Фемінізм часто йде пліч-о-пліч з антиклерикализмом. Дійсно, там, де є релігія, завжди є обмеження. Ще більш жорсткої критики феміністок зазнає іслам: вважається, що він до жінок найсуворіший.
Які позиції жінок у ісламі, чи можна бути феміністкою і мусульманкою одночасно і навіщо існує рух за право носити хіджаб — спробувала розібратися у цьому матеріалі.
Права жінок vs право на віросповідання
Критикині та критики патріархату найперше звертаються до релігій, особливо монотеїстичних. У них проявляється пригноблене становище жінки по відношенню до чоловіка, а також величезна кількість обмежень, які накладаються саме на жінок.
І хоча критика подекуди справедлива, боротьба за права жінок часто заступає на іншу площину — право на віру, право сповідувати релігію. Зазвичай, без нав'язування своїх переконань не обходиться з обох боків, за що багатьох феміністок і критикують.
Очевидно, що у світських державах церква чи будь-який інший релігійний інститут не має впливати на державну політику: наприклад, у питаннях, що стосуються розлучень чи абортів. Але що робити з недержавною сферою? І, тим більше, що робити з правами в країнах, де релігія — на рівні закону?
Між правами жінок і правом на віросповідання дуже хитка межа. За неї заступає майже кожен, але будь-який з утисків не наближає нас до світу рівноправ'я. Відмінність чиєїсь парадигми від вашої, навіть якщо вона абсолютно правильна, — це не привід утискати (не)віруючих.
Зазвичай на цьому етапі дискусії з'являється аргумент про адептів пласкої Землі — «що ж тоді робити з ними? Їхню думку теж поважати?» Відповідей декілька, одна з них — агностична і, на мою думку, дуже толерантна: форма Землі вже доведена, а відсутність бога — ні. Навіть якщо наукові пояснення здаються нам більш переконливими (мені, до речі, теж), це не означає, що ми обов'язково праві. А якщо ні?
По-друге, думку дійсно варто поважати. Навіть пласкоземельників. «Поважати» не означає «погоджуватися», але чому б не поставитися до людини з ввічливістю? Адже хіба не цього прагне фемінізм — поваги до жінок?
Ще один важливий аспект для вирішення протистояння, винесеного у заголовок, — розібратися, що в певній культурі пов'язано з релігією, а що — ні. І ось тут, я вас запевняю, все вже не так просто…
Тож яка вона — жінка у ісламі?
Іслам неоднорідний. Як неоднорідне християнство, як не схожі один на одного православні та католики, так і неоднаковий іслам. Але він являє собою навіть складнішу систему, адже тісно переплетений з правом, політикою та історією, при чому продовжує таким бути і досі, чого не скажеш про християнство.
Найперше, що слід зробити, — відділити первинні священні тексти від їх трактувань. Це дуже важливо, адже абстрактність релігійних писань дозволяє спекулювати на їх суті, інколи навіть абсолютно спотворюючи їх первісний сенс.
Основною книгою для усіх мусульман є Коран — священний текст, у якому розміщенні одкровення пророкові Мухаммеду. Передача Корану від бога до Мухаммада, згідно з мусульманською традицією, відбувалася через Джибріля і тривала майже 23 роки.
Читаючи будь-яку книгу, ми сприймаємо її разом з контекстом — часовим у тому числі. Такий самий підхід слід застосовувати і до Корану, і тоді можна побачити, наскільки базові ідеї ісламу були прогресивними на свій час.
Згадайте, коли жінки отримали право власності на європейському чи американському континентах? У ісламі таке право жінки мають з самого світанку релігії і халіфату — тобто з VII століття. Жінка-мусульманка зберігає фінансову самостійність і майно жінки охороняється нормами шаріату нарівні з чоловіками. Навіть якщо чоловік матиме борги, він не зможе закласти майно дружини; також увесь прибуток, що має жінка від ведення бізнесу, належить саме їй, а не родині.
Однак, звісно, релігійні тексти не читаються вільно від трактувань. І саме трактування, а також нашарування релігії на культуру, яка вже існувала, викликає ті явища, про які ми звикли говорити, як про порушення прав жінок.
Ісламське право теж неоднакове: як мінімум, є більш вестернізовані країни та, на противагу їм, країни-традиціоналістки. Але і на цьому поділ не завершується.
У ісламі існують правові школи — мазгаби. Вони окремі для шиїтів та сунітів. І хоча усюди основою є Коран, деталі значно різняться — а, як відомо, диявол криється саме у них.
Наприклад, ханафітський мазгаб (до нього належать мусульмани Криму, Балкан, Туреччини, башкіри, дагестанці та багато інших) стверджує, що повнолітня дівчина не має отримувати згоду опікунів на шлюб. Також цей мазхаб дозволяє жінкам обіймати посаду судді, за винятком рішень у кримінальних справах.
Сам по собі Коран не створює патріархат — скоріше, його трактування продиктовані патріархатом, притаманним арабській культурі. До схожої думки приходить і американська письменниця палестинського походження Етаф Рам у своєму романі "A Woman is no Man": у кількох місцях авторка відмежовує традиції ісламу від звичаїв арабів-мігрантів — і другі значно жорстокіші.
«Коли ми приймаємо рай, який лежить під ногами жінки, ми з більшою повагою ставимося до жінок усюди. Ось, як ми маємо ставитися до жінок згідно з Кораном», — чує на уроці богослов'я одна з героїнь книги і усвідомлює, що її близькі ніколи не жили за законами саме ісламу.
Схожа історія і з жіночим обрізанням. Багато хто вважає, що це мусульманська традиція, однак вона не має з релігією нічого спільного. Це складний мікс культур і традицій, які зародилися на африканському континенті незалежно від ісламу. Самі люди, які дотримуються цього ритуалу, не можуть пояснити, як саме на нього впливає релігія, а витоки явища є доісламськими. Як і в ситуації з арабами, багато родин роблять страшні речі зі своїми доньками через бажання належати саме до культурної спільноти — а не до релігії. Тим більше, що іслам не виступає проти жіночого задоволення у ліжку і засуджує зміни в тілі.
Убивства честі — це також не ісламський атрибут. Як мусульманські богослови, так і правозахисники наголошували, що ця традиція — моторошна та не пов'язана з ісламом. У своїй книзі "What Everyone Needs to Know about Islam" американський професор Джон Еспозіто наголошує, що ця практика — неісламська і є такою, що порушує засади мусульманського права.
І хоча іслам дійсно дозволяє бити жінок у шлюбі, надає меншу вагу свідченням жінки і ще багато в чому дискримінує людей за статевою ознакою, активістам та урядам слід звернути свою критику не на релігію, а на конкретні держави. Тому що можна бути мусульманкою і феміністкою одночасно і не хотіти знімати хіджаб.
Фемінізм у хіджабі
Одна з проблем руху за права жінок-мусульманок у тому, що ми звикли дивитися на світ «західними очима» — крізь західну систему цінностей. Яскраво це проявляється, наприклад, у питаннях носіння чи, вірніше буде сказати, дотримання хіджабу.
Західній жінці важко уявити, як можна добровільно надягати на голову хустку. Країни впадають з крайності у крайність: хтось забороняє з'являтися на вулиці без хіджабу, хтось — навпаки, не дозволяє його надягати.
Навіть там, де немає законодавчих обмежень, дівчина в хіджабі викликає дивну реакцію суспільства. У кращому випадку від неї відсунуться у метро, у гіршому — не пустять до якогось закладу, а все через необтислий одяг та хустку. Існує навіть спеціальний термін — «хіджабофобія», який позначає дискримінацію мусульманок, які дотримуються норм своєї релігії.
Однак як християнки цілком добровільно носять на шиї хрестик чи розп'яття, так само є жінки, які абсолютно добровільно сповідують іслам — з усіма необхідними атрибутами. Рідко коли можна почути тезу, що жінку з хрестиком на шиї змусили його надягти, — тоді як мусульманки стикаються з цим повсякчас.
Заборона носіння «видимих релігійних символів» — це, насправді, суто про іслам. Тому що хрестик можна приховати за коміром, як і підвіски з різноманітними зірками, тоді як хустку на голові — ні. І це також прямо пов'язано з порушенням прав жінок, адже ця заборона, по суті, про них: чоловіків-мусульман від не-мусульман можна і не відрізнити. Серед постраждалих від рішення Європейського Суду Справедливості, яке дозволило звільняти за релігійні символи, — саме жінки.
У світі є багато жінок, які прагнуть поєднати свою віру в бога і рівність. Багато мусульманських феміністок прагнуть не викорінення релігії з їхнього життя, а переосмислення Корану та інших текстів так, щоб повернути собі рівність.
Першою великою феміністичною організацією стала «Сестри в ісламі», яка виникла у 80-х роках минулого століття у Малайзії. Іншою великою спільнотою є "Musawah", що в перекладі означає «рівність».
Дуже активними є жінки у Саудівській Аравії, де вони мають дуже мало прав. У 21 столітті там проходить багато жіночих маршів та демонстрацій, у тому числі індивідуальні. Також активними є іранки, однак, їх стосунки з ісламом складніші, ніж у більшості близькосхідних жінок — а саме через революцію 1979 року, яка відкинула про-західний Іран на десятиліття назад.
Зараз ми знаємо ім'я Малали Юсуфзай, але вона далеко не єдина мусульманська феміністка. Маржан Сатрапі, яка зобразила дорослішання і становлення жінки з Ірану у графічному романі; королева Йорданії Ранія, яка приділяє увагу жіночій освіті та здоров'ю; Шаміма Шейх, яка боролася за рівні права чоловіків і жінок у мечетях. І ще багато, багато інших журналісток, мисткинь, активісток, письменниць, які пропонують не відкидати право на віру, а переглянути патріархальні заборони, вигідні існуючим політичним режимам; які доводять, що фемінізм і іслам — не вороги.
Тож замість того, щоб висміювати чужу віру, чужі символи, краще об'єднатися — у кращих традиціях інтерсекційного фемінізму, де немає єдиного рішення для всіх, адже дискримінація у кожного своя. Замість того, щоб посилювати дискримінацію мусульманок, яким і так нелегко, давайте об'єднуватися і разом боротися за майбутній світ гендерної рівності — не важливо, у хіджабі чи ні.
