Читайте початок статті.
Так, ганьба Зе-влади продовжується, адже добре відомий українським патріотам такий вєлікодєржавний русскій шовініст, россійскій імпєрєц-монархіст та українофоб, себто ненависник українців і всього українського, як пісатєль Міхаіл Булгаков, для котрого України просто не існувало, бо вона мала бути лише пригнобленою й невиразною частиною Россійской імпєріі, а існувала тільки його чорна ненависть до неї, у Постанові Зе-КМУ від 10 листопада 2023 р. № 1186 «Про внесення
Чернівецька обласна клінічна лікарня, 31 серпня 2022 року
(фото автора; писати про цю ганьбу із Булгаковим я почав ще на початку
вересня 2022 року, підбираючи потрібні матеріали, але моя увага
переключалася на інші речі й ось аж тепер остаточно зупинилася на ній):
дану меморіальну дошку було нарешті демонтовано 10 листопада 2022 року.
змін до Державного реєстру нерухомих пам'яток України» чомусь відсутній… Виходить, що Міхаіл Булгаков чимось «ощасливив» усю Україну включно з Чернівцями раз його немає в Постанові Зе-КМУ від 10 листопада 2023 р. № 1186... «А чим же ж він „ощасливив“?», – може подумати допитливий читач. І дійсно, чим? То ж давайте із цим «ощасливленням» розбиратися…
1
Почнемо з того, що ж про Булгакова каже письменниця Оксана Забужко: «Наша пісня гарна й нова… Похвалилися мені добрі люди свіжовиданим (до Дня Києва) альбомом „Дом Булгакова“. І взяв мене сум: люди щиро вірять, що займаються культурою, і не усвідомлюють, що сам цей заголовок є по суті войовничо АНТИкультурним, у стилі „ДНР/ЛНР“…
Нема в Києві „дому Булгакова“. І не було ніколи (виділено Г. М.)… Бо будинки в Києві, якщо хто не в курсі, ще на початку минулого століття маркувались (і на поштових адресах значились!) за ІМЕНАМИ ВЛАСНИКІВ, і аж ніяк не „понаєхавших“ квартирантів. Всяк киянин знає, що Шевченко жив на Козинці у домі Житницького (меморіальний музей біля Майдану), а резиденція американського посла міститься на Покровській у домі Стрельбицького. І тільки „домик Петра I“ (київського війта Биковського) і „дом Булгакова“ радянська влада рішуче й навідріз позбавила їхніх справжніх імен. Просто, взяла й „отжала“ у міста разом із добрячим шматком його, міста, історії…
Андріївський узвіз, 13 – це дім Василя Листовничого. Українського архітектора, інженера, почесного громадянина Києва, чоловіка по-своєму визначного – в культурних націй таким присвячують окремі монографії (виділено Г. М.)… Збереглись по цілій Україні проектовані ним будинки (у Вінниці точно один зацілів, в Острозі це була жіноча гімназія, а взагалі гімназій він набудував із десяток!), фахівці знають його підручники з будівельної механіки… …перше, що зробив сам Василь Павлович, придбавши садибу на Узвозі, – це викинув із фліґеля друкарню „Союза Михаила Архангела“ (повна назва „Русскій народний союз імєні Міхаіла Архангєла“: підтримувана імперською владою російська реакційна, монархічна, русифікаторська (антиукраїнська), чорносотенна партія, що стояла на позиціях православія, самодєржавія, народності і антісємітізма – Г. М.): правильний був чоловік!.. І ось це й були наші київські еліти – свої, тутешні, глибоко закорінені: шляхетські й козацькі. І російська колоніальна адміністрація мусила з ними рахуватись. Прибулому з Орловщини на доплату „за обрусение края“ батюшці могли дати кафедру в натоді вже давно „опущеній“ до стану „Духовної“ Київській Академії, – але НЕ „квартиру в центрі“, як це потім робилося за СРСР: навіть на дачу за містом Афанасій Булґаков мусив підробляти додатково, на вельми „хлібному“ тоді в Києві місці – цензором у міській управі (…цензорів корінна київська еліта зазвичай у себе не приймала – то вважались люди „ганебного бізнесу“) (виділено Г. М.).
Штука в тому, що після поразки 1918 – 1920 років майже на ціле століття „місцевим“ було відмовлено у праві на власну „сторі“ – елементарно позбавлено голосу (переважно разом із головою!). Зате доплата „за обрусение края“ й далі лилася щедрим потоком і ніколи не убувала. От і „маємо, що маємо“…
Василя Листовничого Радянська влада знищила двічі. У 1919 році його розстріляла ЧК – тричі (!!!) виводили в Лук'янівській тюрмі „к стєнкє“ на імітацію розстрілу, а потім застрелили під час вивозу з міста при спробі втечі (ох і кріпкий, видать, чоловік був!..). Друге ж, витонченіше знищення можна, в термінах сьогоднішньої війни, назвати „інформаційним“ і вирішальну роль у ньому відіграв таки його квартирант, „Мішка-венеролог“, який, виїхавши з Києва до Москви й завоювавши там оглушливий успіх „Турбіними“, твердо вписав себе в золотий фонд російської літератури 20-го століття, як Михаїл Афанасійович Булґаков (виділено Г. М.).
В те, що огидний „Васіліса“ міфопоетичної „Білої гвардії“ – це й був булґаковський „домохозяин“, свято вірило кілька поколінь радянських людей, щиро зачарованих романом як „історичним“…, а до того ж (що не менш важливо в історії успіху цього видатного фейку), позбавлених доступу до будь-яких альтернативних джерел інформації, „голосу другої сторони“… І можна тепер скільки завгодно трясти історичними документами, доводячи, що „все було зовсім не так“, що насправді в Києві 1919 року „білі“ мали ненабагато більше підтримки в населення, ніж сьогоднішня „вата“, й запам'ятались головно єврейськими погромами, і що Булґаков писав, властиво, утопію, чи пак, а-топію: „Город“ своєї мрії, фантазійний „русскій Кієв“, у якому Булґакови, чи пак, Турбіни – то не якісь там сумнівні орловські приблуди, а, коли й не „аристократія“, то принаймні ТЕЖ „біла кість“, духовні господарі „Города“ – інтеліґенція, „професура“, словом, культурмісіонери „в лапах у мужиков“ (виділено Г. М.)…, – але ніяка деконструкція міфа вже не скасує того незаперечного факту, що своєї головної мети втеклий зі свого-«несвого» Города син орловського батюшки-цензора цим романом таки домігся – «київської прописки», хай і заднім числом…
Як незаперечний і той факт, що для цього йому довелося «виселити господарів» – усього тільки зі сфери читацького співчуття, решту зробила за нього радянська влада…
Булґаков – першорядний сатирик, і годі недобачити, що «Васіліса» ним виписаний жирно, жовчно, смачно, як плювок «від душі» на підлогу в хазяйському домі, – з тою живою (до вже мертвого!) ненавистю (більшовики називали її «класовою» й високо цінували!), яка родиться тільки з потреби реваншу(виділено Г. М.)…
Те, що Булґаков мав на все життя глибоко укритий, болючий «комплекс парвеню» (знаменитий «квартирный вопрос» – у дійсності замаскована «під жарт» страшна «травма безґрунтянства», психологічні витоки російської аґресії й до сьогодні!) і навіть художньо не раз маніфестував готовність продати душу хоч ЧК, хоч дияволу за можливість поквитатися з тими, хто йому на цей комплекс «наступав»… Але чому наші київські «булґаковєди й булґаколюби» за чверть віку, вже чудово знаючи, «для себе», ким насправді був Василь Листовничий, так і не зацікавилися джерелом булґаковської до нього ненависти – аж такої палючої, що втамувати її могла лиш переможно накладена на гріб убієнного, перепрошую, купа…, – отут уже лишається хіба руками розвести... «Ленивы и нелюбопытны»? Але ж неправда, бо прелюбовно видзьобали за молодим Міхал-Афанасьїчем кожен його київський слідочок! І тільки «слона не приметили» – Командора, господаря дому, величного красеня-вусаня, любимого й шанованого всім київським «великим світом» пана полковника з бельєтажу (полковником Василь Павлович став під час Першої світової, викладав у школі кадетів), – у білому кітелі, з власним виїздом, з розкішною бібліотекою, де писав вечорами при лампі свої книжки (серед сконфіскованого ЧК при арешті був рукопис його історичної розвідки про матерів великих людей, від Гракхів починаючи), з королевистою аристократкою-дружиною, що грала йому Шуберта на роялі і походжала з ним навесні в садку під квітучими вишнями (виділено Г. М.)… Ну що, впізнали? Впізнали, звідки «єсть пішов» на все життя застряглий квартирантові в душі недосяжним ідеалом «небесний дім» Майстра й Маргарити?..
А в Булґакових не було бібліотеки – не призбирав «професор від Синоду»… І рояля не було – тільки гітара, інструмент натоді плебейський, «прикажчицький»: не для Шуберта… І «дом постройки изумительной» (насправді – цілком звичайної, за тодішніми київськими стандартами, але заздрі очі й «сакля коле»!) – був не їхній (виділено Г. М.)…
«Абыдна, да»?..
В цій історії мені найбільше шкода Інни Листовничої (в шлюбі Кончаковської, «що мешкала з родиною в тому самому своєму домі, тільки, як усі зацілілі (а небагатечко їх і лишалось…) екс-господарі київських кам'яниць, нещадно „ущільнена“ – якраз до колишніх булґаковських кімнат…» за словами Оксани Забужко – Г. М.). Нелегке це має бути випробування – на старості літ опинитися в себе в домі «приживалкою» (коли не покоївкою!) при новостворюваному культі того, хто на весь світ поглумився з твого замордованого батька… Судячи з усіх публікацій, випробування вона витримала гідно: атмосферу дому допомогла відтворити з усією спадково-«інженерною" сумлінністю (без неї не було б музею!), але підігрувати "новим господарям" у їхньому прагненні матеріалізувати булґаковський міф про шляхетну "професорську сім'ю" (із своїм "духовноскрєпним" правом на "Город") все-таки не стала, ієрархію ще тримала чітко (виділено Г. М.)… Це від неї ми знаємо, звідки в автора "Білої гвардії" такий сласний (можна потрактувати як такий, що виражає схильність до почуттєвої насолоди, ласий – Г. М.) опис кабінету "Васіліси": Листовничий дозволяв квартирантам користуватися своєю бібліотекою. Попри те, що ті були вкрай неспокійними, а часом і хамуватими пожильцями (потім Міхал-Афанасьїчу за те "прилетіла карма" в московських комуналках!). Але просвітницьку віру в силу знання українські еліти тоді сповідували свято й беззастережно: хто рветься до книжок, має бути підтриманий і заохочений (виділено Г. М.). Своїм здібним студентам з убогих Василь Павлович, звичаєм тодішніх наших меценатів, потай – щоб не принизити – уділяв і грошової позички, і принаймні один із таких у 1950-ті роки з'явивсь до пані Інни "повернути борг" – на ту саму адресу, яку проніс крізь найстрашніше в історії Києва сорокаліття і яку давно пора повернути в культурний обіг: Андріївський узвіз, 13, дім Листовничого (виділено Г. М.)…
І ще на ввесь вік запам'ятала Інна Василівна, як дев'ятилітньою, прийшовши гратись до булґаковської Льолі, вгледіла перед дзеркалом Булґакову-маму – та завершила туалет, вдоволено оглянула себе з усіх сторін і хвацько підморгнула дівчаткам: "Ничего бабец, а?"…
І ось таке – ТЕЖ не прощається: коли ти працьовито, камінь по каменю, вибудовуєш любий тобі образ "професорського кабінету" як ВЛАСНОГО "духовного дому", і вже й сам віриш, що ти професор Прєображенскій серед Шарікових, – а десь там, у місті, де ти народився і яке вважав своїм (а воно, кляте, "побігло до Петлюри", але ти його собі повернеш, перепишеш усе наново!), живуть люди, котрі бачили всю твою, так старанно зачищену, "шерсть" і можуть і через півстоліття на згадку про тебе осміхнутись у тій нестерпно-чемній великопанській манері, що ти її так і не освоїв: хто, Мішка? Наш пожилець? Став знаменитим, кажете? Та що ви, як мило, він завжди такий невезучий був (виділено Г. М.)…
Комплекси – дуже тяжка штука для життя, але дуже непоганий мотиватор для творчости. Українському булґакознавству пора всього-навсього перестати потурати комплексам покійного Булґакова так, ніби він і досі живий… Ширше – пора переставати бути "обласним філіалом" "общесоюзної" русистики (і це вже не тільки булґаковських студій стосується!). "Український слід" у російський культурі глибочезний і для доль її таки вирішальний – і ні з Москви, ні з Пітера ніхто його світові на яв не покаже: самі-самі… Але для цього слід як мінімум ЗНАТИ українську культуру. І не плутати місцями господарів і квартирантів.
А Василеві Листовничому пора нам, дорогі кияни, для початку хоча б меморіальну дошку повісити.
На ЙОГО домі (виділено Г. М.)" (Радіо Свобода: "Цей проклятий "квартирный вопрос", 18 червня 2015 року, 23:53).
Й після цього, майже через 7 років Оксана Забужко написала: "…додаю до всіх учасників нинішньої "пам'ятникової" дискусії: будь ласка, перестаньте в описах пам'ятника Булгакову й далі йменувати його "ВЛАСНИКОМ" дому на Андріївському, 13, бо це вже не невігластво, а тупо диверсія! За майже 7 (СІМ!) років, що минули від публікації моєї статті, з урахуванням того, яку інформбурю вона спричинила (тоді спалилася ледь не вся наша ФСБшна медіа-аґентура, зарівно російсько- й українськомовна!), ім'я власника дому на Андріївському, 13 могли б вивчити вже й горобці на парканах (виділено Г. М.), а в грудні 2021-го на будинку Листовничого навіть з'явилася перша "не булгаковська" дошка! (бо ж там не тільки Булгакови, а й Кошиць був один час квартиру наймав, той самий, угу, що подарував світу Капелу УНР (про нього, як керівника цієї Капели, нижче я навів більше інформації – Г. М.), "Щедрика", а Ґершвінові "Ходить сон коло вікон", тобто Summertime, але музей Кошиця в нас десь у задуп'ї на Лівому березі, а пам'ятника в Києві йому й досі нема (виділено Г. М.)…). І якщо ви досі "не знаєте", хто в київській культурній топографії тутешній, а хто "панаєхавший", то це вже винятково ВАШ ВИБІР.
На десерт іще тримайте пасаж із спогадів Сергія Єфремова (він був українським політичним та державним діячем – членом Центральної Ради УНР, заступником її Голови й Генеральним секретарем міжнаціональних справ, істориком літератури, академіком, віцепрезидентом Всеукраїнської академії наук (ВУАН), якого знищив більшовицько-комуністичний режим СССР: "Главное тюремное управление НКВД Союза ССР. 10 апреля 1939 г… Сов. секретно. Служебная записка зам. нач. 1 специального отдела НКВД капитану госбезопасности тов. Баштакову. 31–ІІІ–39 г. во Владимирской тюрьме (Владімірскій цєнтрал, Владімір, РСФСР, СССР – Г. М.) ГУГБ (Главного управлєнія государствєнной бєзопасності – Г. М.) умер заключенный Ефремов, Сергей Александрович, 1876 г. рождения, осужденный… на срок 10 лет… Нач. 2 отдела Гл. тюр. упр. НКВД капитан госбезопасности Мальцев, начальник 1 отделения лейтенант госбезопасности Кулигин" – Г. М.) про Булгакова-батька, "дурного Афоню"…, який "за мзду малую" трудився в "бандеровском" (закреслено) "мазепінском" Горадє цензором і страшенно від того, російським звичаєм, страждав: "Професор духовної академії "Афоня" Булгаков, спеціаліст духовної цензури, дуже конфузився свого становища [...]. Добродушний і не дуже розумний, Булгаков навіть не пробував якось маскувати свого конфузу. В першій же нашій розмові з приводу "Заметок на текущие темы" він признався, що йому дуже мої статті подобаються [...]. Червоніючи й заникуючись, ніяковіючи, Булгаков иноді здавався на мої резони й, хапаючись за голову з одчаю та вигукуючи "Что вы со мной делаете!", поновляв викреслений текст. Але частіше бувало, що він тільки руками розводив і безупинно проказував: "Не могу-с, никак не могу-с... Ведь с меня взыщется..." (с). Бо государєви люді – вони такі: бил пріказ видвінутца… І годі вже віддавати наші вулиці на відкуп "своїм" двійочникам і прийшлим "Афоням" (Facebook: Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко), 28 квітня 2022 року, 15:08; виділено Г. М.).
Читайте продовження статті – ч. 3.
