Знаєте, що зображено на цій ілюстрації XVIII століття? Це традиційна «маслєнічна» бійка «стінка на стінку» в Росії. Знаєте, яким боком це зображення стосується України? Правильно, ніяким. Як і загалом російські звичаї, «маслєнічні» зокрема.
Давайте поговоримо про справжній український передпостовий карнавал, про те, куди він сягає корінням, та чому ми про нього забули.
Тема питомих традицій в Україні — досить складна, як і загалом питання ідентичності, до якої ми намагаємося повернутися після радянського летаргічного сну. З одного боку нам не хочеться віддавати своє тільки через те, що цим без логічного обґрунтування — користується хтось ще. З іншого — хочеться зрозуміти, що можна вважати дійсно «нашим». Традиції тих народів, які формували український етнос, або вплетені у сучасне життя звичаї інших народів, що жили на території України, або язичницькі символи (якщо ми зараз є християнами, мусульманами, юдеями або ж атеїстами) — все це — «наше»?
Звичайно, наше. Таке ж наше, як слова «майдан», «тютюн», «козак», «чабан», «кавун», які ми отримали від тюркомовних народів. Так само, як українські слова «вишня», «овес», «солома», «смола», «плуг» пристосувалися до тюркських мов і стали їхніми. Адже відбувалися певні історичні процеси, спілкування, культурний обмін, нашаровувались вірування, символіка.
Але за радянського часу мало місце неприродне, штучне створення традицій, коли поступальний хід історії і лад просто перервалися. Так, українська культура потерпала і раніше, але новостворена радянська держава пішла у цьому питанні дійсно дуже далеко. В СРСР прагнули перемолотити питомі звичаї декількох народів і випрацювати — фактично створити — щось спільне для всіх. Спільні святкові дати, які мали відзначати навіть ті, хто раніше цього не робив. Спільні традиції, яких раніше не було. Штучна історія, яка ніби-то об'єднувала всіх спільними ідеями і символами. В союзі, зрештою, таким чином намагались створити нову національність — радянську людину. А з декого вийшов цілий новий вид — хомо совєтікус.
Ясна річ, для цього потрібні були і спільні свята. Зважаючи на те, що у багатьох народів був звичай прощатися із зимою і зустрічати весну, можна було відкопати на цьому полі певні «об'єднавчі» символи. Однак основою загальнорадянського свята стала саме російська Маслєніца. Тут вже з'явилась відповідна легенда про спільне коріння, вчергове додумалась історія. Навіть сучасні росіяни посилаються на Літопис Нестора, зазначаючи, що він згадував про Маслєніцу в Києві, описуючи події 1090 року. Однак ні яку Маслєніцу літописець насправді не згадує. В тексті присутнє слово «м'ясопуст». Традиційно ж м'ясопусна неділя передує сиропусній. А от вже «Сиропуст» - це і є назва питомого для України свята, яке за радянського часу замінили словом «Маслєніца», накидавши разом з ним і чужих для нас символів.
Люди, які звикли до певних норм і традицій, запроваджених за Радянського Союзу, іноді гостро реагують на розвіювання міфів. Виникає когнітивний дисонанс (як шкода, що це словосполучення стало таким попсовим) — справжній внутрішній конфлікт між правдою, яку намагаються донести, і тими усталеними уявленнями, які нав'язувалися десятиріччями. Це викликає стрес і спротив. Хтось навіть каже, що, нехай це не така давня, але теж — традиція. Просто їй не тисячу років, а сімдесят чи сто. Хтось стверджує, що він або вона вже у третьому поколінні на початку весни поїдає млинці кілограмами і не треба вказувати, як і що їм святкувати. Подекуди чути, що не варто відмовлятися від Маслєніци, бо це і «наші звичаї також».
Я не закликаю відмовлятися, навпаки пропоную заглибитися у цю тему, відділити питомі традиції від суто штучних явищ, насаджених радянською владою.
А
тим часом Маслєніца (або лайтовий, перекладений українською варіант —
Масляна) і Сиропуст (Масниця, Колодій) передовсім відрізняються своїми
сутностями, коли хочете — сенсом.
Язичницьким праобразом дійства, яке зрештою знайшло своє відображення і у часи християнства, був Колодій. Ймовірно, спочатку це було свято приходу весни, нового року, початку нових природних циклів, народження нового божества. Пізніше воно органічно вплелося у християнські передпостові звичаї.
Однак деякі традиції лишилися настільки язичницькими, що дивно й уявляти їх у контексті християнства, хоча саме з нього за тисячу років накинуто було досить багато символів. Візьмемо хоча б той цикл, який «проживає» за Сиропусний тиждень символ свята — колодка. В понеділок відбувається народження Колодія, його сповивають, у вівторок — хрестять, у середу — відзначають похрестини. У четвер колодка помирає. У п'ятницю її ховають, а у суботу оплакують. В неділю з колодкою розігрують різні сцени, прив'язують її неодруженим хлопцям (рідше дівчатам) до руки чи ноги зі словами «Не женився єси, то колодку носи!» Зазвичай, всі обряди проводили молодиці, які нещодавно взяли шлюб. При цьому розігрувалися справжні інтермедії з переодяганнями, люди ходили одне до одного в гості, пригощали одне одного.
Цікаво, що обрядовість Колодія зустрічається лише в Україні, деяких регіонах Білорусі та Словаччини.
На світлині: неодружені словацькі парубки носять колодку, фото зроблено до 1940-х років.
Свято має чіткий заклик до примирення та любові. Всі хотіли зустріти весну (вважайте, Новий рік) у мирі, із залагодженими непорозуміннями та завершеними справами. Тому просили одне у одного пробачення, замирювалися. Окрім того, і у християнській традиції було важливо розпочати піст зі світлими думками і легкою душею, не обтяженою образами і почуттям провини.
Російська ж Маслєніца має зовсім іншу конотацію. У давнину в Московському царстві це свято традиційно відзначали кулачними бійками, боями «стінка на стінку», шаленими катанням на санках, запряжених кіньми, спалюванням опудала.
Поширеною також була і лишається народна «забава», у якій учасники дійства — зазвичай молоді чоловіки — спочатку будують снігове містечко, а пізніше, розділившись на групи, беруть його штурмом. Насправді зазвичай таким чином влаштовувалося справжнє побоїще, що закінчувалося переломами і множинними травмами.
Московити цими днями поминали предків — звідси йде традиція розпалювати високе багаття, абсолютно не властиве для українських земель у Сиропусний тиждень.
Справа в тому, що на російських теренах існувала традиція «гріти покійників». Тобто розпалювати багаття на найбільші свята і припрошувати таким чином до столу душі (духи) померлих родичів.
Певним чином Маслєніца і Сиропуст (або Колодій) — це протилежні за змістом свята. Колодій — це, швидше, про народження, відродження, пробудження; Сиропуст, що з нього вийшов — про примирення і прощення — все це не відповідає обрядовості Маслєніци.
Поряд з цим духовним сенсом вже вторинний, але теж надзвичайно важливий — їжа. Важливий передовсім через те, що несе в собі відповідну символіку і відображає духовну традицію у цілком матеріальних речах. Важливий ще й тому, що через страви відгомін давніх звичаїв доходить точніше й зрозуміліше, ніж певні архаїчні й, можливо навіть не дуже гуманні, ритуали (як от у випадку із колодкою, за допомогою якої суспільство чинило тиск і втручалося у особисте життя без вагань).
Сиропусні та М'ясопусні дні — це справжній карнавал (від латинського "carne vale" — «м'ясо, прощавай»). Так, так, саме з приводу прощання з м'ясом і входженням у піст відбуваються карнавали і у західному світі — зокрема, в Ріо та Венеції. З цього ж приводу християни в Україні святкують Сиропуст, коли від м'яса вже потрібно відмовитися, а молочні продукти ще можна їсти досхочу. Нічого дивного у цих паралелях немає. Особливо, якщо згадаємо інтермедії з переодяганнями, про які йшлося раніше. Взаємодія із західним світом у нас історично була не меншою, а подекуди й більш значущою, ніж із східним сусідом.
В Україні їжа у Сиропуст була дуже різноманітною. Зокрема, готували вареники, сирники, пиріжки із солодкою серединкою, малаї з домашнім сиром, налисники із багатою начинкою. Все це добре змащувалося сметаною і маслом. Звідси ще одна назва свята, яку подекуди можна зустріти, — Масниця (від слова «масний», тобто «жирний»).
Пусті млинці ж, які сьогодні багато хто вважає символом Сиропусту, готували тільки в деяких прикордонних з Московією районах, щоправда і там ними не обмежувалися. Млинці перед постом — це суто російська традиція, адже, як стверджують етнографи, у московитів то була поминальна їжа. Тут наклалось декілька символів: і похорон зими, і поминання померлих родичів, про яке вже йшлося раніше.
В Україні стіл на Колодія був по-справжньому багатий. Чого тільки не вигадували господині! Варили молочні киселі та каші, запікали різну пасту (тісто), наприклад, робили солодку запіканку з локшини та яєць. Або ж викладали вареники з сиром у глиняні горщики, заливали сметаною, засипали цукром, іноді додавали яблука, горіхи та різні спеції — і запікали у печі до скоринки. Виходила дуже вишукана страва, схожа до сучасних італійських солодких канелоні, але і з власним колоритом.
У різних регіонах страви могли дещо відрізнятися. На Херсонщині, наприклад, у деяких районах центральне місце посідали жайворонки із здобного тіста та солодкі пиріжки із сирною начинкою. З останніми все зрозуміло — це досить розповсюджена страва для Сиропусту. А от жайворонки, вочевидь, були пов'язані саме із стародавніми звичаями закликання весни — їх також випікали у багатьох регіонах України до інших весняних та передвесняних дат, зокрема, Стрітення та Дня Усіх Святих. В інших районах була дуже розповсюдженою бабка з локшини, сиру та родзинок.
На Чернігівщині й Київщині до середини ХХ століття головний акцент був на варениках. При цьому начинки були просто таки найрізноманітніші. Та тривало це до активного й досить різкого насадження ідей «Проводов русской зимы» з поступовим вихолощенням питомої символіки й обмеженням «блінами».
Український Колодій — колоритний і веселий, а Сиропуст — смачний і багатий. Святкуйте, частуйтесь, повертайте у своє життя справжні українські звичаї — це, щонайменше, смачно!
А понад те, дивімося углиб — там, куди сягає наше коріння, існує невичерпне джерело сили.
Архівні світлини в Instagram: @unrukraina
Щойно створений освітній історичний проект в Telegram: @unrukraine
