), кожного рядового мафіозної армії, кожного з їхніх партнерів та спільників.
Один кримінальний журналіст якось сказав, що Кенні „був здатен визначити звання та місце в ієрархії, лише раз поглянувши на людину“. Кенні відрізнявся від колег. Він був схожим на Джона Вейна. Але насправді він був грозою мафії. Саме він тихцем проникав на похорони мафіозі, їхні весілля, хрестини, зі зброєю в кобурі та камерою в руках, і робив світлину за світлиною для своєї величезної колекції. Кенні не лише знав усіх мафіозі, але й вони знали його. Інколи вони посміхалися та махали рукою, щоб добре вийти на його фото. На вулиці вони вітали його кивком голови та дружнім „Привіт, Кенні“. Час від часу, коли він фотографував людей на вході та виході з церков і соціальних клубів, вони передавали йому бутерброд або каву.
Багато років поспіль кабінет Кенні був на дев'ятому поверсі будівлі на Сент-Ендрюз Плаза, 1. Там у нього були шафки, вщерть завалені фотографіями, які він зробив сам: поважні й офіційно засуджені мафіозі, що підтримували спілкування або „асоціювали“ себе один з одним. Усі ці вправляння з фотографією були не просто забавкою. Це були докази, які присяжні повинні були побачити і почути у низці кримінальних справ проти мафії. Один із секретів виграшної справи проти рекетирів — це задокументувати всі зв'язки та стосунки поміж мафіозними сім'ями і всередині них. Упродовж років сотні фото, зроблених Кенні із засідки, зберігалися з жовтими стікерами „доказ обвинувачення“ і проходили ледь не як найважливіші з них.
Кенні часто виступав у суді як експерт з дій мафії, пояснюючи багатьом присяжним ієрархічну структуру типової організованої злочинної сім'ї, розповідаючи, як стають членом мафії, як дають клятву мовчання і скріплюють її кров'ю з пальця претендента. Він пояснював, що навіть у випадку серйозного конфлікту не можна було „замочити“ члена мафії без дозволу „згори“.
Я працював з Кенні не так багато, як інші, але він справив на мене неабияке враження. Ставши керівником офісу федеральної прокуратури, я заснував нагороду його імені — медаль МакКейба: щорічно її вручають на офіційній церемонії (як і дві інші, старіші нагороди), щоб відзначити офіцерів правопорядку, які найкраще уособлюють стандарти етики Кенні та його найліпші якості. Чим Кенні МакКейб так вирізнявся? Чому його варто не лише вшановувати, але й наслідувати?
По-перше, тому що Кенні вірив у чесноту праці. Він не хитрував, не тягнув ковдру на себе, не перекладав свою провину на інших. Він щиро вірив, що є твоя робота і її треба виконувати добре. Щодня. Навіть коли важко, навіть коли несила й нудно, навіть коли ніхто не бачить. Навіть якщо задача здається дріб'язковою, недостойною твого поважного титулу обдарованого Господом розумника. Кенні робив фото, ходив на зустрічі, працював з інформаторами. Він щодня ретельно працював, шукаючи „ниточки“ у справах, які тягнулися роками і могли закінчитися взагалі нічим. Кенні був дуже наполегливим. <…>
Що ще? Кенні був професіоналом. Він був стовідсотково відданим ідеї вислідити та „наздогнати“ мафіозі, і цей запал був цілковито нетиповим. Він знав усе, що тільки можна, про італійську мафію у Нью-Йорку та Нью-Джерсі. Він просто знав більше за будь-кого іншого. Такий рівень професіоналізму вимагає занурення в тему на межі з одержимістю. Якщо ти хочеш справді багато дізнатися про риб, то маєш жити у воді, і саме так робив Кенні. Він жив і дихав темою мафії, він знав їх в обличчя, по імені, знав їхні зв'язки, генеалогію, конфлікти між кланами та війни. Він запам'ятовував усе, сказане навіть наймолодшими з партнерів мафії, і назавжди зберігав це у себе в голові, знаючи, що одного дня ця інформація може стати доленосним останнім шматочком у якомусь кримінальному пазлі.
Така самовідданість зустрічається не так часто, як можна подумати. Зазвичай, хороший детектив або поліцейський відбуває чергування, когось, може, затримує, можливо, займається справами про наркотики, банди, пограбування чи навіть тероризм. Потім його переводять до іншого підрозділу чи відділку (або, у випадку з ФБР, навіть до іншого міста), і він не має змоги накопичити настільки глибокі знання з однієї теми — так, як упродовж життя робив Кенні.
Багато амбітних людей не мають терпіння, тож уся їхня амбітність не приводить до відчутних результатів. Кенні мав справді біблійне терпіння і був на своєму місці. Як написали в некролозі „Нью-Йорк Таймз“, робота Кенні була в тому, щоб „приборкувати хрещених батьків“. І він робив це. Він допоміг посадити голову сім'ї Бонанно та виконувача обов'язки голови сім'ї Луккезе. Він особисто заарештував голову сім'ї Гамбіно, Пола Кастелано, якого пізніше вбили біля ресторану „Спаркс Стейк Хаус“ у 1985 році. Потім Кенні заарештував людину, що замовила це вбивство, Джона Готті-молодшого. На рахунку Кенні МакКейба було більше арештів кровожерливих мафіозі, що тероризували мирне населення, ніж у будь-кого іншого в наші часи. Таке неможливо зробити, не маючи сталевого внутрішнього стрижня та характеру.
На Кенні часто трималася вся справа. Коли у 1990-х, під час суду над мафією, молодий прокурор Джеймс Комі дуже потребував доказів зв'язку між сім'єю Луккезе та одним командиром сім'ї Гамбіно, Кенні моментально знайшов у себе в архівах фото з весілля ще 1983 року. Саме Кенні МакКейб, використовуючи свою мережу інформаторів, довів у справі 2004 року, що Вінсент „Красунчик Вінні“ Баскіано став новим головою сумнівнозвісної сім'ї Бонанно, — що і стало ключовим фактом у справі проти Бонанно.
У Кенні були й інші добрі якості: він був чесним і справедливим. Ніхто жодного разу не чув, щоб Кенні кричав, грубив чи погано ставився до когось — навіть до найгіршого з мафіозі. Звісно, інколи доводиться бути хитрішим, аби спіймати злочинця: робота під прикриттям, „прослуховування“, імітування злочинів. Проте більшість ходів Кенні були прозорими і ясними. Він фотографував, не ховаючись від своїх „об'єктів“. На вулиці він вітався з ними, як із порядними людьми, а не як з наволоччю (якою вони здебільшого і були). Йому розповідали те, чого не розповідали жодному іншому слідчому, тому що поважали його та довіряли йому. Один мій попередник, Девід Келлі, так описав те, чому мафіозі поважали Кенні: „Мафія понад усе поважає гру за правилами. Він не брехав. Він вів з ними чесну гру. Заарештовував він теж без хитрощів“.
Кенні не був слабаком і не був наївним. Щоб справу було зроблено, йому не треба було нікого бити палицею чи бейсбольною биткою. Сила Кенні була в його характері, а не лише в могутніх руках і плечах. Він розумів, що крутість — не в поведінці. Це зсередини. Цей легендарний гроза мафії не бив нікого головою об машину і не заштовхував нікого силоміць. Він не погрожував і не цькував. Кенні розумів: якщо тобі доводиться говорити, який ти крутий, то насправді ти аж ніяк не крутий. Якщо ти говориш про свій страх, ти звільняєшся від нього. Я бачив надто багато людей, які обирають стратегію залякування, які за замовчуванням лише принижують інших. Але такі люди слабкі, а не сильні. Як сказав покійний п'ятизірковий генерал та головнокомандувач [президент] Двайт Ейзенгавер: „Якщо ти лупцюєш людей по голові, це тілесні ушкодження, а не лідерство“. Кенні знав це. Справжня крутість необхідна, коли ти борешся на боці правосуддя: аби не відступати від задачі, аби визнавати свої помилки, аби бути тихим, коли потрібно. <…>
За всі ці роки тут, у Сент-Ендрюз Плаза, 1, через цю похмуру залу, схожу на приміщення аеропорту, проходили тисячі людей. Проте, найімовірніше, більшість із них так ніколи й не прочитали напис на маленькій дошці, тридцять на п'ятдесят сантиметрів, із фотографією Кенні МакКейба. На ній написано ось що:
Пам'яті Кеннета Джей МакКейба (1946–2006)
Кен МакКейб був чудовою людиною, видатним слідчим і впродовж 25 років єдиною незамінною особою у боротьбі цієї країни проти Коза Ностра, перш ніж його передчасно не забрала смерть. Він був чесним, обдарованим, крутим, наче куля, а ті, кому пощастило знати його близько, могли побачити, що за його могутньою страхітливою поставою ховалося серце, м'яке, мов зефір. Він виховав цілі покоління молодих слідчих, заслужив визнання та повагу і все життя виконував свою місію: захищати слабких. Його найкращим другом і коханням усього життя була його дружина Кеті, з якою він виростив чотирьох обожнюваних дітей і п'ятьох онуків у будинку на Брізі Пойнт, у Квінзі. Цією залою ніколи не крокуватиме людина, краща за нього»[i].
Володимир Петраковський,
експрокурор, експерт ЦППР,
викладач Києво-Могилянської академії,
спеціально для JustTalk
[i] Уривок з книги Пріта Барари «Служити правосуддю: міркування прокурора про злочин, кару і верховенство права» (Preet Bharara, Doing Justice: A Prosecutor"s Thoughts on Crime, Punishment, and the Rule of Law). Переклад — JustTalk.
