Продовжуючи дискусію щодо процесуального інституту «повідомлення про підозру» (попередні матеріали можна подивитися тут і тут), наводимо думку відомого українського юриста-практика, науковця і викладача Володимира Сущенка.


5cf0f83280e75.jpg


Абсолютно погоджуюсь з авторами Концепту щодо результатів їх аналізу сучасного стану слідчої і судової практики відносно реалізації «інституту підозри» в кримінальному процесі. Змінюючи стереотип/штамп структури таких, майже науково-експертних дописів, коли спочатку пишуть про всі позитивні здобутки, а в кінці — про недоліки, зауваження, дискусійні питання, акцентую увагу на таких аспектах запропонованого Концепту:

1. Мені видається, що у Концепті є методологічно не коректний висновок про те, що вирішення практичних проблем застосування «підозри» лежить «...в площині розгляду підозри у значенні, яке є тотожнім до поняття обвинувачення, що використовується у практиці ЄСПЛ». З повагою ставлюсь до рішень ЄСПЛ, але не абсолютизую їх. Вважаю, що будь-яка підозра у вчиненні будь-чого — це лише припущення, не більше і не менше. Обвинувачення — це завжди твердження про те, що, на думку обвинувача, певна подія відбулась, і в ній брали участь певні особи/особа. Їх, як правило, може бути не менше двох: правопорушник і потерпілий, або правопорушник і свідок якихось діянь/подій або декілька таких осіб. Процес досудового розслідування за новою філософією КПК — це збирання інформації відповідними органами/посадовими особами, що підтверджують або спростовують наявність події правопорушення та участь в ній певних осіб. На етапі досудового розслідування відповідно до положень Конституції України (ст. 62) не може і не повинно відбуватись обвинувачення особи та «притягнення її до кримінальної відповідальності» в будь-якій спосіб і в будь-якій формі. Обвинувачення особи — твердження про її вину у вчиненні кримінального правопорушення — спочатку письмово фіксується в документі — обвинувальному акті, а реально має відбуватись лише в суді! Тому вважаю, що ототожнювати категорії/поняття «підозра» і «обвинувачення» — не коректно, щонайменше.

2. На стадії досудового розслідування не може здійснюватись функція «притягнення особи до кримінальної відповідальності», тобто де-факто — покарання. Бо запобіжні заходи, включно з триманням особи під вартою, та інші примусові заходи, що здійснюються в процесі досудового розслідування, не можна і не треба вважати «заходами кримінального покарання», не зважаючи на те, що в розумінні/усвідомленні/уяві більшості людей і, навіть, багатьох правників за освітою, вони сприймаються саме як «покарання». На стадії досудового розслідування може відбуватись лише «процесуально-кримінальне переслідування особи».

3. Проблемним є забезпечення реалізації права підозрюваної особи на свій правовий захист від свавілля держави (органів держави). В цьому напрямку мають бездоганно працювати всі: слідчі, процесуальні керівники, адвокати під щільним судовим контролем! Те, що в нас на практиці цього не має — це недоліки професійної підготовки і правової свідомості названих мною осіб та їх керівництва, які не спроможні, або не здатні, або не бажають (чи їм не дозволяють) належним чином виконувати свої повноваження, а не недоліки КПК. Намагання певними прописаними алгоритмами/стандартами змінити ситуацію на краще має безумовний сенс, але не треба вважати це панацеєю, яка радикально виправить ситуацію («креативності" вносити "непомітні" зміни в правила у наших людей більш ніж достатньо!) Ефект може бути лише тимчасовим, поки чинне керівництво досудовим розслідуванням в державі погодиться на реалізацію такого алгоритму/стандарту/правила. А коли воно зміниться, що тоді? В нас закони, постанови і укази змінюються "розчерком пера і помахом руки" за одну ніч?! Паралельно має йти кропітка робота зі зміни парадигми мислення практиків, студентів і суспільства та напрацювання світових стандартів правової свідомості/культури. Підкреслюю: підозрювана особа не може і не повинна ототожнюватись з обвинуваченою особою ні за формою, ні за змістом.

Тепер — про позитив Концепта.

Підтримую позицію, що існуючий 2-х місячний термін досудового розслідування треба рахувати, починаючи з моменту реєстрації "Першого (для першого підозрюваного, якщо їх є не один) повідомлення про підозру", а не з моменту внесення заяви про правопорушення до ЄРДР. При цьому виникає спокуса у слідчого/процесуального керівника зловживати (затягувати процедуру реєстрації підозри) цією ситуацією з різних причин і мотивів, не виключаючи і корупційну складову. Проблема загального строку досудового розслідування (2 місяці) — давня. Я вже багато десятиліть говорю про неї. Поки що ніхто з фахівців-процесуалістів і криміналістів не надав мені однозначної відповіді на запитання: хто, чому і на яких підставах визначив такий строк, який, наскільки я знаю, був введений якщо не за часів Російської імперії, то за часів 20-х років минулого століття — точно. Мають бути застосовані "розумні строки", як в більшості країн світу, але "маємо те, що маємо", як говорив класик сучасної нашої політики. Мені видається, що строк досудового розслідування повинен/може бути прив'язаний до строків всіх "запобіжних заходів", які мають бути точно встановлені законом, а сьогодні ми маємо лише обмежений строк "тримання під вартою", включно з можливістю його продовження до певного часу. Це, на мій погляд, не правильно, оскільки й інші запобіжні заходи — це обмеження прав людини і вони не можуть бути "необмеженими".

Погоджуюсь, що "дострокове" завершення досудового розслідування може погоджуватись зі стороною захисту. Але й в цьому випадку залишаються ризики "зловживання правом" з боку підозрюваної особи та її захисту — про це не варто забувати.

Наостанок скажу про так звану (за старим КПК) "дослідчу перевірку", тобто дії між реєстрацією "заяви про злочин" і реєстрацією "Повідомлення про підозру". Вважаю, що, враховуючи наші умови і наш кадровий потенціал слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів, можна повернутись до терміну в 10 днів (хоча цей термін також ніяким чином не обґрунтований насправді) або максимум в 20-30 днів (крім заяв про убивства та інші злочини з особливо тяжкими наслідками), протягом яких слідчий повинен знайти інформацію, яка підтверджує його припущення щодо події злочину та тієї особи, яка брала в ньому участь (підозрюваного). Якщо цього не відбувається у визначений законом термін, то такі заяви повинні залишатись в ЄРДР, робота по них має продовжуватись, але також протягом певного строку (6 місяців чи 1 рік), а потім справа має переходити в іншу категорію або ж взагалі — досудове розслідування припинятись до виявлення "нових обставин".

Все що я тут багато написав — лише для дискусії. Дякую щиро авторам Концепту за роботу і за те, що презентували її небайдужій громадськості!

Володимир Сущенко