#тутмовапромову
А почалося все з того, що в одному з постів у стрічці, описуючи ситуацію, занурюватися у яку в контексті цього допису буде зайвим, адміністратор чи то SMM-ник сторінки, на яку я підписана, вжив слова «поліграфія» і «типографія». Тут само нагодилися незгодні, розпочавши сварку, мовляв, треба писати «друкарня», адже це питоме українське слово. Невігластво — завжди агресивне, тому обурені особи почали всіх навколо ображати, не наводячи жодного аргументу.
Зауважу, такі претензії висловлюються і до мене, при чому завжди у якійсь дивній ультимативно-агресивній формі.
Проте я, з одного боку, не бачу нічого страшного у тому, щоб використовувати усі слова, якими повняться українські словники, зокрема, запозичені, поглинуті і оброблені мовою. Адже жодна мова не існує лише на питомих архаїчних словах. Обміни й взаємне наповнення — це нормально.
Окрім того, лексика приходить разом з явищами, яких раніше на певній території не було, і замінити її буває непросто. Українські слова «борщ» і «бандура» (як і багато-багато інших) теж ніхто не перекладає, а вживають у різних мовах світу майже такими, якими вони є.
З іншого боку коментатори, як це часто-густо буває, банально не орієнтуються у темі. Насправді «друкарня» теж не є питомим українським словом. Слово «друк» запозичено з німецької (druck) або давньоверхньонімецької (druc) мови.
До речі, технологію друку також описують питомими українськими словами «травлення» і «тиснення», але так склалося історично (точніше хтось вже так склав), що ми не називаємо такі профільні підприємства травильнями або тиснярнями.
Оце сприйняття запозиченого, як питомого, здалося мені цікавим феноменом. Я вирішила на прикладі декількох слів з'ясувати, чи розуміємо ми взагалі, які слова є запозиченими (а вони могли прийти на будь-якому, навіть найбільш ранньому, етапі формування мови). Тож на своїх сторінках у соцмережах я попросила друзів і підписників проголосувати.
Зараз розберемо ці слова, а також те, якими ми їх сприймаємо.
БАШТА. Слово запозичене. Приблизно половина опитаних мали рацію. Через чеську (bašta) прийшло в українську з італійської, яке там, у свою чергу, від пізньолатинського "bastia".
До речі, щодо слова «вежа», про яке мені декілька разів написали у ході обговорення. Тут з якого боку глянути. Праслов'янське *věža, *vēzja на позначення будинку на колесах або полозах, споріднене з «vezǫ — везу» та «ѵоzъ — віз» ніби вказує на прямий зв'язок з українською, але наявність «е» замість очікуваного «і» дає підставу науковцям вважати, що слово укорінилося західніше, після чого відбулося раннє запозичення з польської. Втім, скажімо, етимологічний словник Ярослава Рудницького на запозичення не вказує.
БАРВІНОК. Як ми вже знаємо, всіх заплутав. Яким би рідним і близьким не здавалося це слово, воно запозичене. З одного боку є латинська назва рослини vinca, pervinca, споріднене з давньоіндійським «vi-vyákti — охоплює» та авестійським «vyāxa — збори». І також, на мою, думку, може бути пов'язано з українським словом «вінок» через праслов'янські ѵěnьcь, ѵěnъkъ, ѵěnъ — плетінка. Нещодавно подібну тезу побачила також у роботах українсько-американського мовознавця Юрія Шевельова, тож тут є над чим подумати.
З іншого боку можна побачити модернізоване засвоєне vinca та pervinca європейськими мовами. Зокрема, той таки «барвінок» англійською — perwinkle. А от німецьке слово, яке у теперішній формі пишеться Bärwinkel (зараз це назва населеного пункту, буквально, якщо розділити слово, отримаємо «ведмежий кут») також могло перекочувати в українську (а також польську і чеську) у майже незміненому вигляді. Ось такий покруч тут у нас.
ДЕРЕВО. Тут нічого незвичного, всі під час обговорення на ФБ і майже всі під час аналогічного голосування в інстаграмі признали за питоме і були праві. Праслов'янське *dervo, споріднене з литовським «dervà — сосна, смола», ірландським «deruce — жолудь», ввалійським (кімрським) «derwen — дуб» та іншими. Можливо стоїть на індоєвропейській основі *der- дерти (обдерте від кори).
ФІЛІЖАНКА. Моє улюблене. Ні, це не питомий галицький діалектизм, як багатьом здається. Слово загалом походить з перської فنجان (прочитати приблизно можна як [фенджан]). Але українська запозичила його з тюркських мов, найімовірніше з турецької і/або кримськотатарської (де вона вимовляється напрочуд м'яко [фільджан]) разом із всією «кавовою» лексикою першої хвилі — тобто задовго, буквально за багато століть до всіх цих італійських лексем і їхніх англізованих скорочених варіантів на кшталт «лате».
Тут нічого дивного. У нас із киримли спільними є цілі історичні й територіальні пласти, де формувалася відповідна лексика. Але про це варто говорити окремо.
АБРИКОС. Має арабське походження (al barqōk), має споріднені варіанти у латині та середньогрецькій. Розповсюдився майже у всіх європейських мовах, зокрема, через мови Південно-Західної Європи слово прийшло в нідерландську. Звідти потрапило в українську. А от варіанти «априкоза», «абрикоса» прийшли з польської та німецької. Багато хто з опитаних знали хоча б частину історії цього слова.
Хочу наголосити: усі ці слова є українськими. Це частинки саме української мови, з відповідним написанням, відповідними закінченнями, суфіксами, префіксами тощо. Просто колись вони були поглинуті мовою. Ну а як інакше розширювати видноколо? Ми ж не можемо вживати лише архаїчні слова, описуючи сучасний світ. Запозичені слова прийняли на себе закони української, стали нашими. Це нормально для будь-якої живої сучасної мови. Якщо слово є, ви маєте право його вживати, що б там не доводили агресивні невігласи. Приділяйте більше уваги власній мові, дізнаючись про її особливості та шлях становлення.
