80 років тому Німеччина втратила свій історичний шанс покінчити з комунізмом та одночасно принести свободу не тільки населенню України, але й іншим народам Східної Європи. Замість цього вона вчинила злочин проти мирних та ні в чому невинних людей, тим самим, занапастивши й своє майбутнє. На жаль, події 80-річної давності й сьогодні не стали уроком для діючих політичних еліт.
22 червня 1941 року Німеччина з оголошенням війни почала наступ на Радянський Союз. Вже перші дні продемонстрували, Радянський Союз — «колос на глиняних ногах». Червона армія виявилася величезною армією рабів, у яких відібрали все: власність, землю, рідних, особисту свободу та навіть їжу. Радянський Союз був просто країною-ГУЛАГом. Все трималося на штиках НКВС. Коли ж Німеччина зруйнувала плани Сталіна і вдарила першою, НКВС й інша партійна номенклатура просто злякалися і почали розбігатися, а заразом з нею одразу почала розсипатися й вся армія.
Здавалося, що кінець цьому потворному режиму — вже справа часу. Німецькі війська зустрічали як визволителів: з квітами та хлібом і сіллю. Сама німецька пропаганда так і озвучувала, що Німеччина — країна-визволителька. 19 вересня 1941 року німецькі війська увійшли в Київ. Тут їх також вітали й чекали. Чекали навіть ті, хто дуже скоро опиниться в Бабиному Яру. Адже старше покоління, яке змогло пережити 20 років Радянської влади пам'ятало, як в 1918 році німці, підтримуючи слабкі підрозділи української армії, вибили більшовиків й почали повертати нормальне життя. Люди пам'ятали тих німців, які були організованими, цивілізованими та чесними. Й перші німці, які зайшли в Київ такими й були. Що ще більше спотворило реальну картину дійсності.
Кияни зустрічають німецькі війська 19 вересня 1941 року.
24 вересня 1941 року почалася операція НКВС з підриву та руйнуванню всього Києва. Весь центр міста палав та здригався від вибухів. Саме в цей день прабабуся автора цих рядків вирішила, що з Києва треба тікати за будь-яку ціну. Коли вона разом з речам першої необхідності та з дітьми рухалась Подолом посеред шляху з'явився німецький солдат. Перелякавшись, прабабуся зупинилась і не могла зробити ні кроку. Німець почав бігти назустріч. Однак, на щастя, він не збирався нікого чіпати, адже почав емоційно жестикулюючи кричати, що «Кієв капут», себто «Києву кінець», показуючи пальцем на палаючий центр міста. Німець був сам переляканий, адже ніхто не розумів, наскільки Київ був замінований. Він намагався пояснити, що треба звідси тікати. Побачивши, що прабабуся була з маленькими дітьми, німець дістав дві хлібини й шоколад та віддав їх, показавши куди треба рухатися, щоб безпечно покинути Київ. Це був звичайний німець з Вермахту, який на той час можливо й не знав, що його співвітчизники, які прийдуть за ним, скоро будуть не рятувати мирних жителів, а розстрілювати їх.
Пожежі від вібухів в Києві 24 вересня 1941 року.
25 вересня німецькі військові підрозділи почали евакуацію жителів центра міста. Однак, в цей час почали прибувати зондеркоманди, які замість пошуку справжніх злочинців винних у мінування міста, скоїли злочин, за яким їм не було прощення. Перші розстріли зондеркоманди почали ще 27 вересня. Розстрілювали там, де ще нещодавно розстрілювали репресованих та ховали заморених голодом людей співробітники НКВС, від яких німці повинні були рятувати, а не повторювати їх злочини. За весь час окупації з 1941 до 1943 року у Бабиному Яру було розстріляно близько 100 тисяч людей, з них євреїв було майже 70 тисяч.
Побачивши справжнє обличчя «визволителів», у людей відбувся культурний злам. Відтепер німці стали такими ж окупантами, як і більшовики. Воювати на чужій території, де немає підтримки населення вкрай важко, особливо, коли проти тебе воює величезна армія рабів з необмеженими ресурсами. Було зрозуміло, що Німеччина не вистоїть у цій війні. Вона програла, а заразом з нею програли всі: й ті, кого знищували зондеркоманди та СС, й ті, хто потім опинився під окупацією СРСР, й ті, хто не потрапив під радянський чобіт, а живучи заможно, став рабом комунізму психологічно та ідейно. Відсутність «Нюрнберзького процесу» після 1991 року над комунізмом — стало початком шляху повторення спіралі історії.
80 років потому.
Роковини трагедії Бабиного Яру співпали з припиненням майже 16-річного канцлерства Ангели Меркель. Чи зробили німці та пані Меркель висновки з Бабиного Яру, Голокосту чи причин програшу Другої світової війни? Аналізуючи їх дії — однозначно ні. В 2008 році Німеччині вдруге випав історичний шанс зберегти тисячі життів на Сході Європи. Для цього потрібно було просто прийняти Україну та Грузію в НАТО на саміті в Бухаресті. Але Німеччина цього не зробила. Вона до того ж чинила небачений опір разом з Францією, коли всі інші члени, а головне США були — за. Президент Буш розмовляв з пані Меркель на підвищених тонах, але все було марно. Україна і Грузія не отримала ПДЧ, замість того отримали війну.
Тим часом німці погодили Північний потік — 2. І знову США намагалися відштовхнути Німеччину від помилок, коли Трамп наклав санкції на ПП — 2 і будівництво потоку зупинилось. Трамп почав жорстку критику Німеччини за відсутність фінансування власної німецької армії. Трамп виявися більшим патріотом Німеччини, ніж самі німці. Але й це було марним. А наступний президент США, як і попереджав ще півтора роки тому автор цих рядків, виявився таким же «рішучим поборником демократії», як і фрау Меркель і зробив все для відновлення ПП — 2, навіть руйнуючи опір Конгресу.
Можливо німці зробили висновки і стали краще відноситись до євреїв? На це питання відповідь також буде негативною. Своє відношення до Ізраїлю німці, як і інші європейці, продемонстрували ще в 1973 році під час війни «Судного дня». І проблема полягала навіть не в тому, що Ізраїлю ніхто не збирався допомогти у патовій для нього ситуації, коли всі сусідки Ізраїлю, маючи величезну чисельну перевагу, вторглися на її територію з наміром винищити все на своєму шляху. Європейські еліти категорично відмовили іншим країнам, які хотіли допомогти Ізраїлю. Німеччина й інші країни Західної Європи заборонили пролітати транспортній авіації США, яка мала перекинути допомогу в Ізраїль, над їхніми територіями. Іронією долі стало те, що єдиною країною, яка дала на це дозвіл став тодішній фашистський режим в Португалії. Фашисти(не плутати з нацистами) виявилися більш гуманними, ніж «ліберальні демократи».
Але й Україна не зробила висновків з історії. Замість того, щоб відстоювати свої інтереси, ми продовжуємо вести себе на зовнішньополітичній арені, як лакеї, які намагаються всім угодити. Наша політична еліта продовжує вести себе, як вели лідери ОУН в 1941 році. Тоді це закінчилося репресіями та розстрілами, в тому числі і в Бабиному Ярі, як у випадку Олени Теліги та інших провідників ОУН(м) у Києві. Європейських політиків, які роками здавали та продовжують здавати не тільки Україну, але й інші країни Центральної та Східної Європи, Україна продовжує називати «лідерами демократичного світу» та «друзями» України. Наші ЗМІ, декілька днів тому знову обсміювали Трампа за те, що він не тиснув руку пані Меркель в 2017 році, хоча цього після 2008 року не мав робити жодний президент України, не те що Трамп.
Натомість, ми отримали ситуацію, коли навесні цього року Ізраїль обстрілювали терористи ХАМАСу, фактично, за наш кошт. Адже нова адміністрація Байдена, в момент накопичення російських військ біля кордонів України, зняла військову допомогу у сумі 150 мільйонів доларів(які врешті повернули через активний тиск МЗС) і перенаправила їх «на допомогу» Палестині, яка, зрозуміло, використала цю допомогу не за призначенням. Наші медійні та політичні еліти своїми руками продовжують штовхаюти Україну до прірви. І причиною цьому є їх продажність, невігластво та невміння любити і поважати країну, в якій вони народилися.
