Другий день інформаційний простір штормить. Причина – заява Еріка Мьосе, очільника Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідування порушень в Україні. На пресконференції в Женеві від заявив, що, цитую: «Ми не виявили, що в Україні був геноцид».
Якщо вас обурила ця заява, то ви далеко не один/одна. Звичайно, пан Ерік та його колеги прозвітували про широкий спектр воєнних злочинів кремлівського режиму в Україні. Це систематичні тортури, навмисні вбивства, зґвалтування, депортація дітей, невибіркові напади на критичну інфраструктуру. Але ж ні, який геноцид?..
Доповідь було оприлюднено у річницю шокуючого злочину, коли росіяни прицільно скинули фугасну авіаційну бомбу на Драмтеатр в Маріуполі.
Я не можу говорити про фейки, чи звинувачувати відповідну комісію під керівництвом Мьосе. Але на чому ж засновані оприлюднені висновки на 18 сторінках? 500 особистих інтерв'ю. Ну і плюс супутникові знімки та відвідини місць тортур росіян до українців вже на деокупованих територіях. Коли там, зрозуміло, нікого не піддавали насильству. Грубо кажучи, просто голі стіни.
В одному Драмтеатрі Маріка загинуло більше цивільних людей, ніж опитали ООНівці. А доля самого Маріуполя і його жителів – це не геноцид за їхню українську позицію? Хтось забув жахи Бучанської різанини, Бородянку, знущання та нищення цивільних на Сумщині, Чернігівщині, Харківщині?
У 1948 році в Конвенції запобігання злочину геноциду та покарання за нього, прийнятою Генасамблеею ООН, прямо вказано, що таке геноцид. Процитую.
Геноцид – це будь-які з наступних дій, здійснюваних з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
- вбивство членів цієї групи;
- нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;
- навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;
- дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;
- насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.
А тепер згадаймо цілі так званої «СВО». Наприклад, «денацифікація». Одразу підкреслю — не треба порівнювати її із системою заходів соціально-економічного та політичного характеру для вичищення від впливу націонал-соціалістів після Другої світової. Адже тут використовується передусім військовий вимір. Я вже навіть не згадую, що жодного нацистського режиму в незалежній Україні не було і немає. Але росіяни офіційно заявляють про мету військового нищення національної групи!
Більше того, мовиться про екзистенційний характер війни. Або Росія, або Україна як ніби-то «антиРосія». Хоча я повністю не приймаю таке трактування. Україна – це Україна!
Фактично ми бачимо ту саму проблему, як, наприклад, зі статистикою загиблих цивільних українців. Вже згаданий раніше Марік: лише в цьому одному українському місті загинула щонайменше сотня тисяч цивільних, є і значно страшніші оцінки. Що ж каже ООН про всю Україну, а не одне героїчне місто, яке сьогодні перебуває під окупацією росіян. За рік війни вони нарахували, увага, трохи більше 8 тисяч смертей цивільних. Це є однією із відповідей, як працюють ці комісії та на чому ґрунтуються їхні висновки.
Але є друга відповідь. І називається вона «росія». Кремль на початку 1990-их років узурпував місце постійного члена Радбезу ООН. Пропоную дивитись реалістично на речі. Не звинуватить комісія ООН постійного члена Радбезу в актах геноциду. Це вирок самій організації.
Тому це є черговий арґумент, чому рф потрібно виключати як з Радбезу ООН, так і взагалі позбавляти її членства у цій організації. Якщо ми стоїмо на позиції неухильного дотримання Статуту ООН, то це єдиноправильне рішення.
Безумного, ООН немає сьогодні реальної сили зупинити війну. Але це майданчик з максимально широким охопленням країн на глобальної рівні. Це вкрай важливо сьогодні, коли відбувається регіоналізація та формування двополярного світу. Україна може досягати тут перемог. Візьміть, для прикладу, ухвалену резолюцію Генасамблеї ООН до річниці початку широкомасштабної війни, або вагому роль ООН в організації зернового коридору. Тому завдання Києва – продовжувати займати проактивну позицію, витискати рф з насидженого місця в Радбезі ООН, та сприяти адекватній роботі оонівських структур.
Не можна давати таким комісіям Мьосе скочуватись у бюрократію та формалізм. Адже це розмиває дійсність та майбутню відповідальність агресора.