Про спортсменів-офіцерів, зраду і спорт без політики

Отже, наші зірки-олімпійці (це я про середнього спортсмена, а не про конкретних вище названих зірок). Спочатку – люди, які просто пашуть, як правило, більше інших, при чому в не дуже придатних для цього умовах. З мінімумом грошей й інших ресурсів. Коли на них ніхто – ні чиновники, ні публіка – не звертають увагу. Ще 2 місяці тому 95% тих, хто зараз хейтять Ярославу і Станіслава, не підозрювали про їхнє існування. На певному етапі хтось із молодих спортсменів вибивається в лідери. Починаються міжнародні змагання, трошки призових, можливо, хтось із багатіїв стане чуть-чуть спонсором.

Паралельно зростає увага в навколоспортивній бульбашці. Перші інтерв'ю для галузевих ЗМІ, на які широка громадськість уваги не звертає. Порції «слави» серед колег, в Україні і не тільки. Нагадую, все це поза процесами глобальної народної уваги. Про те, що Горуна їздив ділитися досвідом в Росію, коли вже почалася війна, ніхто і не підозрював, бо всім не було до того діла. Але було діло російській карате спільноті, бо в вузьких колах Станіслав вже високо котирувався, і запросити зірку, яка обійдеться значно дешевше, ніж якісь європейські чи азіатські колеги, та ще й зможе попрацювати без перекладача – абсолютно логічне для них рішення. Тож, чому Горуна туди їздив – я цілком розумію. Хоча і не розділяю його підхід.

Я був на його місці, мав певне реноме в деяких колах, мене теж запрошували ділитися досвідом, в тому числі до Росії, і я їздив. Бо коли ти крутий в чомусь, це логічно і природньо – ділитися з тими, хто в твоєму досвіді зацікавлений. Особливо, якщо ще трошки на цьому заробиш Я в 2014 припинив. Бо дуже добре розумів, що відбувається. Ну і плюс багато набазікав в відкритих джерелах антипутінського, тому відчував, що це реально небезпечно – навіть близьких родичів і друзів там провідати )) Чому Горуна зрозумів це і припинив поїздки на пару років пізніше – не знаю. Але припинив – і на тому добре.

А потім до одиниць із десятків тисяч, які починали отам, в не дуже придатних умовах, і з сотень, яким вдалося досягти певного успіху і визнання в навколо спортивній бульбашці, приходить СЛАВА. Бо вони різко стають надіями країни перед Олімпіадою. Чи футбольним Євро. Всі підписуються на твої соцмережі, які ти толком ніколи не вчився, як вести. В рази збільшується кількість інтерв'ю, до яких тебе нормально не готували. Хтось навпаки закривається, відмовляється від цього, за що теж отримує долю негативу. А хтось, хто в силу природних якостей, починає отримувати від цього задоволення. Але при цьому час від часу верзе дурниці. Бо тебе починають питати про все, і ти вже звик бути трошки гуру. А в багатьох питаннях насправді далеко поза контекстом. Але це ще тільки початок. Бо увага до тебе поки що не настільки велика. Патріотичні топ-блогери не присвячують сюжети, щоб розмазати твою репутацію. І найближче до тебе все ще твоя бульбашка. Яка, в разі, якщо щось пішло не так і ти отримуєш негатив, активізується на твою підтримку. Бо її представники наближені до зірки вже давнєнько, а тепер до неї присмоктуються тисячі нових глоріхантерів. А ця бульбашка – вона переважно як раз ось така. «Спорт поза політикою», «Війна комусь вигідна», «нашо сіяти рознь між тими, хто завжди були друзями». Я спеціально продивився, хто полайкав пост Горуни, де він пробував захистити Магучіх. Там дуже багато відомих спортсменів, тренерів, чиновників від спорту і не тільки. А ще юристів і політиків. Які теж геть не хочуть воювати. І з якихось причин не хочуть сказати собі правду, що ми вже воюємо. І тому для того ж Станіслава підтримка від цієї великої групи може цілком врівноважити хейт від іншої бульбашки, з якою його пов'язує значно менше.

Загалом ви, звичайно, можете зі мною не погодитися і почати атакувати мене, але я впевнений, що і Магучіх, і Горуна – достатньо патріотичні і проукраїнські громадяни. Про це свідчить багато всього – від висловлювань в інших інтерв'ю до непоганої української мови. І вони значно ближчі ментально до «справжнього українського патріота», ніж 90% українських спортсменів. Але ви не підете хейтити тих 90%, бо просто не знаєте про їхнє існування А про цих двох вже знаєте. Бо їм пощастило пробитися на Олімп.

Відкрию вам таємницю. Ось-ось вам покажуть ще наших медалістів, які наговорили дурниць про дружбу з російськими спортсменами. І ще одну таємницю. Така дружба є у 90% спортсменів, що доходять до міжнародного рівня. Бо, як мінімум, їхні тренери росли разом. Бо спільний рускій язик, яким можна побалакати, коли на змаганнях чи на зборах всі навколо триндять незрозумілими мовами. Бо однакові проблеми, які хочеться обговорити – чиновники не підтримують, грошей мало, на незрозумілі пігулки присадити намагаються. Плюс, куди правди діти, і серед російських спортсменів є цікаві і приємні люди. Як та ж Ласіцкене, яка, судячи з усього, роками була орієнтиром і майже кумиром для Магучіх. І якщо нашого спортсмена/ку особисто жорстко не торкнулася війна, чи поруч не було людей, які б переконливо і якісно пояснили розклади, то мати до них симпатію і хотіти підтримувати певні дружні стосунки – цілком природньо. Ці дружби потихеньку сходять на нівець, але якщо не вживати конкретних дій, то сходити будуть ще дуже довго.

А от чому не вживати конкретних дій – це цілком слушне і логічне питання. Забороняти комусь з кимось дружити чи мати близькі стосунки – точно не є правильним і можливим. Натомість переконливо пояснювати спортсменам перед міжнародними змаганнями, які їхні дії прямо на цих змаганнях, та і взагалі в житті (бо ж у справжніх зірок в наш час майже не лишається нічого непублічного) можуть привести до негативних наслідків і для країни в цілому, і для їхнього виду спорту, і – головне – для них особисто, це не дуже складно і дорого. Привозити на збори харизматичних ветеранів війни, які розкажуть, хто насправді стріляв у них і вбивав їхніх друзів. Показувати якісне кіно – художнє чи документальне. На красивих слайдах демонструвати цифри – загиблих, поранених, біженців, мільярдних збитків, які нанесла нам Росія за підтримки чи мовчазної згоди її громадян, в тому числі спортсменів. Закцентувати, що та ж Ласіцкене, окрім того, що приємна дівчина, геніальна спортсменка і послідовна борчиня з допінгом у спорті, ще й, на хвилиночку, довірена особа путіна на виборах. Повідповідати на питання. Спокійно і виважено. Ну і дуже чітко пояснити, що будь-які прояви публічного братання чи відверто приязної взаємодії на людях з російськими спортсменами, тренерами, функціонерами і ЗМІ – то є не добре і так не треба. Крапка. У федерацій, НОКу й інших структур є для цього можливості. Але судячи з усього, зазвичай нема бажання. Бо рулять там зазвичай люди значно менш патріотичні, ніж Горуна і Магучіх. І тому виходить ось така фігня. А щоб вилазити з фігні у публічному просторі треба вміти в кризові комунікації. А це складно, і такі вміння є у лічених людей в цій країні. Тому кризово комунікують самі чи як підказав тренер/показав мер/спонсор/порадила мама. І в результаті виходить тільки гірше.

Отже, що робити стороні спортсменів/федерацій зрозуміло, але хто це готовий робити? Толком нема кому станом на зараз. Але виправляти ситуацію можна. З'явилося б бажання. А от що робити нам – прогресивній проукраїнській спільноті, яка не бере на себе відповідальність за розвиток спорту? Я розумію, що розчаруватися у вчорашньому кумірі, за якого щиро вболівав, і почати хейтити – найпростіше. А комусь ще й вигідно. Бо декому принесе додаткових лайків і підписників. А декому – просто підніме почуття особистої значимості – ти що, пішов і цілому чемпіону в коментах наваляв, яке воно нице, зрадник і взагалі, майже нелюдина. При цьому, я розумію, що більшості просто болить. Бо добре знають, що ж насправді відбувається, і хто кого вбиває. Але впевнений, що просто хейтити, якщо людина не є стабільним українофобом, не підтримує напряму політику путіна і не заперечує цілісність і суверенітет України – сумна і неефективна практика. Тому що наших зірок, які помилилися, неправильно сфотографувалися чи незграбно сформулювали у ФБ і отримали тони хейту від «щирих патріотів», обігріє інша бульбашка. Не менш, а скоріше більше чисельна, ніж наша. Зі своїми лідерами думок, людьми з грошима і такими, що не гірше нашого можуть погратися словами. Їм переконливо пояснять, що українські патріоти – вони ось такі, не цінують тебе, який заради них жертвує здоров'ям, тренується по 20 годин на добу і не бачить родину. А вони тебе за щирі прояви людяності до тих, хто не воює і не приймає про це рішення, облили брудом і викреслили з числа рукопожатних. Тож не читай їх і не звертай увагу. А читай ось сюди. І приходь ось на цей захід. Тут ми тебе любимо і пишаємося тобою. І благословєнний владика тєбя благословіт. А ізвєстний політік, которий на самом дєлє нє за Росію, а просто за мір, випішит тєбє стіпєндію от своєго фонда. І давай ти єщьо в молодьожний лагєрь с нім с'єздіш, гдє вместє рєбятам раскажетє, как вопрєкі тому, что украінская армія обстрєліваєт мірноє насєлєніє Донбаса, єсть тє, кто хотят міра і вообщє за любовь і за стабільность, а нє вот ето вот всьо с загнівающєго запада с єго гєямі і гендерами.

В результаті отримаємо чергових ломачєноусіков, яких з їхніх ряс витягнути буде значно складніше. Тому на помилки вказувати треба, але талановитих українців берегти треба не менше, тож робити це варто ніжно і коректно. Хоча кому я це кажу? )) Укрфейсбук він апріорі войовничий і агресивний, і іноді це дуже навіть добре. Бо човна треба качати в інший бік, коли у нас совок з мізків важко виходить, і війна триває. Але межі переходити не варто, хоча багато хто вже інакше не може. Але я все ж написав, щоб потім не казали, що ніхто не попереджав )

Ну і тепер по аксіомам, щоб не пояснювати очевидне в коментарях і окремих текстах.

1) «Спорт поза політикою» — повна дурня і небезпечний мислєвірус. Точно так, як «мистецтво поза політикою» і т.п. «геніальні» винаходи. Можу погодитися лише з «медициною поза політикою» і «адвокатами поза політикою» і то з виключеннями. Бо людське життя – найвища цінність, а без доступу до правосуддя нічого не побудуємо. Але звучить воно, оте «Спорт поза політикою» — дуже красиво і вабить. Проте раніше чи пізніше проходить. Бо геть не працює

2) Спортсмени – офіцери збройних сил (а ще є МВС і інше) – тупезний атавізм, який має піти в небуття. Але ж переважно суспільство хоче, щоб «на спорт виділялися гроші», бо як нам інакше з тими американцями і мос…ми боротися? Тож це одна з дірок, через яку виділяється ресурс, бо у ЗСУ він величезний (зрозуміло, що недостатній для того, щоб армію швидко до ладу привести, але все ж), а значить трошки можна і на спорт звідти списати, бо завжди так робили. Колись це має бути змінено, але для цього мають бути розроблені інші системи, що запрацюють, а з цим у нас поки геть погано. Та і консенсусу не видно. Як і великих грошей на горизонті. Але серйозно говорити про «лейтенанта Магучіх» — це звичайне пересмикування і ні про що

3) Всі розчарування від неправильних очікувань. Буду постійно про це нагадувати ;) Бо ви так дивуєтесь, ніби перед олімпіадою прокинулися в новій країні, і всі наші спортсмени, їхні тренери і функціонери несподівано стали глобально всебічно розвиненими і тотально патріотичними. Я ще 24 липня писав, що ризики обнімашек з «однімнародом» лишаються. На жаль, вони проявилися з дуже симпатичними особисто мені спортсменами. Впевнений, що це точно неправильні дії з їхнього боку, але поки що ми як суспільство на цій стадії. Потихеньку рухаємося вперед, але швидше не виходить. Бо ресурси обмежені. Але тотальним хейтом і вимогами «вислати на московські болота» тут справі точно не допоможеш

4) Спорт – важлива річ, як для розвитку окремих особистостей, так і для держави в цілому. Але в бідній країні без перспектив швидко стати багатою шансів на те, що ми стабільно будемо в ньому світовими лідерами – нема. Це треба прийняти як даність і жити з цим. Фіни, наприклад, спокійно живуть і щасливі. Щоб прогресувати в цій сфері, як і в будь-якій іншій, треба продумана стратегія, консолідація зусиль і професіонали, які будуть рулити процесами. Без цього – будемо і далі радіти точковим успіхам попри все

5) Росія – агресор, путен – мєрзость. Серед росіян є гідні люди. Значна частина українців має таких серед своїх друзів і рідних. Вимагати розірвати всі контакти — нереалістична дурня. Але донести до всіх, в першу чергу до лідерів думок і тих, хто має потенціал такими стати, що в будь-якій публічній взаємодії з РФ чи її громадянами треба вести себе мудро і стримано, бо інше може бути використане проти нас – святий обов'язок усіх, хто щиро вболіває за Україну. Питання в тому, як це робити, щоб було ефективно. Але то вже тема іншої розмови.