«Саратов 64» або рускій мальчік на плащаниці

Одного разу, коли ми їздили в чергову поїздку з документування воєнних злочинів окупантів на Київщині, у мене стався якийсь психологічний колапс. Спочатку я спокійно, навіть відморожено, фотографувала розстріляні підручники в одній зі шкіл в Гостомелі, обмальовані латинськими "V" двері класів, розтерті по стінах екскременти (ви ж памʼятаєте цю «особливість» окупантів: випорожнятися на ліжка, у посуд, на підлогу окупованих будівель). 

Все це супроводжувалося монотонною розповіддю місцевих про окупацію, зниклих безвісти сусідів і милого, обожнюваного всіма міського божевільного, на якому росіяни вчились стріляти, полюючи за ним на закритій території. 

Аж тут в одному з підвалів я побачила надпис на стіні «Саратов 64». І чомусь не могла його сфотографувати. У мене немає пояснення. Цей надпис не відрізнявся від інших. Але я не могла. Хтось поряд сказав «знімай», а я відповіла «не можу». Тоді людина підняла мої руки, що стали такими важкими з фотоапаратом у них, і я неймовірно неповоротким у той момент пальцем, ніби його схопив параліч, натисла кнопку спуску затвору.

Я дивлюся на результати цьогорічного World Press Photo не з болем і не з розчаруванням. Я вже не отетеріваю від світової тупості і деграданства у розумінні справедливості. Дві світлини визнані найкращими в Європі за 2024 рік: на першій — шестирічна дівчинка Ангеліна з Куп'янська, що через війну постійно страждає від панічних атак (автор Florian Bachmeier); на другій — поранений російський військовий у стабілізаційному пункті в окупованому Бахмуті (авторка Nanna Heitmann, кажуть, росіянка за походженням).

Європейське журі, очолюване фотографом Finbarr O"Reilly, який сам неодноразово документував наслідки війни та злочини росіян (та й інші різноманітні світові потрясіння), поставило ці дві світлини поруч. Але який сенс у цьому? Росіянин — теж постраждав? І поранений окупант, і його жертва реально однакові у своїх статусах для світу? 

Я бачила фото своїх рідних зі стабпунктів, де вони лежали з пробитими і перебитими на фронті кінцівками. Я бачила крупнопланові фото з операційних з найжахливішими ранами наших захисників. Я бачила фото з російського телеграм-каналу, де моя подруга впізнала понівечене розстріляне тіло своєї рідної людини. Я бачила селфі, яке мені прислав друг з фронту одразу після прильоту російської міни неподалік — воно фіксувало його посічене обличчя і задоволену усмішку — типу "зараз пронесло і наступного разу пролетить повз". Не пролетіло. Колю, який захищав свій дім, вбили росіяни, які прийшли сюди з війною — можливо навіть саме цей росіянин, персонаж фотографії-переможниці.

І так, я бачила фото убитих і поранених окупантів. І вони не тотожні з тими, про які я пишу в попередньому абзаці. Бо це фото убивць, злочинців, агресорів, які щодня, ЩОДНЯ вчиняють геноцидну війну проти мене і моїх людей. Вони оголосили про це одразу, йдучи сюди. 

У перших вибору, окрім як захищати свою країну, свій дім, своїх дітей і батьків, своє життя зрештою, немає. У других — є. Мало того, що вони обирають іти сюди війною, вони роблять це у найбільш варварський кривавий спосіб.

До чого тоді ця стражденна світлина рускава мальчіка в стилі Христа на плащаниці? Він — злочинець. Він перетнув кордон іншої держави, щоб убивати і ґвалтувати. Яка наруга — розміщувати це фото поруч зі світлиною його жертви. Яка наруга говорити в однаковому тоні про нас та наших катів.

Замість повного засудження та ізоляції росіяни отримують визнання та розуміння, а їхні "страждання" — співчуття. Вони можуть припинити свої "страждання" одномоментно — просто забравшись з нашої країни, з моєї окупованої Батьківщини. Але ні, ні, їхні "страждання" вже не скінчаться так просто. Вони мають відплатити за свої злочини, за тисячі убитих і замордованих, за спалені села і міста, за кожного вбитого, зниклого безвісти, полоненого. За все те, через що доводиться проходити нашим людям у їхніх катівнях. Ні. 

Це ненормально. Це абсолютно ненормально World Press Photo.