Якщо дивитися з мого вікна, то відчуття таке, ніби горить пів Києва. Це, звичайно, не так, хоча масштабні загоряння, які стали наслідком вранішнього обстрілу росіянами, є в декількох районах міста.
Я бачу одне, від якого в момент вибуху в мене репнули вікна. В квартиру сильно тягне димом, хоча основна хмара йде досить далеко повз мене. Уявляю, шо тоді робиться там, в епіцентрі задимлення.
Після першого вибуху я подивилась у вікно — сонце світило так настирливо яскраво, що здавалось вже десь от-от весна. Весна, зі всіма своїми страшними спогадами. Чомусь спогади здаються страшнішими за те, що робиться в моменті.
Київ обстрілюють чи намагаються обстріляти чи не щодня. Буквально вночі на столицю летіла група БПЛА, але була знищена силами ППО на підльоті.
Чую, як одна за другою їдуть швидкі. Гортаю новини. Загиблі і поранені у Дніпрі, Львові, Одесі, Харкові, Запоріжжі, Києві. У Дніпрі, зокрема, росіяни поцілили у пологовий будинок — такі новини завжди найдужче бʼють під дих.
З-під завалів зруйнованого приміщення, яке видно мені з вікна, дістали тіло загиблого. Що за люта дич — спостерігати наживо за тим, як посеред мирної столиці європейської країни люди гинуть від ракетної атаки? «Але це не геноцид», — скаже потім якийсь посадовець в ООН.
Люди з прифронтових містечок жаліються в чатах, що їх обстрілюють так щодня, але на це ніхто не звертає увагу. Я звертаю увагу, я сама з такого прифронтового містечка, майже знищеного російською авіацією. Я погоджуюсь і не погоджуюсь з ними одночасно. Бо з одного боку вони за своїм болем не бачать, як сильно їм співчувають і як сильно пишається країна їхньою стійкістю. А з іншого — це дійсно майже увійшло вже в звичку. Такий час зараз, що кожен має зрозуміти кожного. Просто щоб не плодити новий і новий біль, нові і нові травми.
Читаю, що київський метрополітен відновив роботу, включно з постраждалою від обстрілу станцією. З-під завалів витягають людей. Українці попри все готують сніданки і йдуть на роботу.
Ми, як Укрзалізниця, поїзди якої приходять упорото вчасно з Херсону після того, як росіяни обстрілюють вокзал і знищують вагони, якими евакуюються люди.
«Націю може врятувати лише народження нової психології переможців, а не вічний стогін скривджених рабів та сльози», — писав Дмитро Донцов.
Що б хто там собі не думав, ми маємо зрозуміти, що зайди не заспокояться, доки не знищать нас, і покласти край імперії зла. Перемога для нас — це питання виживання. Виживання індивідів, виживання нації, виживання Держави. Чим швидше кожен це усвідомить, тим ефективніше ми зможемо протистояти ворогу. Навіть в меншості. Бо ми вдома. Тут наше місце. Припинити боротьбу і віддати його на поталу ворогу — означає загинути із завʼязаними за спиною руками. Боротися — означає дати шанс собі та новим людям. Тут якраз все дуже просто. Як життя і смерть у моєму вікні.
