У 2014 році на Херсонщину повернулись соколи. За 16 років, які я жила і росла там, жодного разу не бачила сокола. І потім, впродовж багатьох років, коли поверталася, також їх не зустрічала. Влітку 2014 на полях їх було повно. Десь у мене є світлини, як вони літають поміж комбайнами, що збирали зернові.
Коли орки захопили Крим і підступали до Херсонської області, одна людина сказала мені, що Херсонщина знаходиться під таким собі білим куполом, який захищає її, зокрема і від атаки росіян. Я повірила. Дуже хотілося вірити, що все буде добре, коли місто, де жили батьки, окопувалося, а за вікнами весь час лунали тренувальні сирени. Коли з кожним разом ставало все страшніше. Коли окупанти розмістили на новоутвореному кордоні танки, а потім «Гради», а потім «Буки», а потім «Урагани»... А потім навели їх на мій дім.
Одного разу, їдучи до Херсона на потяг, неподалік від міста ми побачили неймовірне видовище. В небі пілоти двох літаків виконували фігури вищого пілотажу. Раптом з поля злетіли два соколи і різко кинулися назустріч літакам. Сонце відблискувало на крилах птахів. Пернатих і залізних. Вони літали, то знижуючись, то вивищуючись, ховаючись в променях сонця і одне за одним. Це тривало лише декілька миттєвостей, але серце встигло скрутитися і підійти до самого горла.
Ми поїхали далі, а соколи залишились десь там, у небі, гратися з літаками. Я подивилась на дорогу. Перед нами їхали вантажівки з військовими. В одній з них хлопець скраю, спершись на автомат, дивився на наше авто. Я підняла руку і помахала. Військовий посміхнувся і навзаєм помахав автоматом.
Не титани, а прості українські військові — тоді ще в різностроях — в небі і на землі тримали білий купол над Херсонщиною.
Дякую.
