Будівля імені Дж. Едґара Гувера [штаб-квартира ФБР] є відображенням інструментального аспекту правосуддя, а будівля імені Роберта Ф. Кеннеді [Департамент юстиції США] — ідеального.
У нас побутує багато міфів. Не те, щоб це було погано; але недобре те, що нам майже нема діла до того, щоб розвінчати бодай деякі з них.
Одним з найпоширеніших міфів про кримінальну юстицію є такий: тертя, ба навіть конфлікти, між прокуратурою та органами розслідування — це щось непересічне й вказує виключно на персональну війну керівників цих органів між собою. Тільки-но запрацювали Національне антикорупційне бюро і Спеціалізована антикорупційна прокуратура, цей міф отримав додаткову популярність (якщо не нове життя).
Проте тертя чи конфлікти між прокуратурою й органами розслідування, або між прокурором і детективом, — це одвічна історія, яка трапляється щодень. Такі випадки широко побутували в українській прокуратурі навіть тоді, коли вона ще мала у своїй структурі слідчі підрозділи. Тобто слідчі прокуратури щодень мали тертя чи конфлікти з прокурорами (притому що одні, що інші писали свої документи на однакових бланках та носили єдиний формений одяг і звання).
І так усюди у світі. Візьмемо для прикладу США. Федеральна прокуратура, а саме Департамент юстиції, та федеральні органи правопорядку небезпідставно вважаються одними з найефективніших у світі, коли йдеться про розслідування злочинів. Але і там відбуваються аналогічні тертя чи конфлікти. Ситуацію навіть не змінює та обставина, що головний слідчий орган — Федеральне бюро розслідувань (як і низка інших слідчих органів, між іншим) — є дочірньою структурою Департаменту юстиції.
Але, на відміну від України, у США компетентний дискурс не вдає, наче конфлікт між прокурором і детективом є чимось винятковим. Як університетські викладачі, так і кар'єрні професіонали зі сфери кримінальної юстиції не соромляться сказати загалові, що це невіддільна частина їхньої роботи.
Ось як це описує колишній заступник директора ФБР Ендрю Д. Маккейб:
«Відтоді, як я почав брати участь у зустрічах щодо цього розслідування, у лютому 2016 року, команда [яка розслідувала справу під кодовою назвою] „Півріччя“ обурювалася недостатньою [на їхню думку] активністю у цій справі колег з Департаменту юстиції. Обурюватися було якраз характерною рисою цієї команди. Це була група активних, рішучих та наполегливих людей — типових детективів ФБР. Щодо багатьох процесуальних аспектів вони ніяк не могли дійти згоди з Департаментом юстиції.
Конфліктний аспект номер один: збір доказів. У будь-якому іншому розслідуванні — хтось міг би назвати й це розслідування типовим — якщо детективи хочуть отримати доступ до пристрою або ж хочуть його вилучити, вони можуть вручити запит: мовляв, маєте надати такий-то доказ до вівторка. Коли ж ішлося про це розслідування — справа стосувалася кандидата в президенти [Гілларі Клінтон], яка зусібіч була оточена правниками, а передвиборча кампанія перебувала в розпалі, — Департамент юстиції усвідомлював ризики та з пересторогою ставився до звичайних слідчих інструментів, які за тих умов потенційно могли створити непотрібне напруження. Департамент не збирався влазити у тривалі судові суперечки через такі запити. Вони радше бажали б дружньої розмови на кшталт: слухайте, нам треба оглянути ноутбук вашого клієнта — може, якось можна це влаштувати? З точки зору Департаменту, в цьому випадку краще діяти за згодою, а не за примусом.
Конфліктний аспект номер два: методика проведення інтерв'ю [допиту]. В ідеальному ФБР-івському світі, що був влаштований задовго до того, як ми з напарником почали їздили на наші найперші інтерв'ю у Брайтон-Біч, інтерв'ю виглядало так: два детективи, один свідок. У випадку великих і важливих інтерв'ю у резонансних справах, або ж коли до успішного завершення розслідування лишалося буквально кілька кроків, було незайве запросити й прокурора.
Але де два професіонали — там три гетьмани. Інтерв'ю команди, що розслідувала справу „Півріччя“, почали ж виглядати вельми екстравагантно: двоє детективів ФБР, п'ятеро прокурорів, свідок, адвокат свідка. Мої детективи приходили пожалітися: через усіх цих правників неможливо працювати зі свідками; коли ми намагалися тиснути на Департамент юстиції, там казали: такі домовленості, якщо від нас шестеро правників [прокурорів], то й від них теж шестеро [адвокатів].
Багато людей, ще більше емоцій. У травні ситуація сягнула піку через інтерв'ю з Шеріл Міллз, керівницею штабу Гілларі Клінтон. Саме пані Міллз відповідала за впорядкування інформації на двох комп'ютерах: де в певний момент на кожному з них кількість електронних листів сягнула 60 тисяч. Інтерв'ю з нею було надзвичайно важливим. Ми вважали, що лише вона має унікальну можливість пролити світло на сам процес сортування тих електронних листів: як, де, хто керував цим процесом та з яких міркувань. Йшлося просто про бажання витягнути з пам'яті комп'ютерів, переданих до Конгресу, особисті електронні листи Клінтон, чи мета була більш ницою?
У нас було чимало питань до Міллз. Наша команда переймалася тим, як донести до неї цей факт. Із самого початку ми хотіли донести до Міллз, що це лише перше з подібних інтерв'ю: їх може бути ще багато. Якщо у детективів лишаться питання за підсумками інтерв'ю, тоді треба буде зустрітися знову. На початку інтерв'ю члени команди хотіли зачитати вголос відповідну позицію. За день чи два до інтерв'ю команда детективів показала мені текст відповідної позиції. Вони сказали, що бояться повідомити Департаменту юстиції, що хочуть зачитати цей текст. Вони вважали, що в Департаменті прискіпуватимуться до дрібниць та змусять їх упродовж двох тижнів виправляти крапки на коми, а слово „радий“ на слово „задоволений“. Я зрозумів занепокоєння команди та став на їхній бік. Детективи ФБР знають, як проводити інтерв'ю: як встановлювати психологічний контакт, як вести розмову. Їм не потрібно радитися з правниками, як краще відрекомендуватися свідкові і якими словами це зробити. Але в Департаменті юстиції всі стали такими педантичними: звіти, перевантажені деталями, постійні коментарі, планують по шість зустрічей, аби „домовитись, як домовлятися“. Команда, яка розслідувала справу „Півріччя“, почала своєрідно тлумачити поведінку Департаменту юстиції, дедалі глибше поринаючи у підозри: чому вони так із нами поводяться? Вони хочуть нас загальмувати?
Просто зробіть це — сказав я детективам. Зачитайте ту позицію, й поготів. Якщо ви відчуваєте, що повинні сказати свідку, що вам, можливо, потрібно буде знову з нею зустрітися, — просто так і скажіть. Це ваше інтерв'ю, ви керуєте ним, скажіть їй те, що вважаєте за потрібне.
Вони так і зробили — проте її інтерв'ю застопорилося намертво ще до початку. Міллз з адвокатом взяли перерву та вийшли з кімнати. Консультації. Адвокат повернувся та став гримати на прокурорів: що це, мовляв, таке?! Зрештою, всі вижили. Інтерв'ю таки провели, але команда Департаменту юстиції була така зла на ФБР-івців, що через тиждень прокурори скликали зустріч, аби випустити пару та змусити нас вибачатися. Ось до чого вже дійшло. Ось скільки тиску тепер було у цій справі. На кожному кроці всі усвідомлювали, що будь-яка дрібниця може потенційно призвести до бозна-чого.
Конфлікт між Департаментом юстиції та ФБР у справі „Півріччя“ стався не просто через тактичні питання: все було набагато глибше. Розбіжність виростала із сутності, самої природи цих органів. Цей конфлікт існує давно. Хоча ФБР являє собою інструментальний, практичний аспект роботи органів кримінального переслідування, а Департамент юстиції уособлює ідеал цієї роботи, обидві інституції є складнішими, ніж здається. Обидві містять у собі елементи одна іншої. Звідси й напруженість між ними»*.
Володимир Петраковський,
експрокурор, експерт ЦППР,
викладач Києво-Могилянської академії,
спеціально для JustTalk
* Уривок взято з книги Ендрю Д. Маккейба «Загроза: Як ФБР захищає Америку в часи Терору й Трампа» (Andrew G. McCabe,The Threat: How the FBI Protects America in the Age of Terror and Trump). Переклад — JustTalk.
