Минулого тижня президент Зеленський відвідав місце будівництва майбутньої бази ВМС України в Бердянську. Тобто, ідея появи нового пункту для нашого флоту на Азові уже схвалена на найвищому рівні.
Багатьох коментаторів збентежило, що деталі спорудження майбутньої бази в Бердянську оприлюднили широкому загалу через Фейсбук. Але тут варто поставити під сумнів взагалі доцільність будівництва тої самої бази в Бердянську саме у тому форматі, про який очільник ВМС доповів главі держави. Навіть якщо це – спроба нелінійного ходу в «гібридній війні».
Винахідником «гібридної війни» «по-російськи» вважається білогвардійський генерал Євгеній Месснер. Він повчав, що у сучасній війні вже недостатньо захопити лише столицю противника, оскільки його армія зможе чинити опір й далі. Відповідно, слід в першу чергу атакувати «нервові вузли» противника, втрата яких може ослабити волю до опору – наприклад, важливі промислові логістичні чи військові центри.
Україна має на Азові лише один такий «нервовий вузол» — Маріуполь, котрий одночасно важливий логістичний центр (порт та залізниця), промисловий (ММК ім.Ілліча та єдина верф в регіоні – Азовський СРЗ) та військовий центр (зокрема, пункт базування тактичної групи нашого флоту на Азові – 2 МБАКи, буксир та допоміжний корабель «Донбас»). Судячи з інформації у відкритому просторі, наше військове командування побоюється втрати Маріуполя в результаті російського десанту, а відтак – втрати контролю України за всім Азовським регіоном.
Відповідно, у цьому випадку стратегічну гру росіянам слід ускладнити, тобто створити ще один «нервовий вузол», на який нашим противникам також доведеться відволікати військо та ресурси. І формально, Бердянськ на роль такого об'єкта дуже добре підходить.
Але далі починаються нюанси. В Бердянськ пропонують перенести військово-морську базу «Схід», яка нині знаходиться в Миколаєві. Але ж наші чорноморські гавані також потрібно захищати. Тим більш, що на Миколаїв та «Велику Одесу» в минулому році припало 138,87 млн тонн або ж 86,8% всього вантажопотоку українських портів, у той час як на Маріуполь та Бердянськ – лише 8,6 млн тонн або 5,25% всього вантажопотоку українських портів.
Заявлено, що в Бердянську базуватимуться 4 МБАКи та 2 катери «Марк 1», які в перспективі мають передати американці. Боюсь, що така розстановка сил не надто корелюється із окресленою задачею захисту нашого судноплавства в регіоні – найбільше вантажів все ж йде із Маріуполя, 6,5 млн тонн в 2019 році, проти 2,07 млн тонн з Бердянська в минулому році.
Цікаво, як відбуватиметься завіз на базу в Бердянську необхідних ресурсів. Так, для бази запланований окремий автомобільний в'їзд. Але якщо нашим морякам знадобиться залізничний підвіз, то в їх розпорядженні буде лише одна під'їзна гілка до порту, яка пролягає прямо по набережній, де відпочивають туристи.
Неочікувано, але ж у тому 2019 році вантажопотік по порту «Бердянськ» виріс на 14,4%, по порту «Маріуполь» — на 10,1%. Тобто, агресія росіян на Азові в чомусь втратила економічний фактор впливу. Але ж лишається морально-психологічний фактор впливу – Росія досі стоїть на заваді свободі судноплавства до наших портів. Навіть якщо росіяни із жовтня 2018 року більше не затримують судна у відкритому морі, вони їх блокують в районі Керченської затоки. В тому районі наш флот не може собі дозволити наступальні дії проти росіян.
Тому боюсь, що організація бази наших ВМС в Бердянську не дасть належного морально-психологічного ефекту навіть для місцевих жителів, зокрема портовиків. Тим більш, що Приазов'я – регіон доволі специфічний в плані соціально-економічного розвитку. Якраз принагідно поділюсь враженнями із відпустки в Бердянську, проведеної в серпні минулого року.
В тому місті я побачив такий атавізм, як торгівля вживаними мобільними телефонами в кредит, яка навіть на депресивному Поліссі давно фактично зникла. В місті можна було побачити чисельні оголошення про регулярні маршрутки на окуповану територію. Із залізничним сполученням ситуація взагалі своєрідна.
Наприклад, між Бердянськом та Запоріжжям курсують дві пари приміських поїздів, які фактично є повноцінними пасажирськими поїздами із плацкартними вагонами, але без належного сервісу – постіль на ніч, наприклад. Так УЗ просто задовольняє попит місцевого населення на дешеве сполучення із обласним центром.
Із «Великою Україною» Бердянськ єднає залізнична гілка до станції Пологи. Але проблема в тому, що цю лінію керівництво УЗ оголосило «малодіяльною». Тобто, не виключено, що по цій лінії одного нехорошого дня можуть взагалі закрити рух вантажних поїздів.
А ще біля Бердянська є така місцевість, як «селище Пролетарське», котре більше схоже на могильник недобудованих курортних будинків – їх власники не співставили власні бізнес-плани та реальну платоспроможність курортників, що їздять відпочивати в Бердянськ.
Аби розширення нашої військової присутності в регіоні дало належний морально-психологічний ефект, слід або шукати альтернативи, або поєднувати одночасно заходи військового та економічного будівництва.
Наприклад, для облаштування нашої військово-морської бази на Азові можна було б реанімувати закинутий порт Генічеськ, в якому просто вчасно не провели днопоглиблювальні роботи. Як на мою скромну думку, наша військова база, що нависатиме над окупантами в Криму – доволі непогане тактичне рішення.
Або ж – організувати будівництво МБАКів на Азовському СРЗ в Маріуполі, як до цього закликає нинішній орендар цього заводу.
Або ж – максимально зменшувати вагу судноплавства в Азові для економіки України через електрифікацію та розширення пропускної здатності залізниць від Волновахи до Запоріжжя. Також — через будівництво прибережної траси, яка би поєднувала усі порти України на Чорному та Азовському морях. Такі проекти виношувало Мінінфраструктури ще наприкінці канденції Порошенка.
У січні цього року наші ВМС заявляли навіть про підготовку до мінування особливо загрозливих ділянок акваторії Азовського моря. Нам нічого втрачати.