Іван Канівець: 29 квітня — День Українського моря! Боротьба триває…

Для багатьох українців море завжди було символом волі, а серця моряків завжди билися за нашу країну.

Головна увага українців за останній рік була прикута до тих подій нинішньої війни, що відбуваються на суші: бої на фронті, іноземна допомога. Але на морі також відбулося багато цікавого, і, можливо, не менш важливого…

Так само і у 1918 році. 29 квітня Центральна Рада в Києві ухвалила Конституцію Української Народної Республіки, в цей же день відбулося проголошення (як дехто каже, переворот) Павла Скоропадського гетьманом України. Малопоміченою в Києві залишилась телеграма з Севастополя від командувача Чорноморським флотом адмірала Сабліна про те, що флот урочисто підняв українські прапори і перейшов у підпорядкування Києва.

А дарма. Ця подія стала кульмінацією довгої боротьби моряків не тільки за створення українського флоту, а і за створення нашої держави.

В часи існування російської імперії більшість тих, хто служив на Чорному морі, були українцями, і навіть під впливом системи багато з них не втрачали свого коріння. Після зречення царя у 1917 році український рух на флоті та у Севастополі виявився неймовірно потужним. Моряки хотіли плавати під українським прапором, щоб захищати інтереси Батьківщини. І розуміли, що без української державності це неможливо. Бо існування флоту вимагає не тільки великих коштів на його утримання, а й відповідної державної політики. А її реалізація, за умови автономії, про яку говорили тоді провідники українського руху в Києві, була нереальною.

І моряки не тільки розуміли — вони діяли. Початковою фазою було створення українських організацій на кораблях. Далі — підняття українських прапорів. Першим влітку 1917 був есмінець «Завідний». У листопаді 1917 року весь флот підняв українські прапори з нагоди прийняття Центральною Радою III Універсалу. Але це була ініціатива знизу, у підпорядкування Києву флот не перейшов. Дізнавшись із газет про плани російської влади розігнати Центральну Раду силою, у Севастополі сформували курінь морської піхоти імені гетьмана Сагайдачного, який згодом взяв участь у зимових боях за Київ. Наслідком стала активізація большевистської пропаганди: не можна ж було залишити таку збройну силу українцям. В грудні 1917 року відбулося те саме, що ми бачили навесні 2014. Всі кораблі були захоплені большевиками. Але інших матросів, крім українців, взяти тоді не було де, і коли політична ситуація змінилася, 29 квітня 1918 року Чорноморський флот підняв українські прапори.

Через зміну влади в Києві, в найкритичніший момент наша влада не змогла підтримати моряків, всі їх досягнення були змарновані. Наступні півроку крок за кроком уряд гетьмана добивався повернення кораблів під контроль Києва. Але події зими 1918—1919 знову відкинули все назад. Навесні 1919 року український уряд, який тоді усвідомлював важливість контролю портів для боротьби за Незалежність, проголосив 29 квітня державним святом — Днем українського моря. В надії відновити контроль над узбережжям Чорного моря, були створені підрозділи морської піхоти. Вони героїчно билися у ході визвольної війни, і останніми, прикриваючи відхід армії, залишили територію України після її поразки.

До 1991 року День українського моря можна було відзначати лише за межами нашої Батьківщини.

Сьогодні все змінилося. Після 2014 року більшість громадян України перестала соромитись тих, хто сторіччями боровся за її волю. Сучасні моряки віддають життя за нашу свободу. В перший день повномасштабного вторгнення, морський піхотинець Віталій Скакун ціною власного життя підірвав автомобільний міст Генічеськ — Арабатська Стрілка. Таких багато. Моряки брали участь у захисті Маріуполя, сьогодні борються на Півдні.

Але моряки мають дбати про море, і вони це роблять. Витіснення ворожого флоту з акваторії Чорного та Азовського морів, окрім суто військових переваг, відкриває нам торговельні шляхи з усім світом. Сьогодні зрозуміло, що це важливо не тільки для функціонування економіки та наповнення бюджету (з якого фінансуються Збройні сили), а і для нормалізації стосунків з сусідами, від яких ми критично залежимо. Крім того, можливість постачання зброї морським шляхом — це зовсім інші масштаби та швидкість, не кажучи вже про вартість логістики.

Для рішення цієї задачі необхідно знищити або закрити у портах кораблі противника. За останні два роки ми стали свідками цього поступового процесу. Особливо помітні успіхи операторів морських дронів або вдалі ракетні атаки, але за кожною операцією стоїть величезна робота розробників нашої зброї, розвідників, аналітиків та сотень інших фахівців.

І вони досягають неможливого. Взяти хоча б знищення крейсера «Москва». Один з трьох кораблів, побудованих в СРСР для знищення американських авіаносців. Якщо не рахувати атомного крейсера «Пьотр Вєлікій», найбільші і найпотужніші кораблі російського флоту.

Знищення «Москви» — це:

1. Вперше з 1905 року росія втратила флагманський корабель основного класу в бою.

2. «Москва» — найбільший корабель, який був знищений ракетами.

3. «Москва» — найбільший корабель, який росія втратила у бою з Другої світової війни.

4. Останнього разу корабель такого класу був втрачений Аргентиною у 1982 році під час Фолклендської війни.

5. Вартість засобів, які американці виділяли для потенційного знищення такого корабля у разі конфлікту, значно перевищує вартість використаної української зброї.

6. Втрата «гордості флоту» з назвою «Москва» мала значний психологічний вплив на ворожу армію та суспільство.

Крім того, знищення «Москви» довело, що українці можуть не тільки відважно битися з російськими танками, а й знищувати найпотужнішу зброю високотехнологічними методами. А це, безперечно, вплинуло на наданням нам іншої високотехнологічної зброї.

І це — лише один з епізодів боротьби на морі.

Тепер мовби і сама водна стихія вирішила помститися росіянам, і в далекому тилу перетворює домівки окупантів на дно моря.

Можливо, колись і місто Москва послідує за крейсером, зметене не фігуральними хвилями, розбурханими нинішньою війною, а справжніми водами світового океану. Це було б справедливо.