Під час роботи над романом «Циндао-Відень-Київ» я наштовхувався на дещо дивні спогади про початок російсько-української війни у грудні 1917 року. Це писали різні автори, про різні випадки, але ситуація описувалась подібна, що говорить про її типовість.

У тих спогадах говорилось про історичну пам'ять, про утиски нашого народу з боку москалів. Часто народні дискусії про це ініціювалися приходом кобзаря до якогось села. Виходило, що люди знають про всі злочини, які росіяни чинили, пам'ятають і про Батурин, і про знищення козацьких січей, і про утиски козаків, що вижили, і про запровадження російських адміністрацій з висилкою наших урядовців до Сибіру.

Здавалося, народ з таким настроєм не сприйме поновлення панування москалів. Але, коли розмова заходила про нашу владу та спробу ворога знову завоювати Україну, то виявилося, що ми з росіянами брати, разом чотири роки на світовій війни кров проливали, віра у нас одна, ділити нам немає чого, отже, воювати проти них ніхто не буде. І це — в розпал вторгнення.

Дивно? Може, просто воювати ніхто не хотів? Але росіяни потім прийшли до кожного, і ті, хто не пішов до українського війська або повстанських загонів, або опинились у лавах білої російської армії, або їх насильно мобілізували у російську червону. Як зараз «мобіків» на окупованих територіях. І довелося не захищати свій дім, а завойовувати для росіян нові території, в тому числі у Польщі (невдало) та у Середній Азії (успішно але з великими вратами).

І ті, хто став російським гарматним м'ясом, врешті став замішаний і в російських злочинах, так само, як сьогодні різні умовні «буряти».

Недарма мудрий нарід колись називав вступ до імперської армії: «в москалі забрали». Людина ніби переставала бути українцем і приймала усі моральні цінності московської держави.

Не будемо далеко ходити, згадаємо настрої нашого народу у перші роки нинішньої війни. Вже окуповано Крим, вже був розстріл у «зеленому коридорі» Іловайська, а значна кількість людей все ще вважала росіян братнім народом. Більше того, хоч зараз кількість любителів росіян і зменшилась, але досі значна частина українського бізнесу веде ділові стосунки з росіянами, нехай і з тими, що зараз виїхали за кордони своєї імперії, щоб санкції не заважали їх бізнесу.

Зверніть увагу: дехто говорить про 24 лютого як про початок війни, ніби всі ті, хто загинув до цього, просто сварили нас з братнім російським народом.

У статті «Чому росіяни творять такі звірства?» я вже писав, що росіяни вважають за можливе влаштовувати будь-які звірства на нашій землі, бо впевнені, що ми їх швидко пробачимо.

І хоча зараз для декого це може показатися нісенітницею, багато їхніх інтелектуалів наголошують на тому, що вони вже робили таке з нами, в тому числі, у недалекому минулому. І ми завжди їх пробачали. Врешті, останній голод, який вони нам влаштували, був у 1947 році, і мій батько був його свідком. І ці думки лунають на росії все частіше.

Отже, їхні сподівання не зовсім безпідставні. Крім того, ми самі подаємо їм надію. Ми ж комунікуємо та навіть маємо ділові справи з різними росіянами. Тому що ці конкретні росіяни не зробили нам нічого поганого, і, може, навіть негативно ставляться до путіна. Принаймні нам так говорять.

Звичайно, 90% росіян безпосередньо не вбивають наших дітей і не руйнують наші міста. Вони просто є частиною тієї системи, яку самі ж вибудовували. Щонайменше, не борються з нею, тією, що чинить всі ці звірства. Вони просто платять податки, щоб ця система мала гроші на вбивства, вони матеріально підтримують своїх родичів, які за копійки в три зміни відновлюють бойову техніку для війни проти нас. І, врешті, просто показують на Заході, що вони теж жертви, отже, санкції треба послабити або зовсім скасувати, щоб бідний народ не страждав.

І поки ми будемо вестися на всі ці російські фокуси, вони будуть вірити, що ми їм скоро пробачимо та будемо разом завойовувати Європу. Врешті, щоразу з нами контактують якісь конкретні люди, які особисто нікого не вбивали. То чому ж нам на них сердитися?

А поки треба більше терору, щоб ми швидше здалися і можна було відновлювати дружні стосунки.

Звичайно, є окремі росіяни, які зі зброю в руках борються з росією в лавах наших Збройних сил, або ті, хто відмовився від російського паспорту. Але скільки їх таких? Їхня кількість наразі не в змозі зупинити російського монстра.

Тільки повний бойкот усіх громадян росії, із невідворотним покаранням усіх, хто винен в терористичних актах, може змінити їхню точку зору.

Поки я писав цей текст, прийшло повідомлення про удар по Вінниці. Зовсім неподалік від цього місця живуть мої родичі. Мій тато нещодавно був у нині зруйновані клініці на прийомі в лікаря. А я часто чекав на громадський транспорт там, на зупинці.

Я побачив фото дитини з книжечкою, яка більше нікому ніколи не знадобиться.

Невже ми знову їм пробачимо?