На вході до Київського вокзалу нацгвардійці перевіряють документи. Я показую паспорт молодій дівчині, і вона одразу починає озиратися на свого побратима. Той заглядає теж. Тепер вони обидвоє дивляться на мене із непідробним жалем в очах.
 
Я користуюсь залізницею декілька разів на тиждень, і, зазвичай вся ця процедура проходить дуже швидко, а тут людей заціпило.
 
- Вашу довідку ВПО, будь ласка, — нарешті видавлює із себе дівчина.
- Кого? — мені здалося, що я взагалі не розчула.
- Довідка, що ви внутрішньо переміщена особа, у вас із собою?
- А я не внутрішньо переміщена особа, — відповідаю я, далі не розуміючи, у чому справа.
- Як скажете, проходьте, — говорить дівчина і проводжає мене співчутливим поглядом.
 
Нарешті я розумію, що вона прочитала «Берислав» у графі «місце народження».
 
Я знаю, що ще, крім володіння паспортом з відповідними записами, я маю дуже втомлений вигляд, бо, ну, об'єктивно я дуже втомилась. І я таки могла би бути ВПО чи навіть біженкою і жити зараз у Польщі чи Німеччині. Але ні, не могла б. Нема кого дурити. Останній раз, коли ми їздили за мілітаркою, я стояла на кордоні «в той бік» і заздрила тим, хто повертається. Але багато хто з моїх земляків мають ці статуси. І так, це нелегко.
 
Я вже з цим стикалась. Із цим поглядом. Із цією жалістю. І, хоч я чудово розумію їхню природу, я дуже прошу, спробуйте уникати її в розмовах з ВПО і навіть поглядах на людей, які опинилися у цих обставинах. Я не ВПО, але мій родовий будинок і сімейна квартира зараз знаходяться на окупованих територіях. Так, це означає, що мої дитячі фотографії, улюблені книжки, старовинна родинна ікона, рідні серцю речі, бабусина вишивка лишилися там, куди немає доступу і від них може зрештою нічого не лишитися. І фактично, давно маючи де жити, в іншому місті, справа наразі у тому «що у мене немає дому».
 
Але. Жалість — це останнє, що потрібно людям, які йдуть голими руками на танки. Це взагалі не той інструмент, який відновлює і додає сил.
 
Проте нам потрібна підтримка. Нам потрібна робота. Нам потрібно місце, де ми можемо розвиватися і рости, аби повернутися на свою звільнену землю з новими знаннями та вміннями. Повірте, люди дуже коротко плачуть, стоячи над розваленою хатою на деокупованих територіях. Бо у них немає часу на сльози. Їм треба відновити свої житла і свої життя.
 
Тому, якщо ви бажаєте допомогти, поділіться ковдрою чи подушкою. Зверніться до Володимир Левчук, якщо вам потрібні послуги нотаріуса в Києві. Випийте кави у prostir.coffee.if у херсонців, які перебралися у Франик. Купіть тематичну футболку у моїх дівчат з Strongua — Irina Markus та Оксана Дебелая (на світлині внизу), якщо ви закордоном і навіть, якщо в Україні — вони знайдуть варіант, як доправити. Ходіть на вистави херсонських акторів. Читайте Кавун.City. Не забувайте іноді нагадувати світу, що Херсон — це Україна.
Ну, і на ремонт волонтерської і військової автівочок, які працюють на південному напрямку, донатьте. Зараз перекриємо це питання, повернемося до збору на утеплення військових, бо зима в степу — складніша, ніж може здаватися.
 
5168755460187145 (Приват)
4441114420794578 (Моно)
 
Оригінальний текст на моїй сторінці в ФБ.
Фото зроблено: Victoria Savostianova