Ми звикли вважати, що перебування під впливом російських новин і культури — ознака старшого покоління. Але події останніх півроку нарешті відкривають очі навіть найбільшим оптимістам: ми програємо битву за молодь, найважливіший ресурс держави.
Як сталося так, що молоді люди повертаються обличчям до Росії, її інфополя та культпродукту — і продовжують це робити, хоча роками йде війна на Сході України? Чи можна ще якось розвернути цей процес, чи все вже втрачено?
«Українського Ютубу для мене не існує»
Важко заперечити той факт, що YouTube — це той самий телевізор, тільки для людей з інтернетом. Більш того, він безкоштовний і бездонний: що завгодно, на будь-який смак. Тут тобі і музика, і жарти, і серйозні документальні стрічки — усе.
Але як багато відомих українських Ютуб-проектів зможете назвати ви?
Так, про «Телебачення Торонто» нині не чув хіба що зовсім глухий. Але… На цьому масовий український продукт закінчується. У той час, як російські інтерв'юери типу Дудя чи Собчак знімають випуски про «героїв нашого часу» (подобаються вони вам чи ні), українське інтерв'ю як жанр майже абсолютно політизоване. Характерна риса сучасного українського суспільства — політизованість — грає злий жарт з нами, адже втекти, хоча б ненадовго, від партійних списків, дебатів, імпічментів можна хіба що у російське середовище, яке ласкаво пропонує усім охочим можливість дізантися більше про Івлєєву чи Славу КПСС. Доки Яніна Соколова робить круті політичні інтерв'ю, але з невідомими широкому загалу людьми, Дудь спілкується з кумирами сучасності.
Вибір досить очевидний.
Україна також відстає і на культурному фронті. Великий пласт музичної, літературної та онлайн-культури — батл-реп — по суті, пройшов повз нас. У часи, коли на вихід нового ролику з батлом чекали мільйони, ми не спромоглися дати свою відповідь, про яку хоча якось би дізналися маси. Ледь не єдиним відгуком, що зміг досягти хоч якоїсь уваги, став філіал російського проекту «Слово» — і то, багато в чому через франшизу і тісні зв'язки з РФ.
«Не вистачає культурної тематики: кіно, аніме — усе це існує у Росії, але не у нас», — такі слова я почула неодноразово за час підготовки цього матеріалу. І дійсно: ми переживаємо бум українського кіно, але у нас немає свого BadComedian"а чи Ностальгуючого Критика.
Усе, що створюється зараз українськими медіа, орієнтовано не на молодь: усі вони хочуть мати більш-менш зрілого читача, такого собі сера за ранковою газетою, тоді як молодь не хоче бути серами. Молодь хоче дивитися про кіно, спорт, мандри, реп, аніме — і молодь готова дивитися це українською. Але, по суті, немає, чого.
"Дуже багато агітації і мало фактчекінґу"
Нам, молодим людям, справді не вистачає фактчекінґу і нейтральності. У добу, коли інформація перевіряється парою кліків, люди не готові довіряти ЗМІ з гучними заголовками про способи подолання раку, дослідження британських вчених та чергові унікальні (насправді, ні) винаходи. Подібне відвертає від себе, змушуючи шукати інші джерела інформації, нові форми.
Ви колись замислювалися над популярністю телеграм-каналу "ХХ" (канал про події у Харкові з аудиторією у 62 тисячі читачів)? Коло його читачів більше, ніж у всеукраїнського "Hromadske.ua", хоча він є медіа, що орієнтоване на мешканців міста та області. Що ж робить його популярнішим за інші, "традиційні" ЗМІ?
По-перше, це форма. Жартівлива, груба — але неймовірно оперативна. Новинні сайти посилаються на ХХ, тому що він завжди знає все першим — і з цим пов'язано моє "по-друге". Він оперативний, він сучасний, він правдивий — бо він створюється кожним підписником і проходить фактчекінґ у всієї спільноти, а не лише у редактора. Це — медіа майбутнього, і на цьому полі ми поки маємо шанси не програти.
З іншого боку ми маємо стрімко зростаючий "Новинач" — і це вже програш, бо багато людей за смішною подачею і мемами не помічає, що цей продукт — не український. Він російський, але тарґетований на Україну: ви потрапляєте у полон менш помітно, навіть за допомогою української мови і частково української редакції. Але все: від висвітлення новин у тоні, що висміює, до закінчення розіграшів на каналі за московським часом — видає ворожий продукт, що непомітно росте і розвивається всередині нас, формуючи потрібний замовникам світогляд.
"Якщо говориш, що дивишся українські новини, на тебе дивляться косо"
Класичний приклад комплексу меншовартості, що переслідуватиме нас ще дуже і дуже довго. Багаторічна відсутність культурного продукту, що показував би українців не "хохлами" (привіт, 95 Квартал!), а повноцінним народом, сформувала суспільну думку про те, що українське — це щось провінційне. Мова, культура, кіно, новини — ми усюди досі спостерігаємо снобізм щодо українського, щодо того, щоб бути українцем. То що ж дивного, що молодь не хоче стати жертвою цього снобізму і повертається очима і вухами на схід, на те, що багато-багато років вважалося більш якісним, цивілізованим, преміумним.
"Мені не вистачало можливості обговорити з кимось українські новини, — розповідає 19-річна Марія з Харкова. — Існує ніби якийсь "новинний ніґілізм": мої однолітки вважали українське другосортним, без спроб подивитися. А якщо говориш, що дивишся українські новини, на тебе дивляться косо".
Такі приклади — не поодинокі. І справа не лише у тому, що Харків — це Схід України. Ні, те саме можна зустріти у Дніпрі, Києві чи взагалі будь-де. Багато років нам прищеплювали концепцію того, що ми молодші брати — і у багатьох це лишилося на підсвідомому рівні.
У моєму дитинстві (2000-ні роки) вважалося нормою зустрічати Новий Рік двічі: "за Москвою" і "за Києвом". Багато знайомих родин слухали звернення президента РФ — і навіть не з метою глузувати. Щоб побудувати музичну кар'єру, наші артисти змушені були приїздити в Москву.
З періоду, коли це перестало бути нормою, минуло не так багато часу. Понад двадцять років спільний культурний простір з Росією не вважався чимось поганим, ба більше — він сприймався як щось природне. То чого очікувати від суспільної свідомості, яка формується не рік і не два?
"У нас немає міжнародної журналістики"
У часи глобалізації новини світу цікавлять не менше (мабуть, навіть більше) за внутрішні. І якщо про категорію тих, хто хоче легкий і приємний продукт, ми вже говорили, то є і друга категорія молодих людей: спраглих до читання лонґрідів, аналітик та міжнародних новин. На жаль, цим людям теж пропонується небагато.
Ви читали коли-небудь New York Times чи The Economist? Це неймовірна насолода не лише від того, що там написано, але і від того, як. Сайти на найсучасніших платформах, графіка, ілюстрації — це кропітка праця, відтворити яку справді важко.
Але на півночі знайшлися люди, які спромоглися на це, — вони створили "Медузу" і вона полонила тих молодих і не дуже українців, які люблять читати і розбиратися.
Мобільний додаток, репортажі з інших країн, перекази матеріалів провідних світових медіа, кінорецензії — там є усе, навіть ігри та жартівливі матеріали. Зізнатися, я теж відчуваю певне захоплення ресурсом — це справді найкраща спроба відтворити західне ЗМІ у цій частині Європи.
Але чому на це не спромоглися ми? Чому, відкриваючи будь-яку блог-платформу, ми бачимо величезний інтерес до чергової фрази чергового політика, але не до міжнародних новин?
Відповідь, знову ж таки, криється у надмірній політизованості суспільства. Але це двосторонній процес: журналісти та блогери підігрівають інтерес виключно до внутрішніх речей, бо це вигідно, це гостросюжетно, це, в кінці кінців, "хайпово"! Саме тому ті, хто хочуть мислити ширше за український соціум, знову вимушені шукати задоволення своїх потреб деінде — наприклад, у російських ЗМІ.
Відносно нещодавно в українському інфополі виник theBabel — сайт, подібний за суттю до згаданої "Медузи". Але проблема у тому, що багато тих, з ким я спілкувалася, готуючи цей матеріал, відзначають його певну "кальковість" з російського ресурсу — від дизайну до назв розділів. В умовах, коли пропозиції практично однакові, на вибір впливають навіть деталі, — наприклад, наявність мобільного додатку у "Медузи" і його відсутність у "Бабеля".
Прочитавши цю статтю, ви можете задатися питанням: чого ж українська молодь не звертає свою увагу на західну культуру, в якій і батл-реп, і інтерв'ю, і лонґріди вигадали значно раніше? А проблема у тому, що багато молодих людей продовжує не володіти англійською на достатньому рівні. Завжди простіше знаходитися у просторі мови, яка тобі або рідна, або знайома з дитинства.
Як людина, якій немає двадцяти років, я відчуваю прогалину у роботі діячів культури і медіа з моїми однолітками. Дитячих книжок українською видається дуже багато, на зрілу аудиторію працюють "класичні" ЗМІ, тому що можна не підлаштовуватися до нових потреб або робити це у мінімальній мірі. Молодь змушена шукати форми і тематики, що підходять їй, деінде — і саме на цьому фронті ми і програємо, адже занурюючись у інформаційно-культурний простір іншої держави, особа розмиває для себе грані між цими державами. І нехай це не страшно в масштабах однієї людини — але це напружує у масштабах покоління, особливо якщо воно молоде.
