Холодними осінніми вечорами диявол сідає біля каміну і курить Вінстон. Пекло зачинено на капітальний ремонт, чорти розбіглися виконувати темні завдання по сільских наливайках і столичних пабах, забивши на володаря темряви. Десь там — Вавілон з безліччю нічних вогнів, майже роздягненими дівицями та веселими напівп'яними парубками. Ллється вино, грає «Какасобєно сєгодня чувства кіпят», усі кричать «Гірко!» і підіймають келихи, сп'янівши б'ють одне одному обличчя. Колись йому подобалася атмосфера дикого свята, але роки дають своє. Скільки Вінстона спалено? Скільки разів впало велике місто та знов піднялося, поки він тут чекає останнього дня? За вікном повільно крапають небесні сльози сірого кольору; понурий дощ змочує вже прохолодну землю. В трубах старезного будинку, в кам'яних жилах будівлі гуде різкий невщухаючий вітер. Волохатими змерзлими лапами старий диявол ворушить вогонь. Йому одиноко. Він читає людські молитви.
Їхній зміст він знає наперед, але все одно перечитує, не зраджуючи єдиному передпенсійному хоббі.
В полум'ї літають жовті, помаранчеві, зрідка — червоні цяточки молитв. Деякі з них повільні, деякі летять з невловимою швидкістю світла.
Диявол притримує політ жовтавого світла і дивиться в маленький вогник.
- Ти молишся? — питає мене голос.
Я мовчу, роблячи ковток розчинної кави.
Ці вечірні його монологи в абсолютній тиші та темряви не потребують моїх уточнень.
- А я не молюсь. — продовжує він. Я більше не вірю. Я зрозумів, що більше не вірю, коли спустився в морг, де лежали штабелями замерзлі тіла наших хлопців. Там моя молитва і завершилася.
- Знов ти за Світлодарку, Іванич, завершуй. — говорить інший голос. Темрява поглинає та розчиняє його господаря. Голос пролунав, і замовк, наче його й не було. Неважливо, кому він належав. Його проігноровано: лише наші недопалки, ніби світлячки миготять в абсолюті тьми.
- Мій син лежав восьмим від входу. Віра не допомогла, він дійсно лежав в тому підвалі восьмим. Залишалася ще надія, що це дурний сон, і я прокинуся, відстою чергування щоб пізньо ввечері подзвонити сину, який служить в сусідній роті. Через два дні ми мали святкувати його двадцятиріччя. Не зміг я його поховати. Там залишилась моя надія. Мій сину. Єдиний, найкращий мій сину.
Цигарка зотліла. Як добре, що тут не існує світла. Ніхто не побачить цей клятий дощ та дивний блиск в очах.
Темрява поглинула все, окрім кривавого неба над Донецьком. Вечірню каву випито. День завершено. Навпомацки повзу до свого місця в цьому підвалі. Мене зупиняє дихання, біля лівого вуха.
- А ти молись. За усіх, за себе. Якщо воно не заважає, то і зайвим не буде. Може, тебе почує. Може я неправильно молився...
Я намагаюся намацати плече. Знайшовши, мовчки, якомога сильніше стискаю його.
Світло не проб'ється крізь товстенні плити. Ніхто не побачить згорбленого діда з маленькою, ледь помітною теплою цяточкою надії. Бережи його, Боже.
Дощ перестав падати, вітер затих думаючи про щойно підслухане в димову трубу. В старезному домі, біля затухлого каміну плечі диявола здригуються. То не емоція, йому холодно, як ніколи. Адовий холод гірше, ніж пекло. Нищівна пустота жахливіша за розбещені танці Вавілону.
Диявол перечитує наші молитви, зітхає, знов запалює цигарку.
Прочитай їх і ти, Боже. Зайвим не буде.
#будекнига
